fbpx

Тиждень тому чоловік мені сказав, що на заробітки збирається за кордон, хоче їхати в Німеччину. Там зараз гарно дуже платять на будові, можна за місяць і 2 тисячі євро заробити. Я дуже зраділа. Хоч він вже й на пенсії, але здоров’я добре має, тому я не проти. Повечеряли ми, я взялася дітям телефонувати, думала, ото зрадіють вони. Та Іван сказав, щоб я не поспішала, бо за кордон він поїде лише за однієї умови і все залежить від мене

З чоловіком моїм ми вже обоє на пенсії. Іванові 65 років, а мені 64. Жили ми добре, усім людям на заздрість, навіть сама дивуюся, як так могли. Звісно, у шлюбі у нас всякого бувало: і суперечки, і мирилися ми. Та, як би там не було, і щоб не довелося разом пройти, але ми залишилися одне для одного найкращою опорою і підтримкою в цьому житті.

Є в нас з Іваном троє дітей: дві доньки і син. Вони у нас вже не маленькі, свої сім’ї мають, а нам подарували аж 5 онучат. Здавалося життя наше склалося якнайкраще.

Та останнім часом у дітей не ладнатися стало з грошима. Старша донька в декрет пішла, в молодшої чоловіка звільнили, а невістка наша недужала часто і працювати просто не могла.

Ми з Іваном якось за вечерею розговорилися і він каже мені:

“Я, Наталю, напевне за кодон поїду. Он знайомі мої їдуть. Чим я не такий? Здоров’я мені дозволяє ще працювати, на нього скаржитися не доводиться мені. А, найголовніше дітям допоможу, поки ще можу сам”.

Я аж зраділа цим словам від чоловіка. І дійсно, Іван мій мужній і сильний, він роботи ніколи не боявся, до самої пенсії важко працював, ще й підробітки мав. А зараз на пенсії відпочив трохи, сил набрався, нехай поїде копійку заробить якусь.

Стала уявляти, як допоможемо дітям і собі суму зможемо відкласти якусь. Ну так раділа, так раділа, що краще будемо жити усі, що й словами не передати. Погомонівши з Іваном, вже взяла до рук телефон, щоб дітей своїх порадувати, аж тут Іван мені каже:

“Але ти, Наталю, поїдеш зі мною”.

Мати моя. Я ледь не впала. Як? Куди? Я за кордон? Та я ж далі нашої області лише в санаторій їздила. Я жінка домашня, та й на пенсії давно. А найголовніше, що діти мене не відпустять. Справа в тому, що вони усі онуків до мене приводять, та й я бігаю до них, дітей воджу по гурткам. А тут за кодон, ще й в Німеччину!

Я чоловікові кажу:

“Що ти таке вигадуєш Іване? Де це видно, щоб жінка за чоловіком на будову їздила слідом?”

А він сказав, що кума з чоловіком поїде:, там готує, прибирає і підробітки шукає собі. Якраз і компанія мені буде. Я аж засмутилася, бо їхати не хочу нікуди. Чоловікам простіше, а в мене діти, онуки, господарство.

Ні, я свого Івана дуже люблю і шаную, але вважаю, що жінкам в моєму віці на будові не місце, та й для життя нормальних умов там немає для жінки.

Донькам своїм все розповіла, думала, що вони підтримають мене, адже я дуже допомагала їм завжди. А вони:

“Їдьте, звісно, мамо, за татом. Це гарна ідея. Йому там не сумно одному буде”.

Я тепер не знаю, що й робити. Ніколи не думала, що доведеться їхати на землі чужі на старості років, наче й непогано живеться й так.

Чи варто їхати мені за чоловіком? Чи краще вдома сидіти на пенсії, а він вже як сам обере?

Оленка Подоляк.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page