Мій свекор дуже добрий чоловік, вже років 15 він вдівець, тому вирішив одружитися вдруге. Ганну Кирилівну він привів додому ще задовго до мого одруження з Максимом. Чоловік розповідав, що мачуха – жінка з дуже неординарним характером. Тому ми відразу почали жити окремо від них, хоч у свекра і був великий будинок, в якому ми б усі могли поміститися.
Ми з чоловіком разом вже 9 років, у нас є донька, нещодавно ми придбали свою квартиру. До батьків заїжджаємо не часто, хіба у справах чи на свята.
Той день видався насичений, їздили за покупками і з різних сімейних справах. Проїжджаючи неподалік від будинку свекра, чоловік попросив заїхати. Йому потрібно було привезти інструмент, який попросив у нього батько. Заїхавши, ми привітали один одного, передали інструмент і обмінялися черговими фразами: «Як справи? Що нового?».
Ми вже зібралися йти, як Ганна Кирилівна почала нас зупиняти зі словами: – Як же так? Ви навіть чаю не поп’єте? Я пиріжків насмажила.
Я не хотіла залишатися, але чоловік подивився на мене з благанням, і я погодилася. Я ніби знала заздалегідь, що нас чекає дуже неприємна розмова. Спочатку мачуха скаржилася на те, як втомлюється на роботі, як їй набридла робота по дому і на городі, і що ми і брат чоловіка з дружиною рідко приїжджаємо.
Приїжджати просто немає бажання, мачуха щоразу дістає своїми моралями і докорами. Братової дістається ще гірше, ніж нам, свекруха вважає за можливе командувати і постійно втручатися в їхнє з дружиною життя.
У Ганни Кирилівни є власний син, нещодавно він теж одружився і привів невістку додому. То ж мачуха вирішила, що тепер свекор має прописати її у себе і відписати на неї половину будинку, в якому вони зараз живуть. Я мовчала, хоч і не погоджувалася з цим, нехай мій чоловік і його брат самі розбираються, це ж їхній спадок.
Але це ще не все. Виливши душу і досхочу поскаржившись, Ганна Кирилівна почала активно цікавитись нашим життям: – Ти роботу знайшла? В садок дитину віддала? Грошей вам вистачає чи ви в борги влізли?
Такі розмови мені дуже не подобаються, адже свекруха питає зовсім не для того, щоб допомогти.
– Ні, поки не знайшла і садки ще не працюють. А за гроші ви чого питаєте? Допомогти хочете?
– А ми не маємо чим вам допомагати, двоє пенсіонерів, самим ледве на життя вистачає.
– Так, я і не прошу допомагати. Ви самі за гроші запитали.
Після моїх слів Ганну Кирилівну понесло: – Бачу, що на собі ти не економиш. Ось я за гроші і запитала. Сукня у тебе нова, зачіска і манікюр красивий. Бідний чоловік, сам сім’ю забезпечує і на тебе стільки грошей витрачає.
Сказавши мачусі, що ми самі розберемося, я прибрала зі столу, і ми поїхали. Пояснювати, що сукня не нова, а я просто її не носила раніше, і манікюр мені сестра робить безкоштовно, і зачіска не нова, а просто волосся зібрала в хвіст, я не стала. Знаючи Ганну Кирилівну, це просто марно, вона залишиться при своїй думці або причепиться до чого-небудь іншого.
От саме через це ми рідко до них приїжджаємо. Начебто доросла людина, а невже не розуміє, чому так виходить чи просто її все влаштовує. А ця її ідея з правом власності на будинок для мене взагалі дивна, але вирішувати свекру і його синам, я в їхні сімейні справи вирішила не втручатися.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
