fbpx
Життєві історії
У двокімнатній квартирі вп’ятьох нам було, звичайно ж, затісно. Але купити інше житло ми поки не могли: грошей вистачало тільки на найнеобхідніше. І тут ми дізнаємося, що тітка мого чоловіка залишила у спадок свою трикімнатну квартиру і дачу не своєму рідному синові, а моєму чоловікові, в знак подяки за те, що він зробив для її сім’ї. Тепер я точно знаю, добро завжди повертається

Ми з Олексієм разом ще з студентських років. Відразу після закінчення університету вирішили одружитися. Тим більше, нам було де жити: моя рідна тітка вдало вийшла заміж і поїхала жити в Італію, а свою двокімнатну квартиру залишила мені.

От ми і почали жити у цій квартирі. Працювали, у вихідні гуляли в парку, ходили в нічні клуби, на дискотеки. Загалом, жили, як живуть багато молодят, у яких поки немає дітей і вони можуть робити те, що захочуть.

Якось раз я прийшла з роботи, а на кухні сидить мій чоловік. Такий замислений, мовчазний. А це дуже на нього не схоже. Ось я у нього і питаю:

– Любий! Щось трапилося? Проблеми на роботі?

– Ні! На роботі все в порядку. Але є інша проблема: ти ж знаєш, два місяці тому не стало моєї двоюрідної сестри. У неї залишилося двоє дітей: дві дівчинки. Одній п’ять років, іншій – три роки. Опікунство над ними віддали їхній бабусі, моїй тітці. Але сьогодні тітка подзвонила мені і сказала, що вона серйозно захворіла і лежить в лікарні.

Дівчаток віддали в дитячий будинок. Мені дуже шкода дітей. Я просто не знаю, що мені робити: ніби як неправильно, що дівчатка будуть жити в дитячому будинку, коли у них є родичі, тобто я. І в той же час, я розумію, що виховувати двох дітей, до того ж нерідних буде дуже важко. Як я можу вимагати від тебе, щоб ти погодилася на це? Ось, сиджу і думаю, як краще вчинити? – відповів мені мій чоловік.

Я не спала всю ніч, все думала, як краще вчинити. Поруч, також як і я, не спав і Олексій. Кілька днів ми тільки і робили те, що обговорювали, що нам робити. Загалом, вирішили все-таки забрати дівчаток собі.

Так, однозначно, не таким я уявляла собі своє сімейне життя. Та й стати мамою двох нерідних мені дітей в 23 роки, мені якось не дуже хотілося. Але рішення вже було прийнято: я погодилася на це.

Двоюрідна сестра мого чоловіка ніколи не виходила заміж, народила дівчаток від різних чоловіків. У дівчаток був рідний дядько, але він не захотів їх забирати до себе: мовляв, квартира маленька, дружина проти, та й своя дитина вже є. Загалом, єдиним родичем виявився мій Олексій. Я дуже сподівалася на те, що коли їх бабуся одужає, то забере їх назад до себе.

Незабаром на порозі нашої квартири з’явився Олексій з двома дітьми. Перший місяць нам було дуже важко. Дівчатка робили все, про що я їх просила: йшли їсти, чистили зуби, складали іграшки. Але не посміхалися і не розмовляли зі мною.

Олексій мене заспокоював:

– Потерпи трохи. Вони просто ще не звикли.

Олексій знайшов собі ще одну роботу: адже дітей треба було годувати і одягати. І на все це треба гроші, і чималі.

Наших дівчат вдалося влаштувати в дитячий садок. Я вирішила, що їм треба купити новий одяг, щоб в дитячому садку вони виглядали не гірше за інших дітей. Я взяла дівчат і поїхала з ними в магазин дитячого одягу.

Якось старша, Дарина, зізналася мені, що вихователька з дитячого будинку їм сказала, що вони мають поводити себе дуже добре, інакше прийомні батьки повернуть їх назад в дитячий будинок. Ось вони зовсім і погоджувалися: вже дуже їм не хотілося назад в дитячий будинок.

Я обняла дочок і сказала, що ми їх ніколи не повернемо в дитячий будинок. Дівчата радісно закивали у відповідь, посміхнулися і обняли мене у відповідь. Так ми подружилися.

Скажу чесно: було дуже важко встигнути скрізь: і на роботу, і в дитячий садок, і все зробити вдома. Олексій, звичайно, мені сильно допомагав, але я все одно, дуже втомлювалася. А через рік я дізналася, що чекаю дитину! Значить, скоро я стану мамою трьох дітей! На той момент мені навіть не було ще 25 років!

У визначений термін я народила сина, Максима. Турбот і проблем додалося. Ми з чоловіком дуже втомлювалися. Дівчатка допомагали нам, як могли. Навіть найменша Людмилка і та несла маленькому братику брязкальце і намагалася його заспокоїти, коли він вередував.

Загалом, так ми і жили. У двокімнатній квартирі вп’ятьох нам було, звичайно ж, затісно. Але купити інше житло ми поки не могли: грошей вистачало тільки на найнеобхідніше.

Так минуло три роки, дівчатка підросли, пішли в школу, Максимко теж виріс і вже пішов в дитячий садок. Я вийшла на роботу, з грошима стало легше.

А потім сталася ще одна подія: не стало бабусі дівчаток, тітки мого чоловіка. Все її майно хотів забрати її син, але жінка вирішила розпорядитися своєю власністю по-іншому. Вона залишила нам свою велику трикімнатну квартиру і дачу.

Тепер у дівчат є де жити. Ми – щаслива і дружна сім’я. Бути мамою – велике щастя.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page