Мати своє житло – це поки наша мрія. Ми з чоловіком разом вже чотири роки, обоє працюємо, складаємо гроші на квартиру, а поки живемо у моїх батьків в їхній двокімнатній квартирі. Місця не вистачає, але так нам не треба витрачати кошти на знімне помешкання.
Батьки мого чоловіка теж живуть в двокімнатній квартирі, але квартира невелика, тому до них ми не можемо переїхати, хоча вони не раз кликали нас до себе. У чоловіка є бабуся (татова мама), їй 75 років, у неї теж є квартира, а це єдиний онук, і вона хоче залишити свою житлоплощу йому в спадок.
Але тут не все так гладко – вона дуже «важка» людина, і догодити їй практично неможливо. Так як вона живе одна, їй всі допомагають – за продуктами в магазин звозять, прибрати допоможуть, вікна помиють, ремонт косметичний зроблять. І чоловік любить бабусю, і сам завжди готовий йти до неї, хоч вдень, хоч вночі.
Але вона немов передбачає, коли він до неї збирається, і дзвонить йому перша, коли він обов’язково зайнятий на роботі, і завжди з фразою: «Я вам квартиру хочу віддати, а від вас дзвінка і не дочекаєшся!».
При цьому вона не дзвонить батькам чоловіка, а вони теж на машині. Вона по всіх проханнях ганяє тільки онука. Їй все завжди не так: прийшов – погано, не прийшов – погано, щось приніс, що я приготувала – не смачно, не приносить нічого – щось твоя дружина про мене зовсім забула.
Прийде з дитиною – шумно, прийде без дитини – «я ж сумую за правнуком». Одним словом, Віра Федорівна така людина, якій догодити нереально.
І коронна фішечка – постійні докори квартирою. Взагалі, звичайно від такої спадщини не відмовляються в сучасних реаліях, але це вже занадто.
Щоразу, коли ми їй щось привозимо чи просто так до неї заїжджаємо, обов’язково дорікне, нагадає, що ми не задарма за нею доглядаємо.
– Ось, онучок, бігом прибіг. А все тому що квартира. Так би і не приходив ніколи, – постійно каже вона нам.
Або чоловік на роботі, слухавку не бере, пізніше або взагалі ввечері передзвонює, так знову вислуховує те саме. Таке відчуття, що їй ця квартира самооцінку до небес підняла. Ніяк не може зрозуміти, що і так її не кинуть, і так їй допоможуть.
Сама ніколи навіть брязкальця правнуку не подарована. Якщо ми приходимо вітати з якимось святом, приносимо їй подаруночок (а я завжди намагаюся щось принести, не можу з порожніми руками), то вона каже, що у неї одна пенсія, тому ми обійдемося без подарунків.
Ні, не зрозумійте неправильно, я ні на що не претендую. Просто навіщо такі речі говорити? Та й купити дитині шоколадку і передати через чоловіка – не так вже й складно. Пенсія у неї велика, так що явно не в грошах справа. Просто вона така людина. От пишу все це і розумію, що і квартири її не хочеться.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
