Правду кажучи, я свого часу другу дочку народила, тільки добре усвідомивши, що у першої нашої доньки не буде нікого після того, як нас з чоловіком не стане! – повідала мені якось моя 68-річна сусідка Тамара. – Думаю собі, нехай буде у моєї доньки на світлі рідна людина після мене з чоловіком! Раділа я дуже, що дві сестрички, дві дівчинки у мене, дві донечки ріднесенькі! Я завжди гадала, що все-таки дівчатам домовитися простіше в житті. А тепер вони бачити одна одну не можуть, уявляєш, і чути не хочуть, і бачити також. Гірше чужих людей вони зараз, зізнаюся тобі.
Звичайно, такий стан справ дуже засмучує літніх батьків.
Сама Тамара ось уже кілька років не залишає спроб якось помирити сестер, своїх доньок рідних: намагається поговорити то з одною, то з іншою, як би ненароком запрошує їх разом на дачу або на сімейні посиденьки.
Нічого, на жаль, не виходить у неї: розгорається знову суперечка і конфлікт між жінками поглиблюється ще більше, не дивлячись на те, що поруч мати в літах, яка все це бачить та хвилюється.
– А чому так виходить?
– Та ось я не знаю, чому! – з нерозумінням сумно говорить Тамара. – Виховували обох в любові, абсолютно однаково. Нікого ніколи не виділяли, навпаки, завжди підкреслювали, що любимо обох своїх доньок.
– А в дитинстві вони як ладнали між собою? Теж сперечалися постійно і непорозуміння були?
– Ну, в дитинстві різниця в віці у них була пристойна все ж – десять років, а це зовсім немало я тобі скажу! Як при такій різниці сперечатися? А потім і взагалі роз’їхалися. Старшій в двадцять три роки ми з батьком однокімнатну квартиру віддали – у неї наречений був, справа до весілля йшла вже. Ну ось, ми і вирішили, хай починає сімейне життя в своїй квартирі, там, може, і дитинка скоро буде. Так що ось, з двадцяти трьох років Ольга живе окремо. А Тетянці, молодшій доньці нашій тоді, виходить, всього тринадцятий рік був, вона ще в школі вчилася на той час.
– Зрозуміло. А молодшій доньці, Тетяні, потім теж ви з чоловіком з квартирою допомогли?
– Ну. Як би. Ні, Тетяні якраз допомогти з квартирою не вийшло. Якби вона у нас була, невже б не допомогли? Хіба б я не дала власній донечці квартиру якусь там? Але ось так склалося. Тетяна кредит взяла з сім’єю. З чоловіком двоє діток у них зараз. І ми вже в віці, на жаль, і грошей особливо не накопичили, все життя донькам віддавали все, для них старалися. Тепер, особливо, аби самим на життя вистачило, так, як раніше, не можемо їм допомагати.
У старшої доньки, Ольги, сімейне життя так і не склалася, на жаль: весілля так і не відбулося. Квартиру батьки у дочки, звичайно ж, не забрали.
Дівчина і так була засмучена розставанням з нареченим. Та й навіщо забирати? Про те, що житло коли-небудь буде потрібно молодшій доньці, тоді і не думалося – до цього моменту, здавалося, ще ох як далеко, ще сил і часу багато, колись щось назбирається.
Зараз Ользі вже сорок три, немолода вона жінка, вона так і живе все життя в тій, подарованої батьками, квартирі.
Вона одна, ні сім’ї, ні дітей у неї немає і ніколи не було. Працює жінка на спокійній не дуже важкій роботі, сидить в офісі, подорожує, модно та дорого одягається, адже витрачає гроші лише на себе одну. Має можливість: житло у неї є, і зарплату Ольга завжди витрачає цілком на себе.
Молодшій сестрі, Тетяні, тридцять три роки на сьогоднішній день, і у неї зовсім інші турботи, ніж чим у сестри.
У Тетяни діти семи та чотирьох років і квартира в кредиті, за яку вони з чоловіком віддають одну зарплату цілком.
На другу зарплату сім’єю живуть вчотирьох: платять комуналку, купують продукти і одяг, забезпечують маленьких дітей і старенький автомобіль, оскільки робота у чоловіка Тані в основному роз’їзна, і машина йому дуже на роботі потрібна.
– Це твої особисті труднощі! – говорила якось влітку на дачі на все селище Ольга сестрі. – Нічого було дітей прагнути, коли грошей немає на це. Думати треба головою! Скоро третього будете мати! Але для чого це, якщо даху над головою немає?
Це була одна зі спроб Тамари примирити своїх доньок, запросивши їх в один з днів разом «на полуничку».
Примирення, звичайно ж, не вийшло.
Справедливості заради треба відзначити, що Тетяна теж не мовчала. Висказала все сестрі, що вона хитра така, бо й досі живе в батьківській квартирі, а за все життя нічого сама не має.
– Не розумію, ну чому вони так! – ледь не плаче Тамара. – Найближчі люди на цьому світі! Як же так!
– Як як! – зітхає вже літня сусідка по дачі. – Невже сама не розумієш, як? Ти сама поставила клин між своїми дітьми своїми ж руками ще багато років тому! Чому тепер дивуватися, в цьому лише твоя вина, вибач, звичайно, але говорю те, що зараз думаю.
На батьків, як не дивно, сама Тетяна й не ображається зовсім – вони люди старі вже, і уявлення про життя у них ось таке. Квартиру вони віддали дітям, які можуть бути до них претензії?
Ображається вона дуже лише на сестру свою, яка раптом вирішила, що все має бути для неї.
З якого дива? Могла б поділитися.
Будь у Ольги сім’я, діти – Тетяна і слова б не сказала. Але ситуацію, що склалася вважає несправедливою.
А за те, що сестра їй дорікала дітьми більше й знати її взагалі не хоче. Яке вона взагалі має право судити?
Отак минає рік за роком, батьки з тугою старіють, сумно дивляться на дочок, які до цих пір між собою не розмовляють і не родичаються.
Тамара й досі не розуміє чи дійсно вони з чоловіком винні у цьому?
Фото ілюстративне.