— Ти знову взяла те масло, що дорожче за золото? Олю, ми не мільйонери! — Андрій стояв посеред кухні, тицяючи пальцем у пачку на столі так, ніби дружина щойно винесла з дому останній телевізор. — У магазині біля дому є звичайний маргарин, на смак те саме, а коштує втричі менше. Навіщо переплачувати за бренд?

Ольга навіть не повернула голови, продовжуючи різати хліб. Ця пісня грала в їхній хаті щовечора. Минулого тижня «під роздачу» потрапив пральний порошок, бо він, бачте, надто сильно піниться за такі гроші. До того — звичайне рідке мило, яке Андрій вимагав розводити водою, «щоб на довше вистачило».

— Андрію, це нормальне вершкове масло, — втомлено відповіла вона. — А те, що ти пропонуєш — це суміш жиру і хімії. Ми і так на всьому економимо. Давай хоч на їжі не будемо, бо потім на ліки витратимо більше.

— «Потім, потім»… Жити треба сьогодні і по кишені! — чоловік штовхнув пачку масла до краю столу. — Ти новини бачиш? Ціни ростуть, скрізь скорочення. А у нас ще борг за квартиру висить, забула?

— Там залишилося зовсім трохи, Андрію. Якщо платити як раніше, то за пів року розрахуємося. Це не космічні гроші для нас двох.

— Для кого «не космічні»? Тобі? З твоєю зарплатою в бібліотеці краще взагалі мовчати. Гроші в хату приношу я, тому я і вирішую, як ми їх витрачаємо. А зараз часи важкі. Мені премію зрізали, бонуси скасували, сказали — радійте, що взагалі платимо. А ти тут бенкети влаштовуєш.

Ольга промовчала. Сперечатися не було сил. Останні пів року чоловік став просто нестерпним. Колись вона думала, що він просто хазяйновитий, ощадливий — усе в сім’ю, нічого зайвого. Але тепер це перетворилося на справжню хворобу. Він перевіряв кожен чек, сварився за невимкнене світло в коридорі та вимагав мити посуд ледь помітною цівкою води.

При цьому Андрій працював провідним спеціалістом у великій фірмі. Ольга знала дружину його колеги, і та нещодавно хвалилася в соцмережах новим телефоном та поїздкою в Карпати. Коли Ольга запитала, чому в одній фірмі одним платять, а іншим ні, Андрій вибухнув: мовляв, той колега — підлиза і мажор, а чесних роботяг, як він, завжди затискають.

Вечеряли мовчки. Андрій демонстративно розмазував масло по хлібу тонким, майже прозорим шаром, показуючи всім своїм виглядом, як йому боляче за сімейний бюджет. Ольга дивилася в тарілку. Їй було до сліз прикро. На собі вона економила вже давно. Зимові чоботи розклеїлися ще торік, але вона занесла їх у ремонт, щоб протягнути ще сезон. Манікюр — сама, перукарня — раз на пів року.

А вчора ще й телефон накрився. Старий апарат просто перестав заряджатися. Без зв’язку ніяк — і по роботі, і мамі подзвонити. Вона попросила Андрія дати грошей хоч на якийсь найдешевший варіант.

— Олю, ну ти як дитина, — скривився він. — Який телефон? Грошей в обріз. Візьми у шухляді мій старий, кнопковий. Дзвонить? Дзвонить. А твої інстаграми почекають до кращих часів.

І ось вона ходила з цією «цеглою», червоніючи перед колегами, коли той телефон починав верещати на всю бібліотеку старою мелодією.

Настала субота. Андрій, як завжди, зранку поїхав «у гараж до хлопців». Машина в них була відносно нова, але він казав, що треба постійно щось підкручувати, аби не ламалася. Ольга залишилася вдома одна.

Вона вирішила зробити велике прибирання. Фізична робота завжди допомагала їй відігнати погані думки. Вона вимила підлоги, перетерла весь пил, перебрала речі в шафі. Дійшла черга до антресолей у коридорі. Там зазвичай лежав непотріб: коробки від техніки, старі куртки, якісь запчастини. Андрій забороняв їй там лазити, казав, що вона «порушить його порядок». Але пилюка там лежала вже такими пластами, що Ольга не витримала.

Вона підставила стілець, залізла нагору і почала витягати коробки. Серед взуттєвого мотлоху стояв старий корпус від комп’ютера. Громіздкий і запилений. Андрій казав, що там цінні деталі, які він колись продасть. Ольга спробувала його посунути, щоб протерти під ним. Корпус виявився дивно легким. Від різкого руху бокова кришка, яка трималася на одному чесному слові, відвалилася і з гуркотом упала на підлогу.

З порожнього залізного ящика випав пакунок, обмотаний звичайною гумкою. Він упав на лінолеум з глухим звуком.

Ольга завмерла. Серце калатало десь у горлі. Вона повільно злізла зі стільця і підняла пакет. Він був важким. Через плівку просвічували новенькі купюри з найбільшим номіналом.

Вона сіла прямо на підлогу в коридорі. Руки тремтіли так, що вона ледь змогла зняти гумку. У пакунку лежали гроші. Багато грошей. Вона почала рахувати. Одна пачка, друга, третя… На сумі, що дорівнювала вартості непоганої вживаної іномарки, вона збилася. Почала заново.

Ольга сиділа, втупившись у цей скарб на старому лінолеумі, який Андрій відмовлявся міняти вже три роки, бо «дорого». Цих грошей вистачило б, щоб закрити всі борги, зробити ремонт, купити їй нормальні чоботи, телефон і ще б залишилося на море, якого вона не бачила п’ять років.

Але найгірше чекало на дні пакунка. Там лежав маленький чорний блокнот. Ольга відкрила його. Це була бухгалтерія. Андрій записував усе з точністю маніяка.

«Січень. Зарплата — стільки-то. Премія — стільки-то. Віддав Олі на господарство — мінімум. Решту — в заначку». «Лютий. Отримав бонус. Сказав дружині, що оштрафували. Олі на чоботи не дав, хай старі доносить. У заначку пішло…» — і далі цифра з багатьма нулями. «Березень. Економимо на маслі. У заначку — ще стільки-то».

Рядки стрибали перед очима. Він брехав їй щодня. Він вигадував казки про скорочення, поки ховав гроші в порожній комп’ютер. Він дивився, як вона хворіла і просила грошей на нормальні ліки, а сам купував їй найдешевший копійчаний аналог, від якого в неї потім болів шлунок.

В кінці блокнота був свіжий запис: «Накопичив достатньо. Скоро візьму собі нормальну машину. Оля хай і далі ниє, їй скільки не дай — усе протринькає на дурниці».

Ольгу накрило хвилею нудоти. Вона згадала, як місяць тому плакала, бо не мала за що купити мамі гарний подарунок на день народження, і довелося дарувати якийсь дешевий набір рушників з акції. Згадала, як соромилася просити в нього пару сотень на нові колготки.

Він не просто відкладав. Він крав у неї життя. Він дивився, як вона рахує копійки в магазині, маючи під боком мільйон.

Злість прийшла раптово. Холодна і дуже гостра. Ольга піднялася, склала все назад у пакет, а блокнот поклала зверху. Старий корпус вона поставила на місце, але пакет залишила на видному місці — на кухонному столі.

До повернення Андрія була година. Вона не стала прибирати далі. Пішла у ванну, спокійно помила голову, нафарбувалася — вперше за довгий час яскраво. Одягла сукню, яку берегла «на колись». Сіла за стіл і стала чекати.

Ключ у замку повернувся рівно о шостій.

— Оль, я вдома! — голос Андрія був бадьорим. — Там у гаражі з мужиками затрималися. Що на вечерю? Тільки не кажи, що знову щось дороге готувала. Звари макаронів, і вистачить.

Він зайшов на кухню, скидаючи куртку, і… замовк. Очі округлилися, коли він побачив пакет і блокнот на столі. Його обличчя спочатку зблідло, а потім вкрилося червоними плямами.

— Ти… ти чого в мої речі полізла? — прошипів він, роблячи крок до столу. — Хто тобі дозволив ритися на антресолях?

— Я прибирала, Андрію, — голос Ольги був напрочуд спокійним. — Пилюку витирала. Хотіла, щоб у хаті чисто було. А знайшла ось це.

— Це моє! — він схопив пакет, притискаючи його до себе. — Я збирав! На чорний день, розумієш? На майбутнє!

— На чорний день? — Ольга гірко посміхнулася. — Чи на ту машину, про яку ти в блокноті писав? Там усе є, Андрію. І про мої чоботи, які «почекають», і про премії, яких «не було».

Андрій зрозумів, що відпиратися немає сенсу, і перейшов у наступ.

— Так, збирав! Бо ти ж усе спустиш! Тобі тільки дай волю — і завтра в хаті ні копійки не залишиться. Я чоловік, я маю дбати про те, щоб у нас щось було. Я хотів машину взяти, щоб тебе ж возити, невдячна!

— Мене возити? Ти три роки дивився, як я заощаджую на їжі та ліках. Ти дорікав мені за кожен шматок хліба! Ми в шлюбі, Андрію. За законом усі ці гроші — наші спільні.

— Я їх заробив! Поки ти в своїй бібліотеці за копійки сиділа! Я маю на них право!

— Ти не просто ховав гроші. Ти знущався з мене. Ти змушував мене почуватися жебрачкою, маючи таку суму. Це не сім’я, Андрію. Сім’я — це коли довіряють. А ти — просто злодій у власному домі.

— Ой, почалося! Форумів своїх начиталася? Я тебе годував, дах над головою є. А те, що без розкошів — то характер загартовує.

Ольга підійшла до нього майже впритул. Він мимоволі зробив крок назад.

— Знаєш що, «загартований»… Я сьогодні багато чого зрозуміла. Я жила не з чоловіком, а з ворогом. З людиною, яка готова дивитися, як я доношую старе взуття, аби тільки купити собі іграшку.

— Не смій так зі мною розмовляти! — закричав Андрій. — Зараз заберу гроші і піду до матері! Побачимо, як ти на свою зарплату виживеш. Борг за квартиру сама плати!

— Борг? — Ольга розсміялася. — Чудово. Іди. Але гроші поділимо.

— Що?! Розбігся! Це мої гроші!

— Половина моя. І я її заберу. А якщо ти зараз вийдеш із цим пакунком за двері, завтра я подаю на розлучення і пишу заяву про приховування доходів. І на твою фірму теж напишу, нехай перевірять, як вам там «премії не платять». У твоєму блокноті цифри дуже цікаві, думаю, податковій сподобається.

Андрій завмер. Загроза спрацювала краще за будь-які вмовляння. Він знав, що на роботі не все чисто з бухгалтерією, і перевірка могла коштувати йому не лише місця, а й серйозних проблем із законом.

— Ти… ти цього не зробиш. Ми ж стільки років разом…

— Сім’я закінчилася, коли ти вирішив, що я не варта навіть нових чобіт. Діли гроші. Зараз.

Він довго сопів, щось бурмотів під ніс, але вивалив пачки на стіл. Тремтячими руками відрахував рівно половину.

— Ось. Забирай. Сподіваюся, вони тобі щастя принесуть.

— А тепер, — Ольга згребла свою частину, — збирай речі. До мами, в гараж — мені все одно. Квартиру будемо продавати і ділити гроші. Жити з тобою я не буду більше ні хвилини.

Андрій ще довго бігав по хаті, кидав речі в сумку, кричав про «меркантильних жінок» і про те, що вона ще приповзе до нього на колінах. Ольга просто стояла біля вікна і дивилася в нікуди. Вона відчувала дивну порожнечу, але разом із нею — величезне полегшення.

Коли за ним нарешті зачинилися двері, в квартирі стало дуже тихо. Ольга опустилася на стілець. Адреналін минув, і накотилася втома. Вона подивилася на пачки грошей.

Вона взяла той самий старий кнопковий телефон, витягла сім-карту і просто поклала його в смітник.

Наступного ранку Ольга прокинулася пізно. Вперше за багато років їй не треба було бігти на кухню готувати йому сніданок і слухати бурчання. Вона випила кави, зробила бутерброд із великим шматком масла і пішла в місто.

Першим ділом вона купила собі нормальний смартфон. Потім зайшла у взуттєвий магазин. Вибрала ті самі шкіряні чоботи, на які дивилася всю зиму. Купила дорогий крем для обличчя і нові парфуми.

Вона йшла вулицею з пакетами і почувалася дивно. Не було сорому за витрачені гроші. Була свобода. Гірка, з присмаком розчарування, але все ж таки свобода.

Увечері зателефонувала свекруха.

— Олю, що ви там натворили? Андрій приїхав сам не свій! Каже, ти його виставила через якісь копійки! Як тобі не соромно? Він же все для дому, все для тебе!

— Ганно Петрівно, — спокійно відповіла Ольга. — Запитайте сина, де він тримав мільйон гривень, поки я в дірявих чоботях ходила. І запитайте, чому він вам на ліки грошей не давав, казав, що премію зрізали. Якщо він не скаже, я вам фото сторінок його блокнота скину. Я собі на згадку зробила.

У трубці повисла довга пауза. Свекруха була жінкою зі своїми примхами, але вона знала ціну правді.

— Мільйон? — перепитала вона тихо. — А мені казав, що на обстеження в клініці немає ні копійки…

— Ось саме. До побачення, Ганно Петрівно.

Ольга поклала слухавку. Завтра на неї чекав юрист, розлучення і довгий процес поділу майна. Але вона знала одне: та Ольга, яка терпіла і мовчала, залишилася в минулому. Вона більше нікому не дозволить економити на своєму житті. Бо любов до себе — це не розкіш, а те, з чого все починається.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.