Світлана й Марина дружили ще зі школи. Вони сиділи за однією партою, разом все робили, ділилися таємницями й переживаннями. Здавалося, що їхня дружба – міцніша за всі сварки й образи, які могли траплятися між дівчатами. З роками кожна пішла своїм шляхом: Світлана влаштувалася бухгалтеркою у приватну фірму, Марина – медсестрою у лікарні. Але вони й далі підтримували теплі стосунки, бачилися, коли дозволяв час.
Наближався день народження Світлани. Марина ще зранку прокинулася з думкою: «Моя подруга святкує, треба підготувати щось гарне». Вона довго вибирала подарунок – нарешті купила гарну срібну підвіску у вигляді серця. Вона знала: Світлана любить такі речі, ніжні, без зайвої розкоші.
За кілька днів до свята Марина набрала Світлану:
– Свєточко, ну що, як будемо святкувати? Може, в кафе підемо чи в тебе вдома зберемося?
Світлана відповіла коротко, навіть якось сухо:
– Маринко, цього року я нічого не святкую. Ну, такий настрій… Не хочу ніяких застіль, вибач.
– Як це? – здивувалася Марина. – Тобі ж тільки тридцять п’ять, саме розквіт життя!
– Ні, серйозно, – відмахнулася Світлана. – Не буде ніякого святкування.
Марина зітхнула, але сперечатися не стала. «Ну, її справа», – подумала вона. Та все одно вирішила зробити сюрприз. Бо ж не можна залишити людину без уваги, тим більше подругу.
У день народження вона після роботи зайшла до Світлани. В сумочці – подарунок, у руках – ще й маленький букетик квітів.
– Світочко, з днем народження! – щиро усміхнулася вона. – Щоб здоров’я, щастя і все, що хочеш, збувалося!
Світлана розгублено прийняла подарунок.
– Ой, Маринко, та я ж казала – нічого не святкую… Ну, заходь на хвильку.
У квартирі було тихо, нікого не було видно. Світлана поставила на стіл дві чашки кави і тарілочку з цукерками – всього дві.
– Ось, бери, – мовила вона.
Марина відчула себе ніяково. Вона не чекала пишного застілля, але все одно було якось дивно: навіть шматочка торта немає. Вони посиділи пів години, поговорили про роботу, і Марина пішла додому.
– Дякую, що прийшла, – на прощання сказала Світлана. – Усе-таки ти одна з небагатьох, хто пам’ятає.
Марина усміхнулася, але в душі залишився неприємний осад.
Ввечері того ж дня Марина йшла містом. Було тепло, світило багато вогнів, і вона вирішила скоротити дорогу повз одне кафе. І раптом – що вона бачить? За столиком біля вікна сиділа Світлана. Навколо – весела компанія, сміх, шампанське, на столах – закуски й торт зі свічками. Усі піднімали келихи, вигукували тости. А сама Світлана сяяла, як зірка.
У Марини всередині щось обірвалося. «То ось як… Для мене – кава й одна цукерка, а для них – свято».
Вона постояла кілька хвилин, роздумуючи, чи зайти. Зрештою, набралася сміливості, відчинила двері й упевнено підійшла до столика.
– Світлано, ще раз вітаю тебе з днем народження, – сказала вона рівним голосом. – Бажаю, щоб у тебе завжди були найкращі друзі.
І, не чекаючи запрошення, сама замовила келих шампанського, підняла його:
– За тебе, подруго.
Світлана зніяковіла, але мовчала. Її нові «друзі» перезирнулися, хтось ледь не розсміявся. Марина допила шампанське, поставила келих і спокійно вийшла з кафе.
Додому вона йшла швидко, аби не розплакатись прямо на вулиці. Дійшовши, відкрила телефон і одним рухом видалила Світлану з усіх друзів у соцмережах.
Наступного дня Марина на роботі виглядала спокійною, хоч у душі вирувала буря. Колега помітила:
– Маринко, ти якась сумна. Щось трапилось?
– Та так, – усміхнулася Марина крізь біль. – Просто зрозуміла, що іноді люди – не ті, ким здаються.
Минали дні. Світлана так і не зателефонувала. Не написала навіть повідомлення. Ніби нічого й не було. Марина зрозуміла: їхня дружба закінчилася.
Їй було боляче, але з часом вона прийняла це як урок. «Краще мати одного щирого друга, ніж десятки фальшивих. Я зробила все, що могла. Якщо людина не цінує – значить, не варта мого часу».
Вона перестала думати про Світлану. Зосередилася на роботі, більше часу проводила з тими, хто дійсно був поряд. І навіть знайшла нових подруг, які прийшли у її життя несподівано, але щиро.
Через рік, у той самий день, Марина випадково зустріла спільну знайому, котра й розповіла:
– Чула, що Світлана сильно посварилася з тими своїми друзями. Виявилося, вони тільки користувалися нею – за рахунок її роботи й знайомств. Тепер вона сама, і всім скаржиться, що залишилася без підтримки.
Марина лише знизала плечима. Вона вже не мала злості, тільки легку жалість.
«Ну що ж… У кожного свій вибір. Я свій зробила того вечора, коли побачила справжнє обличчя нашої дружби».
Вона пішла далі своєю дорогою, впевнено і з миром у серці.
Бо зрозуміла головне: справжня дружба – це не слова, а вчинки. І якщо хтось раз показав, що ти йому не потрібен, – то більше не варто чіплятися за ілюзію.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
