fbpx
Життєві історії
У березні невістка повідомила про те, що чекає дитину, і вони вирішили розширюватися. Василь Іванович почав збиратися в рідне місто, там була порожньою старенька батьківська квартира, треба було виставити її на продаж, знайти хорошого ріелтора. Та й взагалі просто відволіктися. У рідному місті ноги мимоволі принесли його на те місце, де колись він чекав Віру. Він підняв очі і у вікні побачив Валентину

До відправлення потягу залишалася всього хвилина, Василь не міг повірити в те, що його Віра не прийшла. Хлопці дружно переконували його, щоб він застрибував у потяг, а то так і залишиться стояти на пероні.

Василь мовчки розвернувся і на ходу застрибнув у свій сьомий вагон. Куди він їде? Навіщо йому це підвищення по службі, коли він залишився один? Для кого тепер все це життя?

Пізніше, вже на місці, він отримав лист від Віри, в якому дівчина сухо повідомила про те, що її не відпустив батько, та й взагалі так напевно буде краще для них обох.

Відтоді пройшло багато років, Василь перетворився у Василя Івановича – одного з кращих лікарів обласної лікарні. Він навіть одного разу був одружений, у шлюбі у нього народився син Андрій, але любові, яка дає сенс життя, яка окрилює і надихає на подвиги вже не зазнав.

Олександра Вікторівна була прекрасною жінкою, все життя вона пропрацювала терапевтом в тій же лікарні. Їй заздрили всі по службі – такого чоловіка собі знайшла! Вона любила Василя все життя, знаючи, що він не відчуває до неї тих же почуттів, сподіваючись, що коли-небудь все-таки зможе відповісти їй взаємністю, але на жаль.

Роки летіли, Андрій закінчив університет, вирішив піти по стопах батька і теж стати лікарем. Василь Іванович вже кілька років був вдівцем.

***

– Тату! Я на чергування, дружина теж замінила подругу на роботі, приглянь за Денисом, в парк на прогулянку сходіть, – сказав Андрій, виходячи з квартири.

На вулиці в той день була чудова погода. Онук повів дідуся на майданчик для дітей. Там відразу Василь Іванович звернув увагу на жінку, дуже схожу на його Віру, яку він так і не зміг забути через роки. Діти почали гратися разом, і вони познайомилися. Жінку було звати Валентина Андріївна.

Весь наступний тиждень на кожній прогулянці чоловік мимоволі виглядав Валентину з онукою підходячи до майданчика, а побачивши, привітно махав рукою. Кілька разів вони перекинулися парою фраз, а потім трохи осмілівши чоловік запросив свою нову знайому в кафе.

– Тату, ти куди такий гарний? – здивовано запитав Андрій, спостерігаючи, як той уже п’ятнадцять хвилин стоїть біля дзеркала в передпокої.

– Піду прогуляюсь.

– А чи не на побачення? Останній раз ти так чепурився ще при матері.

Двері зачинилися, Андрій з дружиною здивовано переглянулися, лише сліпий міг не помітити всіх змін, що відбулися з дідусем за останні кілька тижнів.

Весь місяць Василь Іванович бігав на побачення, вони з Валентиною полюбили маленьке затишне кафе недалеко від школи, і сквер поруч з ним, онуки у обох вчилися в другу зміну, було зручно їх забирати після занять.

Але в кінці грудня Валентина не прийшла на зустріч. Цілий тиждень Василь Іванович чекав, тут він усвідомив, що нічого не знає про неї, ні адреси, ні телефону…

***

У березні невістка повідомила про те, що чекає дитину, і вони вирішили розширюватися. Василь Іванович почав збиратися в рідне місто, там була порожньою старенька батьківська квартира, треба було виставити її на продаж, знайти хорошого ріелтора. Та й взагалі просто відволіктися.

У рідному місті ноги мимоволі принесли його на те місце, де колись він чекав Віру. Він підняв очі і у вікні побачив… Валентину!

Перестрибуючи через сходинку, немов і не було на ньому вантажу цих шістдесяти чотирьох років, Василь Іванович кинувся до заповітної квартири, вона стояла на порозі привітно посміхаючись, відчинивши навстіж двері.

– Як ти мене знайшов?

– Напевно це доля мене привела до тебе? Як ти тут опинилася? Що ти робиш в цій квартирі?

– Мами не стало, ось приїхала вирішити питання з житлом.

– Колись тут жила одна дівчина, багато років тому… Віра, – задумливо промовив чоловік.

– Я не знаю попередніх мешканців, тут жили мої батьки років п’ятнадцять як, і я з ними, але періодично їжджу до сина з онукою допомагати, а тепер… тут вже нічого не тримає.

Того вечора вони ще довго блукали вулицями рідного міста, розповідали один одному про дитинство, юність, з подивом відзначаючи як близько один до одного вони були, але їх дороги перетнулися лише зараз.

Напевно краще пізно, ніж ніколи. Василь дивився на Валентину і розумів, що тепер у них почнеться нове життя.

Фото ілюстративне – thegard.city.

You cannot copy content of this page