Мої рідні батьки живуть в невеличкому селі, а я зі своєю сім’єю мешкаю у місті.
Коли я закінчила навчатися, зустріла Михайла.
Ми з ним одружилися і я стала жити з ним в місті.
Тепер у нас сім’я та двоє дітей, маємо вдвох хорошу роботу, з досить таки доброю зарплатою.
Я за всі ці роки звикла до міського життя, мені тут жити добре, ніколи підсля цього не хотіла повертатися жити в село.
З мамою залишилася моя сестра, вона досі не вийшла заміж, так і живе з батьками, така доля, напевно.
Але, не зважаючи на це, ми з чоловіком Михайлом завжди допомагаємо моїм мамі й татові в селі.
Ми постійно їздимо до них, батьки без нас ніколи не садять і не копають картоплю.
Та й коли приїжджаємо, то Михайло майже один робить в селі всю важку роботу, без нього там ніхто нічого не робить, назбирується багато різних справ.
І це зрозуміло, адже батьком мій вже у віці, важкого робити не робить, тому усі чекають зятя і всю роботу відкладають для нього, бо знають, що Михайло зробить усе і ніколи нікому ні в чому не відмовить.
У батьків своїх я ніколи нічого не прошу, лише коли їдемо з села у місто, мама дасть молока, якісь домашні овочі, десяток яєць та й усе.
Вони більше допомагають моїй сестрі Валентині, шкодують в усьому її, адже у неї не склалася доля, вона сама, постійно з ними, на очах, вони звикли до неї, шкодують її, в усьому намагаються допомогти.
А вже років два, як мама з татом натякають мені, що сестра й досі живе сама, в неї нікого немає крім них, а у мене є і сім’я, і житло, тому свою хату вони хотіли б залишити Валентині.
Я, звісно, розуміла, що батькам шкода доньку з непростою долею, тому сказала мамі, що я не проти і на їх хату претендувати не буду.
Батьки в усьому допомагали Валентині і горнулися більше до неї, от за це, щиро кажучи, мені було прикро, адже я така сама дитина, як і вона.
Цього року батьки відклали пенсію і купили Світлані путівку в санаторій, вона вперше відпочивала так добре, поїхала з подругою своєю разом.
Я, щиро кажучи, дуже раділа за свою рідну сестру, адже розумію, їй потрібно бути поміж людьми, може знайдеш свою долю.
А нещодавно нам з чоловіком теж було непросто.
Справа в тому, що ми 4 роки тому взяли квартиру в кредит, адже хотіли по черзі забезпечити власним житлом своїх діток, адже розуміли, що допомогти нам більше немає кому, тому маємо розраховувати лише на себе і будувати самі своє краще майбутнє і майбутнє своїх дітей.
Та чоловікові якраз затримали зарплату і ми не розрахували сімейний бюджет, так склалося, що прийшов час вносити оплату за кредитом, а грошей у нас не було.
Я знала, що мама з татом відкладають пенсію, вони у мене люди заощадливі і подумала, що позичу гроші в них.
Ми якраз поїхали в село, тато попросив, щоб мій чоловік допоміг йому полагодити паркан, винести картоплю з погреба, адже вона має прорости, бо скоро ми будемо садити город.
Ми усю цю роботу зробили, я Михайлові допомогла.
А коли ми їхали додому, я попросила, щоб мама нам позичила 3 тисячі гривень, саме стільки на не вистачало, щоб внести щомісячний платіж за квартиру.
– А ти знаєш, дитино, скільки ми цієї зими витратили грошей на дрова, яке зараз все дороге, ти навіть не поцікавилася цим, нам не буде чим грітися взимку. На, бери гроші, якщо тобі нас не шкода, – сказала незадоволена моя мама і поклала тих 3 тисячі гривень на стіл.
Я була така здивована, що не знала, що їй сказати на це.
Гроші у мами я не взяла, а через 10 хвилин ми вже сиділи в авто і їхали додому.
Слідом за нами йшов батько, що точно говорив, я не пам’ятаю, щось про те, що я ніколи не цікавилася, як їм живеться і чи вона мають гроші на хліб.
Сказав, що я не маю на них ображатися, адже ніколи їм ні копійки не дала і грошима їм ніколи не допомагала.
А мені так прикро на душі. Хіба я щось зробила не так?
Невже я повинна була ще їм грошима допомагати, коли з ними живе сестра, теж, між іншим, їх рідна дитина?
Фото ілюстративне.