fbpx

У четвер увечері Лариса прийшла додому з високим темноволосим хлопцем. – Це мій наречений, – почервонівши, сказала вона. – Познайомся, тату. Так у Івана Трохимовича з’явився зять

Єдина дочка.

Лариска була висока, струнка, з рожевими щічками і гладкими руками. Іван Трохимович – невисокий, сухий, з нерівним кольором обличчя, з довгими пальцями і зовсім сивим волоссям справляв враження людини зношеної, хворої і дуже втомленої. За матеріалами

Коли Лариса та Іван Трохимович йшли поруч, то занадто яскравою і навіть викликаючою здавалася її краса.

Поки дочка була в інституті, Іван Трохимович прибирав квартиру, ходив в магазини, готував обід. Решту часу багато читав і думав. Думав про  дружину, якої вже нема, про дочку Ларису – єдину на світі дорогому йому людину.

Тільки ось спільної мови з донькою він знайти не міг. Вірніше, втратив її, і зовсім недавно. Іван Трохимович звик думати про дочку як про дитину і не помітив, як вона виросла і перетворилася в красиву примхливу жінку. Іноді Іван Трохимович з бoлем помічав, що Лариса соромиться його.

Компанії у дочки збиралися галасливі і веселі. Іван Трохимович радісно зустрічав хлопців, накривав на стіл. І обличчя його розквітало щасливою посмішкою, коли хто-небудь з Ларискіних друзів питав:

– А Іван Трохимович де? Лариса, клич його до столу.

Вона пересмикувала плечима і, увійшовши до батька в кімнату, як би ненароком кидала:

– Тебе кличуть. – І додавала тихо: – Ти б хоч сорочку пристойну одягнув, а то перед людьми незручно.

Іван Трохимович намагався не помічати її тону, швидко одягав білу сорочку, сірий піджак і виходив до хлопців.

– Сідайте, Іване Трохимовичу, – зустрічали його і звільняли місце за столом.

– Я тут з краю сяду, хлопці. А то на кухні може що знадобиться.

– А Лариса на що? – протестували гості і садили його до торця столу – на найпочесніше місце.

У Івана Трохимовича в запасі було безліч цікавих історій, він все розповідав, а хлопці його уважно слухали.

Лариса дивилася в одну точку, наче хотіла сказати:

– Ну, завівся … Скільки можна про одне й те ж?

Лариса вставала, виходила на кухню і говорила звідти, намагаючись приховати роздратування:

– Досить, тату!

– Правда, хлопці, досить. А то надто вже я розговорився. Ви тут веселіться, а я відпочину піду, – зніяковіло говорив Іван Трохимович, постарівши в одну хвилину, ніяково поправляв піджак і йшов до своєї кімнати.

За стіною відразу забували про його існування, оживали, починали розповідати анекдоти, включали музику. Іван Трохимович чув дзвін чарок і сідав ближче до вікна.

Тут був його, нікому недоступний світ. За вікном мчали автомобілі, поспішали у справах люди. Він відкривав вікно, і все оживало. Обличчя його відразу змінювалося і приймало якийсь піднесений вираз.

А коли закінчувалися заняття в школах і на вулицях ставало шумно, Іван Трохимович зітхав, діставав з столу кольоровий папір, клей, ножиці і починав клеїти ялинкові іграшки. Якщо за цим заняттям його заставала дочка, вона сердилась, пересмикувала плечима і говорила:

– Що за дурниці, тату! Зайнявся б чимось корисним, чим без толку на пенсії сидіти.

Тільки раз Іван Трохимович наважився і сказав дочці:

– Ой, доню! Я вже життя прожив. А ось тобі дивуюсь – черствий у тебе характер. У кого тільки? Адже Варвара зовсім не така була.

Від цих слів у очах її з’являвся якийсь вогник. На неї сильно діяло слово «Варвара».

Кілька днів поспіль вона була ніжна до батька, поверталася з інституту рано, цілувала Івана Трохимовича в колючі щоки і розповідала про свої справи. Іван Трохимович поспішав нагодувати дочку, розповідав про свої нехитрі новини, а вечорами запрошував своїх друзів.

І Лариса сиділа поруч і була дуже схожа на матір. У такі дні у Івана Трохимовича не боліло серце, і йому здавалося, що життя його ще довго не скінчиться, що він всім ще потрібен. Але в такі дні у нього з’являвся і страх – в будинку може з’явитися зять.

І зять з’явився. У четвер увечері Лариса прийшла з високим темноволосим хлопцем.

– Це мій наречений, – почервонівши, сказала вона. – Познайомся, тату.

– Сергій, – представився хлопець і міцно потиснув руку Івана Трохимовича.

У Івана Трохимовича раптом защеміло серце.

– Я сьогодні Ларисі пропозицію зробив, – сказав Сергій. – Хочемо з вами порадитися.

Іван Трохимович розгубився, почав говорити якісь непотрібні слова, пішов до своєї кімнати, надів білу сорочку, постояв з хвилину, намагаючись заспокоїтися.

Лариска накрила на стіл і сиділа навпроти Сергія. Іван Трохимович знову побачив, яка красуня у нього дочка, і зі страхом зрозумів, що втрачає її.

– Сідайте, Іван Трохимович, – запросив Сергій.

Іван Трохимович мовчки сів, не знаючи, радіти йому чи засмучуватися, наче застиг в очікуванні. Всі троє мовчали.

Першим заговорив Сергій:

– Скажіть же своє вирішальне слово. Адже без вас тут ніяк не можна.

– Не хвилюйся, тату, – зронила Лариса, зніяковіло дивлячись на батька.

– Так я що … Моє діло десяте … – почав Іван Трохимович.

Сергій раптом посміхнувся.

– Не бійтеся, батьку. Я Ларису люблю. Адже ми давно знайомі. Це вона все винна – ховала мене від вас …

Іван Трохимович побачив усмішку Сергія, його добрі очі, і весь він відкрився назустріч цій чужій людині.

– Раз так, бажаю щастя! – урочисто сказав він, піднявши чарку, відчувши свою потрібність цим двом людям.

– У мене одна умова, – уклав він, – щоб жили у мене. Нікуди вас не відпущу.

Весілля було невеликим. Набралося чоловік двадцять. Нові родичі сподобалися Іванові Трохимовичу. Батько і мати Сергія – сиві, ставні люди – дивилися один на одного з ніжністю і всі захоплювалися Ларисою.

Весь вечір Іван Трохимович розмовляв з батьком Сергія. Вони згадували молодість. Лариска іноді підходила до батька і, обійнявши його ззаду за плечі, затихала. Іван Трохимович відчував ласку дочки, ловив на собі добрий погляд Сергія – і в серці його поселялося міцне відчуття якогось нового щастя.

Закінчилося весілля, почалося буденне життя. Молоді оселилися у нього. Турбот додалося. І він був радий цьому. Тільки клеїти іграшки стало зовсім ніколи.

А молоді жили своїм життям і зовсім не збиралися пускати в нього батька. Іван Трохимович думав, що це тимчасово, що не звикли вони ще, що соромляться. Але пройшло два місяці, і він відчув, що нічого в його житті не змінилося, що він зайвий і що його існування зовсім не цікавить молодих.

Сергій іноді плескав його по плечу і мимохідь питав:

– Ну, як справи, батьку?

Івана Трохимовича коробило від цих слів. Він швидко йшов до своєї кімнати і довго лежав на ліжку, дивлячись в стелю. Серце його стало боліти не на жарт. Все частіше перевалювалося воно в грудях, як гострий камінчик, не даючи спокою. Іноді вечорами, скучивши за молодими, Іван Трохимович входив в їхню кімнату.

Сергій і Лариска швидко відскакували один від одного, розсідаючись по різних кутах. Іван Трохимович ніяковів і йшов. І те відчуття своєї потрібності, яке прийшло до нього при першій зустрічі з Сергієм, зникло назавжди.

Тільки однією надією жив Іван Трохимович – він чекав онука. Але ніяких ознак не бачив і одного разу наважився запитати:

– Сергію, а онуком-то мене коли побалуєте? Поки живий – допоможу. Одним важко буде …

– Сергій подивився на Лариску і нічого не відповів. Вона здивовано підняла брови і недбало кинула: – Що ти, тату! Це ж несучасно! Та й до чого нам на себе такий тягар вішати? Нам ще пожити б для себе …

– А-а-а … – протягнув Іван Трохимович, знітився і все-таки сказав: -Ось ти для нас з Варварою не тягарем, а радістю була.

– Гаразд, батьку, залишимо цю розмову до кращих часів, – примирливо сказав Сергій.

Іван Трохимович щось пробурмотів і пішов до своєї кімнати.

Радів Іван Трохимович одному – між собою молоді жили добре. Вечорами в їх кімнаті звучали записи з англійською промовою. Вони дружно повторювали незнайомі гаркаві слова, сидячи в обнімку на дивані. Найчастіше їх не було вдома – ходили в кіно і театри.

Наближалася весна. Іван Трохимович вперше не відчував приходу завжди такої довгоочікуваної весни. Він жив у передчутті чогось невідворотного і розумів, що в цьому винне його хворе серце. Ночами воно гуло і нерівно стукало. На світанку трохи заспокоювалося і потім весь день боляче кололо в лопатку, заважаючи глибоко дихати.

Іван Трохимович непомітно для себе став підсумовувати своє життя. Про молодих він тепер зовсім не думав. Він відійшов від усього буденного і немов готувався до свята – ходив урочистий і носив святковий піджак. Молоді дивувалися і жартували над ним. Але Іван Трохимович не помічав цього і все про щось посилено розмірковував.

У четвер увечері Лариса з Сергієм прийшли пізно. Іван Трохимович чув, як вони вляглися спати, довго шепотілися, потім все стихло. Іван Трохимович відчинив вікно.

До кімнати увірвалося свіже повітря, заповнивши все якоюсь дивною радістю. Іван Трохимович довго дивився в темний прямокутник вікна і непомітно заснув.

Прокинувся він від того, немов його хтось сильно вдарив. Він встиг побачити за вікном яскраве синє небо і промені сонця.

***

Лариска з Сергієм прокинулися від тиші в квартирі. Це було незвично. Зазвичай батько будив їх рано і гримів на кухні посудом.

– Сергію, проспали! – зойкнула Лариса і схопилася з ліжка.

– Видно, тато пішов кудись.

Вони поспіхом поснідали і стали одягатися. І раптом Лариса побачила, що пальто батька висить на місці, а під вішалкою стоять його черевики. Їй стало не по собі. Вона тихо охнула і вбігла в кімнату Івана Трохимовича.

Сергій почув кpик дружини і відразу все зрозумів. Він став дзвонити своїм батькам і ще кудись. Через годину почали приходити люди. Вона ходила по квартирі, не кажучи ні слова.

– Ларисо, ну заспокойся трохи, ну хоч скажи що-небудь, – тихо просив її Сергій.

Але вона тільки мовчки хитала головою.

Лариса не плакала і нічого не говорила, тільки все ходила по квартирі, стиснувши скроні блідими руками. Вона увійшла в кімнату батька і відкрила ящик письмового столу. Серед безлічі паперових іграшок стояли маленькі дитячі черевички з червоними шнурками. Лице спалахнуло, немов обпечене батьківською любов’ю, про яку вона ніколи не думала, якої ніколи не помічала.

Лариса зрозуміла незворотність того, що сталося. Сергій підійшов до неї, обняв за схудлі плечі і почав гладити по волоссю. І раптом приголомшлива душу ніжність обрушилася на неї. Лариса міцно обняла чоловіка, затихла і немов в якомусь переляку зрозуміла, що може втратити і його. Вона подумала, що зовсім скоро в кімнаті батька має з’явитися нова маленька людина, яка продовжить її життя, життя Сергія і Івана Трохимовича.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page