– Про існування рідної дочки тата я дізналася порівняно недавно, думала, що у тата своїх дітей немає. Я йому нерідна, він одружився з моєю мамою, коли мені було всього п’ять років. Але іншого батька я не знаю! Тато мене виростив, як свою, – розповідає тридцятирічна Віра.
І з бабусею з боку батька у Віри теж склалися чудові стосунки.
– Вона моя справжня бабуся! – сміється Віра. – І пиріжки пече, і грошики суне в кишеню, і нагодувати все намагається. Із задоволенням в дитинстві брала мене до себе на дачу на канікулах на все літо.
Мати з вітчимом жили добре і дружно. Василь, як розуміє зараз Віра, дуже хотів спільну дитину, переконував дружину народити, але мама відразу припиняла будь-які розмови на цю тему.
Коли Віра подорослішала, зовсім не розуміла такої позиції. Є прекрасний чоловік, який хоче дитину. Василь – людина відповідальна. У матері з чоловіком було житло, робота, добробут. Чому б не народити?
Років п’ять тому Віра якось запитала маму прямо – чому вона не народила. І почула відповідь, яка дуже її здивувала.
– Так є у нього дочка! – якось неохоче зітхнула мати. – Він її якось при мені помилкою молодості назвав. Ну, я сказала йому, що про це думаю, більше він так не говорив, звичайно, але і до дівчинки цієї ближчим не став. Аліменти платив, але не спілкувався. Бабуся їздила до них кілька разів, дзвонила регулярно. Дізнавалася, як справи, вітала дівчинку з днем народження, подарунки невеликі відправляла. Василь давав тільки те, що повинен був.
Виявляється, давним-давно був у вітчима студентський роман, в результаті якого на світ з’явилася дитина, дівчинка. Жити з цією жінкою Василь не хотів спочатку, але дитину вона все одно народила. А після закінчення навчання молода мама разом з дитиною поїхала в село до своїх батьків. Відтоді Василь з нею практично не спілкувався.
Віра потім знайшла в соцмережах свою сестру, нічого особливого, дівчина як дівчина, доросла вже, природно. Писати нічого нікому не стала, це не її справа абсолютно.
А потім бабуся занедужала.
– До останнього року бабуся відчувала себе взагалі чудово, але зараз стала здавати, – розповідає Віра. – Ну, їй вже за вісімдесят. То одне, то інше. Тут в лікарню потрапила вона у нас. Ми з мамою бігали, поїсти їй носили, я вранці, перед роботою, мама вдень, доглядали, з лікарями домовлялися. Ну, начебто підлікували її, виписали додому. І все непогано, тільки рветься вона тепер заповіт писати.
– Мам, ну чого ти придумала, який тобі заповіт? – все намагався відбутися жартами Василь. – Ми з тобою ще Вірочку заміж видамо, правнуків дочекаємося, не поспішай!
Але бабуся все стояла на своєму, незабаром з’ясувалося, чому.
– Бабуся свою квартиру хоче рідний внучці залишити! – розповідає Віра. – Ні, ну я розумію, її право. Але я думала, ми сім’я! Вона мене онукою називала, але не вважала, виходить? Своє майно, каже, я повинна передати рідним родичам, не ображайтеся, так буде правильно.
У бабусі у власності не багато не мало – хороша трикімнатна квартира, і ще дача, стара, але теж непогана.
– Звичайно, ми доглядали за бабусею не через майно! – каже Віра. – Ніколи взагалі не думали, кому дістанеться її квартира. Але це несправедливо! Ця рідна внучка, напевно, бабусю і в обличчя не пам’ятає! Ніколи не дзвонить, не цікавиться взагалі, чи жива бабуся, чи ні. Та це й не дивно, вони чужі люди абсолютно. Доходжувати бабусю, якщо що, доведеться нам з мамою, а майно отримають тільки рідні.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
