У нас в родині склалася неоднозначна ситуація із спадщиною. Моя мама не хоче відстоювати свої права перед родичами. Виходить так, що вона своїх родичів любить більше, ніж мене.
Останні років п’ять мама доглядає за хворою бабусею, своєю мамою. Здала свою квартиру в оренду, переїхала до неї. Бабусі скоро вісімдесят, вона нас впізнає через раз, маму іноді приймає за свою маму… Мамі взагалі не позаздриш, звичайно! Бабусю не можна залишити навіть на годину, хоча моменти просвітління у неї бувають, але це не надовго.
Ми з чоловіком теж намагаємося мамі допомогти, на нас матеріальна підтримка і різні організаційні питання. Лікаря привезти, чи бабусю доставити в поліклініку, субсидію оформити. Фізично допомогти особливо не можемо – у нас діти, нам нема їх з ким залишити.
Мені 34 роки, у нас з чоловіком двоє дітей – хлопчик і дівчинка дошкільного віку. Я сиджу в декреті. Чоловік працює і платить кредит за квартиру. Платити залишилося небагато, але проблема в тому, що квартира однокімнатна. Для сім’ї з чотирьох осіб вона вже зараз тісна і незручна, але більшу ми не могли собі дозволити. Виплатимо цю, а далі буде видно.
В ідеалі нам взагалі потрібна трикімнатна квартира, діти хлопчик і дівчинка не будуть жити разом. Це поки маленькі, ще нічого, а потім потрібно їх буде розселяти в будь-якому випадку… Але зараз ми про це навіть думати не можемо, бо немає грошей.
А тут ще бабуся з мамою, яким теж треба допомагати грошима. Ми з чоловіком постійно думаємо про те, як би збільшити дохід, але особливо нічого придумати не можемо. Чоловік і так працює на межі, а я з двома дітьми багато не зароблю.
Не буду приховувати, що думки про спадщину дають надію на вирішення багатьох наших фінансових питань. Ну а що, адже рано чи пізно все одно це питання постане. У бабусі дуже пристойна трикімнатна квартира і двоє спадкоємців: моя мама і мамина сестра. При тому, що ні тітка, ні її дочка для бабусі не роблять абсолютно нічого, напевно, справедливо було б, якби бабусина квартира дісталася мамі цілком. Так навіть і половина трикімнатної квартири нам дуже допоможе.
У тому, що мама поділилася б активами з нами, я навіть не сумніваюся. Мама – людина дуже добра, звикла жити для інших, всіх жаліє, дуже переживає, що не може багато спілкуватися з онуками.
А недавно я поділилася з мамою думками про бабусину квартиру, і почула приголомшливі речі.
– Ой, та спадщини я не чекаю взагалі! – сказала мама. – Бабуся заповіт оформила, ще кілька років тому, коли повністю в своєму розумі була – на Лесю…
Леся моя двоюрідна сестра, дочка тітки, материної сестри. І якщо тітка час від часу ще хоча б дзвонить, дізнається, як там бабуся, то Леся не проявляє до бабусі взагалі ніякого інтересу. Не те, що ні копійки не дала – навіть не дзвонить Живе своїм життям.
Я була ошелешена після розмови з мамою! Кажу, і ти в курсі була про заповіт на Лесю, коли з роботи звільнялися і з бабусею сідала? Вона, така – так, була в курсі, але все одно ніхто, крім мене, цього б не зробив, а бабусю залишати одну я її не можу. Я кажу – ну нічого, мамо, тобі спадщина належить згідно із законом, якщо що, підемо до суду. Ще довести треба, що бабуся осудна була на момент написання заповіту!
А мати вперлася – ні в який суд я не піду, ось ще, з родичами судитися! Ти за кого мене маєш, мовляв? Нічого мені не потрібно, і я доглядаю не за гроші, а з почуття любові і боргу. А то, що родичі не допомагають – нехай буде на їхній совісті.
Я кажу, мамо, ну якщо тобі нічого не потрібно, то потрібно нам! Ти за законом маєш право на спадщину. І ти її заслужила! Так навіть ми з чоловіком набагато більше її заслужили, ніж Леся зі своєю матір’ю. Але мама твердить одне – бабуся вирішила так, а не інакше, проти її волі я не піду, судитися не буду.
Не справедливо все це якось…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
