Лариса з юних років мала славу першої красуні на їхньому полтавському селі. Струнка, чорноброва, з поглядом, який міг за мить перейти від лагідної посмішки до холодної байдужості, вона привертала увагу всіх. Хлопці за нею ходили, мов зачаровані, але вона була неприступна.

— Не пара ви мені, хлопці, — відмахувалася вона, підібравши губи. — Я ж варта кращого життя, аніж тут.

Іван також не міг відвести від неї погляду. Тихий, міцний парубок, відомий своєю працьовитістю. Його батько рано пішов з життя, і Іван з дитинства знав ціну копійці та тяжкій праці. Лариса йому дуже подобалася, але він часто казав собі, дивлячись на її гордовиту поставу: «Не для мене ця красуня, не світить мені така доля».

Одного вечора, коли сільська молодь поверталася додому після вечірок у клубі, Іван набрався сміливості.

— Ларисо, може, тебе підвезти додому? — звернувся він до неї, ледь чутно. Він мав старенький, але надійний мотоцикл, і це була його гордість.

Вона зупинилася. Подивилася на нього з такою сумішшю співчуття і якоїсь незрозумілої зверхності, наче він був не дорослим чоловіком, а хлопчиком-школярем.

— Іване, відійди, будь ласка, — її голос був холодним і чітким. — Ти мені не підходиш.

— А хто тобі підходить? — це питання вирвалося в нього несподівано, від болю в грудях.

Лариса всміхнулася, і ця посмішка була гостріша за ніж.

— Мені потрібен чоловік, щоб у нього була власна машина, щоб була квартира, а ще краще — будинок. І щоб гроші були завжди, а не тільки після врожаю. А ти… — вона навіть не договорила, лише махнула рукою і швидко пішла геть, залишивши Івана стояти посеред дороги.

Ті слова пронизали Івана до глибини душі. Але замість того, щоб впасти у відчай, він відчув, як у ньому закипає холодна рішучість. Він мовчки прийняв висновок: “Красуня має рацію. Треба мати, щоб тебе поважали”. Через тиждень Іван зібрав найнеобхідніше і, попрощавшись із мамою, поїхав на заробітки, як і багато його односельців.

Два роки минули як один день: важка праця, безсонні ночі, економія на всьому. Коли Іван повернувся, він приїхав не на мотоциклі, а на добротній, хоч і не новій, іномарці. Він об’їхав село, і, звичайно ж, Лариса побачила його з вікна свого будинку. Вона спостерігала за ним, і в її очах, здавалося, щось клацнуло.

Того ж вечора Лариса сама підійшла до Івана, коли він лагодив щось під капотом.

— Іване, давно не бачилися, — її голос був лагідний, як мед. — Гарна в тебе машина. Нова?

Іван випростався, витер руки.

— Привіт, Ларисо. Майже нова. Працював багато.

— От бачиш, — вона грайливо торкнулася його рукава. — А я ж знала, що ти здібний хлопець. Ти мене пробач за ті слова тоді… я, напевно, була занадто різка. Просто я ж мрію про гарне життя.

— Я пам’ятаю, — спокійно відповів Іван.

Так почалося їхнє стрімке зближення. Вони зустрічалися недовго — через пів року Лариса вже наполягла на весіллі. Але її умова залишилася незмінною.

— Іване, — сказала вона йому, сидячи в орендованому кафе після розпису. — Я поки житиму з мамою. Я не хочу тіснитися, поки не матимемо свого великого будинку. Як почнеш будівництво — тоді й з’їдемося. І про дітей можна буде подумати лише тоді, коли будемо мати свій куток.

Іван погодився. Він знову поїхав на заробітки, цього разу з ще більшою рішучістю. Шість років безперервної праці. Він висилав гроші, відкладав кожну копійку, контролював будівництво по телефону. Нарешті вони мали власний дім, великий, двоповерховий, світлий — такий, про який мріяла Лариса. Іван приїздив лише на кілька тижнів на рік, на свята, а потім знову повертався — робота чекала.

Коли він востаннє приїхав, намагався завести розмову про дітей.

— Ларисо, у нас є дім, є машина. Може, час і про сім’ю подумати? Хочу чути дитячий сміх у нашій хаті.

Лариса знизала плечима, наче йшлося про погоду.

— Ой, Іване, я ще не готова. Життя тільки-но почалося, ти ж розумієш. Подорожувати треба, побачити світ. Діти потім.

Іван відчув гіркоту. Він будував дім для сім’ї, а отримав лише дорогий готель, де він був рідкісним гостем.

Одного осіннього вечора йому подзвонила мама. Її голос був стривоженим, тихим, наче вона боялася, що її підслухають.

— Іванку, не хочу лізти в твоє життя, але мушу сказати… Лариса живе на твої гроші, вона майже нічого не робить по господарству. А до неї якісь чоловіки приїжджають. Люди бачать, говорять…

Іван різко обірвав її, не даючи договорити.

— Мамо, не слухай. То ж село. Тут наговорюють на людей багато. Я вірю Ларисі.

Коли він набрав Ларису, вона була обурена.

— Ну кому ти віриш, Іване? Мені, своїй дружині, чи бабцям, які на лавці сидять? То все плітки! Я тобі нічого не винна пояснювати!

Іван втомився від недовіри, від сварок через телефон, від відстані. Він хотів вірити дружині, і вірив.

Різдво мало бути тихим, сімейним. Він приїхав за два дні до Святого Вечора. Але Лариса лише холодно кинула:

— Я піду до мами святкувати. Там збереться вся родина, шумно буде. Тобі ж буде нецікаво. Ти такий… мовчазний.

— А ми тут удвох не можемо Різдво зустріти? — запитав він.

— Навіщо? — її відповідь була беземоційною. — Увесь рік тебе нема. Я вже звикла сама.

Іван стояв біля вікна, дивився, як надворі тихо мете сніг. Хата була велика, гарна, але порожня і холодна. Він відчував таку порожнечу, що аж дихати було важко.

— На що мені це життя? — думав Іван, притулившись лобом до холодного скла. — Ні дітей, ні справжнього тепла, ні любові. Я лише працюю, як гаманець із ногами. Для кого?

Він поїхав назад на заробітки, навіть не дочекавшись Старого Нового року. І там, серед буденності, серед важкої праці на будівництві, він зустрів Галину. Вона також була заробітчанкою, проста жінка з Тернопільщини — теплий, щирий погляд, робочі руки, тиха, лагідна усмішка.

Вона почала готувати йому прості страви, але з любов’ю — український борщ, вареники, деруни. Вона просто слухала, коли він мовчав, і ніколи не питала, скільки він заробляє, і не вимагала нічого. Вона просто була поруч.

Іван відкрився їй. Розповів усе, що тримав у собі стільки років.

— Вона така гарна, Лариса, — зітхнув він якось увечері, сидячи з Галею на кухні. — Але ніби дивиться на мене крізь скло.

— Справжня краса, Іване, — відповіла Галина, подаючи йому чашку гарячого узвару, — та, що всередині.

З Галиною Івану було по-справжньому затишно. Так, ніби все життя він бродив у холодному степу, а тут нарешті знайшов тепло родинного вогнища.

Тим часом Лариса готувалася до Різдва у своєму великому, новому будинку. Вона вже собі уявила це Різдво:

— Приїде Іван, привезе подарунки… Треба натякнути на нову норкову шубу, а ще ж телефон вийшов новий… Ну і на дороге пальто грошей би дав…

Вона чекала дзвінка, щоб обговорити свої «подарунки». Тільки Іван того року не приїхав, як це було зазвичай.

Вона чекала. Телефонувала. Писала гнівні повідомлення: «Ти де?! Ти обіцяв!» Сердилась. Потім плакала, бо грошей не було.

І вже на сам Святвечір, коли на столі стояли 12 пісних страв, які вона приготувала скоріше для годиться, ніж для душі, і вона сиділа сама, телефон нарешті задзвонив.

— Іване! — скрикнула Лариса, намагаючись надати голосу радісного відтінку. — То коли ти приїдеш? Я ж чекаю, стіл накритий…

Голос у слухавці був спокійний, навіть надто рівний.

— Ларисо… Я не приїду. І взагалі більше не приїду до тебе.

— Як це?! — вона аж поперхнулася. — А подарунки? А Різдво? Ти що, якісь дурниці вигадуєш?

— Ми розходимось, — тихо, але твердо сказав він. — Будинок залишається тобі. Я забираю свої особисті речі й… усе. Між нами закінчено.

— Ти з глузду з’їхав? Через що? Через мамині плітки? Через якусь іншу? Через кого?!

— Через себе, Ларисо, — відповів він. — Через те, що я втомився бути просто гаманцем. А тепер я хочу бути чоловіком. І батьком. І щасливим. І знайшов, де це можливо.

Лариса ще довго кричала, сипала образами, але Іван просто обірвав дзвінок.

А надворі тихо падав сніг. Люди в селі співали колядки, віталися, святкували. А у великій, гарній хаті Лариса сиділа сама — без Івана, без подарунків, без того майбутнього, яке вона так довго будувала на чужих плечах.

І вперше за всі роки вона відчула інше Різдво. Не те, де мрієш про нову шубу. А те, де усвідомлюєш, що поряд немає людини, яка тебе любить і якої потребуєш.

А Іван тим часом сидів за столом у маленькій орендованій кімнатці в чужій країні, але серед людей, які стали йому рідними. Галина поклала йому в тарілку гарячі, щойно зварені вареники.

— Їж, Іванку. На Різдво треба бути ситим і спокійним.

Він усміхнувся, і це була щира, тепла усмішка.

Цього року він не привіз подарунків Ларисі.

Але зробив найбільший подарунок собі — нове життя. Бо зрозумів, нарешті, що його дружині не він потрібен, а лише його гроші.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.