Часто буває так, що людину треба просто підтримати, адже у кожного в житті наступає не найкращий період. І дуже важливо, щоб саме в цей час хтось простягнув руку допомоги.
Іван – добрий знайомий мого чоловіка. Колись вони працювали разом, потім Іван звільнився, влаштувався на інше місце, але періодично вони зідзвонювалися, спілкувалися. Іноді він заїжджав до нас в гості.
У Івана була сім’я, дорослий син, який вже одружився. Але раптом, в один з візитів Івана ми несподівано довідалися, що він розлучається. За його словами, дружина зрадила йому, пішла до іншого і з ним не живе. Ми, звичайно, поспівчували йому. Вислухали його, намагалися підтримати порадою, та й просто словом. Якби ми знали, чим все це закінчиться.
Іван унадився до нас приїжджати майже щотижня. Причому, він любив з’являтися без причини і особливого запрошення. Подзвонить тільки, запитає: «Ви вдома? Я зараз заїду». Відмовляти було незручно. Бувало, навіть відкладали свої справи. Кожен раз нам доводилося вислуховувати його монологи про погану дружину, про те, як підло вона з ним обійшлася, про те, як вони майно ділять, як вони не можуть мирно розійтися.
Ми старалися, втішали його, співчували. Він засиджувався допізна. А у нас діти, режим. Треба їх вчасно і помити, і спати укласти. А Іван все сидить. Просити піти, начебто і шкода людини, горе у нього, виговоритися хоче. По черзі, як-небудь, помиємо діточок, укладемо спати, і далі сидимо з Іваном. Так ночі і пролітали. Бувало, що й ночувати його у себе залишали.
Все б нічого, але ці візити стали все частішими і вже реально нас напрягали. У нас своя сім’я, свої інтереси. І ще одну дитину, тим більше таку дорослу, заводити не хотілося. Співчуття співчуттям, але якась елементарна пристойність і такт у людини повинні бути?! Та й вже було таке відчуття, що він заїжджав просто смачно поїсти у нас і час провести.
Ми йому почали радити познайомитися з якоюсь жінкою, що він ще молодий. 40 років – це не вирок. Можна ще й сім’ю створити і дитину народити. Я навіть вже подумувала його познайомити зі своєю самотньою подругою. Але, тут до нас дійшла щаслива звістка, що Іван познайомився з кимось і вони навіть зійшлися. Але щастя наше було не довгим. Дівчина виставила його через два тижні.
І знову понеслося. Ми знову по півночі вислуховували монологи Івана, повні смутку і безвиході. Це тривало більше року, напевно. За цей час, ми були незмінними свідками всіх його романів і розставань, злетів і падінь.
І так би і не закінчилися наші співпереживання, поки одна добра душа з його роботи не познайомила його з однією дівчиною. Дівчина, правда, недавно тільки розлучилася, і у неї була однорічна дитина. Ця чудова для нас жінка вчепилася в Івана і в його нову квартиру міцною хваткою. Свого житла і прописки у неї не було, як і засобів до існування. За кілька місяців вона змогла відвадити від Івана всіх колишніх знайомих. У тому числі і нас.
І дай їм Бог щастя на довгі роки, як то кажуть! І не має значення, що тепер навіть ні з днем народження, ні зі святом ніяким не привітають, та навіть і не поцікавляться, як ми і що з нами. Головне, що ми опинилися поруч у скрутні часи і підтримали тоді людину. Гарно, коли у всіх все добре закінчується.
Фото ілюстративне – lady.tut.by.
