fbpx
Життєві історії
У 2 роки мама мене залишила, сказала просто, що на мене у неї немає грошей. Спочатку вона відвідувала мене в дитячому будинку, а потім стала приходити все рідше. Я завжди намагалася встати рано, вмитися, зачесати волосся, хотіла, щоб мама мене бачила красивою, щоб забрала мене назад додому. Та вона більше не з’являлася. Через багато років я зустріла її, вона аж підбігла до мене сама

Я тоді мала всього 2 роки, коли рідна мама мене покинула. Мотивувала вона свій вчинок тим, що на мене не вистачає у неї коштів. Відтоді я росла в дитячому будинку. Спочатку мама деякий час відвідувала мене там, потім закинула це заняття, визнавши це безглуздою тратою часу й грошей, їй було легше забути про мене просто. Я дуже сумувала за мамою, пам’ятаю як зараз, коли днями сиділа біля вікна і з надією вглядалася в кожну жінку, що проходила повз дитячого будинку. Засипала також з думками про те, що можливо завтра мама таке прийде до мене, і вставала з самого ранку, щоб встигнути розчесатися і вмитися, до того, як вона прийде. Чомусь дуже хотіла, щоб мама мене бачила красивою. Але мої надії були марні, вона зовсім про мене забула, більше мама не приходила.

Довгий час я сподівалась, що можливо якась інша мама візьме мене до себе. Я дуже сильно хотіла, щоб у мене була мама. З нашої групи якось усиновили одного хлопчика. Як же я йому заздрила і шкодувала, що я не хлопчик, можливо, замість нього ті люди взяли б мене. Але продовжувала чекати і мріяти.

Потім, коли мені виповнилося 12 років, я стала розуміти, що мамі я просто не потрібна. Коли я закінчила навчання, мені пощастило одній з усього класу вступити до інституту на заочне відділення. Я стала вчитися і працювати.

А потім, одного дня до мене підійшла якась жінка, коли вона заговорила, тільки тоді я зрозуміла, що це моя мама, її голос я пам’ятала завжди. Але ніколи вже не надіялася, що побачу її.

Мати моя виглядала вимотаною і дуже постарілою, але зі слідами колишньої краси. Вона дивилась на мене і плакала, просила вибачення за те, що віддала мене в дитячий будинок і не відвідувала в інтернаті. Вона вмовила мене переїхати до неї. Я довго не хотіла, тому, що була дуже ображена на неї, але в той же час, я була дуже рада, що нарешті і в мене є мама. Звичайно це вже не та радість як у дитинстві, але на душі було якось тепліше. Я знала, що хоч якась рідна людина поруч зі мною. Трохи повагавшись, я погодилась.

Живемо ми, на перший погляд, досить непогано. Але ось тільки мамою її не виходить вголос назвати, дуже хочеться, але язик не повертається. Не можу і все, якась пустка в душі і невимовна образа за дитинство і стільки років проведених в дитячому будинку.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

facebook