У Ірини було троє дітей, тому всі зароблені гроші вона завжди ділила на три частини. Математика була не складна – в місяць вона отримувала тисячу євро, по 300 дітям відправляла, а собі залишала всього 100. Ірина сподівалася, що діти оцінять її працю, але коли жінка повернулася додому, то побачила, що тут вона нікому не потрібна

Заради кращого майбутнього своїх дітей Ірина подалася на заробітки. Роботи в селі не було, стара хата похилилася, діти підростають, а чоловікові байдуже – тому Ірина і наважилася їхати на чужину.

Було дуже важко, особливо на початках, коли в чужій країні, мови не знаєш, але ніхто й не обіцяв, що буде легко, вона добре знала, на що йшла.

Всі зароблені гроші жінка завжди ділила на три частини. Математика була не складна – в місяць вона отримувала тисячу євро, по 300 дітям відправляла, а собі залишала всього 100.

В Італії особливих витрат у неї і не було – Ірина працювала баданткою, жила в домі літніх італійців, яких вона доглядала, харчувалася теж за їхній рахунок. А ті 100 євро, які вона собі щомісяця залишала, вона складала на купку.

Ірина сподівалася, що діти оцінять її працю, але коли жінка повернулася додому, то побачила, що тут вона нікому не потрібна.

Її два сини і донька почали звинувачувати маму в тому, що вона погано грошима розпорядилася, бо ніхто з них так до нічого і не доробився.

– Я ж вам щомісяця висилала гроші, – почала виправдовуватися Ірина.

– Мамо, не сміши курей! 300 євро в місяць – хіба це гроші? – стала говорити донька. – От дивися, мамо, ти працюєш 12 років за кордоном, а ніхто з нас так до нічого і не доробився, ми навіть квартиру не купили!

Донька не жартувала, вона і справді вважала, що за 12 років заробітків мама мала б купити їй квартиру. Жили вони разом із свекрами в їхньому будинку, тому житлове питання і досі було актуальним.

Невістки, взагалі, порозверталися, і навіть з Іриною говорити не хотіли. До себе в гості не покликали, а з синами вона зустрілася на вулиці.

– Як ти, мамо? Сподіваємося, у тебе все добре, – це все, що Ірина від них почула.

“Все добре, діточки… Все добре…”, – говорила про себе Ірина, а у самої з очей рясно котилися сльози.

Вона нарешті зрозуміла, що і справді, як каже донька, вона невміло розпорядилася грошима – треба було не між дітьми їх ділити, а собі все складати, тоді б, може, вони маму більше цінували. А тепер ні у них нічого немає, ні в неї.

Повернулася Ірина в Італію з твердим переконанням, що настав час жити по-іншому, тепер вона мусить подумати про себе, бо вже зрозуміла, що на дітей  надії мало.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page