Олеся саме витирала руки рушником, коли у двері хтось постукав. Вона навіть не здивувалася — хто ж іще може приходити без дзвінка, як не її молодша сестра?
— Світланко, заходь, — усміхнулася вона, визираючи з кухні. — Я якраз вареники з окропу виймаю.
Світлана зайшла швидко, але всім своїм виглядом показувала: їй треба не вареники — їй треба місце, де можна видихнути. Вона зняла легку дорогу куртку, з-під якої виглядала тонка светрина модного крою. Волосся ідеально вкладене, шкіра натягнута, як пергамент після процедур, губи трохи набряклі від свіжої ін’єкції.
— Ти знову була в косметолога? — лагідно запитала Олеся.
— Ага… — тихо зітхнула Світлана. — Сказали, що ще кілька процедур — і буду виглядати мінус десять років.
Олеся мовчки поставила перед нею тарілку з пирогами — пахло так, що можна було зомліти. Сестри завжди були різні, хоча між ними всього два роки різниці. Олеся — домашня, тиха, тепла. З 22 років у шлюбі, двоє дітей, простий одяг, сивина на скронях, зморшки в кутиках очей. Усе справжнє, не відфільтроване, не випрасуване життям.
Світлана — навпаки. Золота клієнтка б’юті-салонів, розлучена, син у столиці. Вона багато працювала і ще більше вкладала у своє обличчя, бо, як їй здавалося, саме там ховалась відповідь на всі невдачі.
— Ти знаєш, — почала вона, розламано ковтаючи пиріг, — я не розумію. От дивлюся на тебе… У тебе зморшки, сивина, ти в простому светрі, але твій Михайло прийшов, обійняв тебе, подякував. У ваших очах… ну… оте, що я давно ніде не бачу. Скажи мені, в чому секрет? Чому ти щаслива, а я все біжу і біжу, і все мені чогось бракує?»
Олеся поставила чайник, потім притулилася спиною до стільця, поглянула на сестру довго й уважно, так, як дивляться тільки ті, хто знає людину з дитинства.
— Світлано, ти себе чуєш?
— А що?
— Ти думаєш, що щастя — це натягнути собі молодість на обличчя? Що зморшки — це кінець світу? Та от ти зараз сидиш переді мною — гарна, охайна, підтягнута… але в очах у тебе — втома. Ти себе не любиш. Розумієш?
Світлана нахилила голову — так, ніби боялася, що сестра побачить зайве.
— Я стараюся, Лесю. Дуже стараюся. Я думаю: якщо буду гарно виглядати, то хтось мене, нарешті, полюбить. А виходить, що як хтось і приходить, то лише за тим, що в мене гроші є… А не я. Не моя душа…
Олеся тихо поклала свою теплу долоню на її руку.
— Бо ти сама не віриш, що тебе можна любити просто так. Без фільтрів, без ін’єкцій, без масок. А чоловіки це відчувають. Ти ніби кажеш: “Я недостатня. Доплатіть, я дороблюся”. А щастя — воно ж не про це.
Світлана зітхнула. У її очах блиснула волога.
— То що мені робити?
Олеся усміхнулася по-материнськи.
— Прийми себе. Просто такою, як є. Зі своєю історією, зі своїм болем, зі своїми помилками. Полюби ту Світлану, яка не досконала, але справжня. Коли ти це зробиш — життя саме приведе до тебе людину, яка буде бачити не креми, не укладки, не процедури… а тебе.
У дверях тихенько клацнув ключ — Михайло повернувся, щось забув.
— Ой, дівчата, я тільки по шарф, — сказав він, забігши на хвилину. Підійшов до Олесі, поцілував у щоку. — Спасибі тобі за обід. Як завжди — смакота.
І так само непомітно зник.
Світлана дивилася й мовчала. Ця буденна ніжність вразила її більше, ніж будь-які троянди чи дорогі подарунки, які вона колись отримувала.
— Бачила? — тихенько сказала Олеся. — Ніяких великих слів. Просто вдячність. Присутність. Тиша, в якій тобі добре. Це і є жіноче щастя. Не в дзеркалах воно. У простих речах. У спокої. У прийнятті. У тому, що ти собою можеш бути поруч з кимось.
Світлана довго дивилася на свої руки — доглянуті, красиві, але такі самотні.
— Мені страшно, Лесю. Раптом я не сподобаюсь світу такою, як є?
— А ти спробуй спочатку сподобатись собі, — лагідно відповіла Олеся.
Світлана посміхнулась уперше за день. Тихо, невпевнено, але щиро.
— Можна я у тебе побуду трохи довше?
— Та хоч залишайся до ранку. Я ж твоя сестра. Ти — моя кровинка, — сказала Олеся й додала: — Ти ніколи не була сама. Просто забула про це.
Увечері вони сиділи на кухні, пили чай, сміялися з давніх історій про шкільні роки, про перше кохання, про мамині пиріжки. І вперше за довгий час Світлана відчула щось схоже на спокій.
Вона раптом зрозуміла: жіноче щастя не в тому, щоб в 50 виглядати як двадцятирічна.
І не в тому, щоб хтось обов’язково стояв поруч.
Жіноче щастя — це коли ти не біжиш.
Коли життя поруч не тисне.
Коли в печі пироги, у вікні світло, а в домі — ті, хто прийме тебе навіть у найважчий день.
І Світлана тихо подумала:
“Може, я теж зможу так… просто бути. Просто жити. Просто любити себе.”
І в той момент їй стало легше. Наче вперше за довгі роки вона видихнула на повні груди.
А й справді, є над чим задуматися. В чому ж заключається воно, жіноче щастя…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
