Цей ранок для Ірини мав бути святковим, а натомість став гіршим, ніж будь-коли. У неї день народження, але чоловік навіть не згадав про цю важливу подію.
Павло й Ірина прожили разом двадцять років. Їхнє життя текло, здавалося б, спокійно: робота, дім, син, свята. Але тільки з боку. Насправді для Ірини кожен день був важким випробуванням. Вона вставала раніше за чоловіка, готувала сніданок, збирала все до найдрібнішого — від сорочки до бутербродів, бігла на роботу, після роботи – знову кухня, прибирання, прання. Їй здавалося, що вона живе не для себе, а для чужих потреб.
Павло ж… він сприймав усе як належне.
– Іро, сорочка чиста є? – буркнув зранку.
– Є, у шафі, – тихо відповідала вона.
– А де мої ключі?
– На столі.
Він навіть не дякував. Здавалося, що ці слова забулися в його словнику. А про ніжність чи турботу й мови не було.
У день народження Ірини Павло повернувся додому з роботи, втомлений, злий. На столі стояла вечеря, свічки, які Ірина запалила для затишку. Вона чекала хоч якогось слова від нього.
– Поїсти є що? – кинув він, роздягаючись.
Ірина мовчки подала вечерю. Вона мало не розплакалася, адже чоловік забув за її свято. Того дня вона зрозуміла: її щастя для нього – дрібниця. Вночі вона написала йому повідомлення:
“Павле, пробач, але я більше так не можу. Я йду. Я хочу жити, а не існувати. Ти навіть не згадав, що сьогодні в мене день народження. Дякую за роки, але далі — без мене.”
Коли Павло прокинувся, в хаті було тихо. Ірина встигла піти першою. На столі лежала обручка.
– Іро? – крикнув він. Але у відповідь – тиша.
Він не вірив. Думав, що пожартувала, що повернеться. Взяв телефон, щоб набрати її, і прочитав повідомлення. Кілька разів набирав Ірину, але її телефон був поза зоною, очевидно, вона його відключила.
Минуло кілька днів, а її не було.
Павло звернувся до сина.
– Сину, поговори з мамою. Скажи, щоб повернулася. Я… я не хочу її втратити.
– Тату, – спокійно відповів хлопець, – ви дорослі люди. Це ваші стосунки. Мені байдуже, як ви їх вирішите. Але чесно – ти сам винен. Я бачив, як мама жила, як вона втомлювалася. Ти ніколи не цікавився її життям.
Ці слова боляче вдарили Павла. Він зрозумів, що навіть син бачив те, чого він не хотів помічати.
Павло почав згадувати: як Ірина колись сміялася, коли вони тільки познайомилися; як пекла пироги й пригощала сусідів; як чекала його з роботи з радістю. І все це він зруйнував своєю байдужістю.
Вперше за двадцять років він залишився в порожньому домі. Їжа на столі не з’являлася сама собою. Сорочки були брудні. Навіть запаху пирогів, до якого він так звик, більше не було.
– Господи, – думав він, сидячи на кухні, – як я міг бути таким дурнем?
Він намагався телефонувати Ірині. Але вона не відповідала. Лише одного разу написала:
“Не шукай мене. Дай мені спокій.”
Час ішов. Павло почав мінятися. Він навчився сам готувати, прати, навіть прибирати. Але найбільше він вчився цінувати. Він дивився на чужі пари й думав: “Ось вони щасливі… а я мав своє щастя і не беріг”.
Одного дня він набрався сміливості й прийшов до Ірини. Вона знімала маленьку квартиру й виглядала втомленою, але щасливішою, ніж у шлюбі з ним.
– Іро, – почав він, опустивши очі, – я прийшов попросити пробачення. Я розумію, що був глухий і сліпий. Я втратив тебе через свою байдужість. Дай мені шанс усе виправити.
Вона довго мовчала.
– Павле, – сказала тихо, – ти говориш правильно. Але ж я казала тобі багато років. Кричала мовчанням, поглядом, втомою. А ти не чув. Ти прокинувся тільки тоді, коли мене вже не стало поруч.
У його очах блиснули сльози.
– Я все зроблю, аби ти повернулася.
– Знаєш, – відповіла вона, – може, і зробиш. Але мені потрібен час. Я хочу відчути, що я жінка, що я жива. А не тінь біля тебе.
Павло вийшов із тієї квартири із серцем, яке стискалося від болю. Але вперше за двадцять років він зрозумів: любов – це не тільки слова, а щоденна турбота й увага.
Він почав змінюватися не для того, щоб довести Ірині, а для того, щоб самому стати кращим.
Чи повернеться Ірина – він не знав. Але тепер він був готовий боротися. Бо зрозумів найголовніше: жінку треба цінувати, доки вона поруч.
Байдужість все руйнує швидше, ніж зрада. Іноді людина йде не тому, що не любить, а тому, що втомилася бути непоміченою. Цінувати потрібно сьогодні, а не тоді, коли залишаєшся наодинці з порожнім домом.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
