Катерина приїхала в місто після школи. Село залишилося позаду: городи, корова, річка. Вона вступила в училище, де готували кухарів та майстрів харчової справи. Життя було важке – гуртожиток, черги в душ, чужі люди в кімнаті.

Саме там вона й зустріла Тараса. Він був високий, з темним чубом і веселими очима. Навчався на слюсаря. Любив жарти, завжди збирав біля себе компанію.

Одного разу вони зустрілися в бібліотеці.

– Ти теж книжки читаєш? – усміхнувся він.

– А що, я схожа на таку, що тільки борщі варить? – відповіла Катерина з іскоркою в очах.

Вони сміялися, розмовляли. І з того дня стали бачитися все частіше.

Вони гуляли вечорами по міських вулицях, пили чай у дешевій їдальні, мріяли про майбутнє. Катерина вірила, що Тарас – її доля.

– Я тебе люблю, – шепотів він, коли вони сиділи в парку.

– І я тебе, – відповідала вона, притискаючись до нього.

Для неї це було перше й велике почуття. Вона довіряла йому, віддавала серце без залишку.

А потім прийшло літо. Тарас поїхав у село. Писав кілька листів, а потім замовк. Катерина чекала. Минув місяць, другий – жодної вісточки.

І саме тоді вона дізналася, що чекає дитину.

Вона довго думала, як сказати. Врешті зібралася й поїхала до нього в село. Їй здавалося, що він зрадіє, обійме, скаже: «Ми впораємося».

Але село зустріло її зовсім інше. Коли Катерина вийшла з автобуса, почула музику, гучний сміх. На вулиці грали музики, люди йшли з квітами. Весілля.

Вона спитала жінку біля крамниці:

– А хто одружується?

– Та Тарас, сільський красень. Наречену з райцентру привіз.

У Катерини ноги підкосилися. Вона не повірила. Пішла туди, де мало бути свято у її коханого.

На подвір’ї стояли столи, вкриті білими скатертинами. Люди їли, пили, співали. У центрі зали – Тарас у костюмі, щасливий, усміхнений. Поруч – наречена в білій сукні, гарна, як картинка.

Катерина стояла збоку, мов чужа. Їй було важко дихати.

Коли музика заграла, вона не витримала. Підійшла ближче, схопила Тараса за руку.

– Тарасе, я… я дитину від тебе чекаю! – голос її зривався від сліз.

Він здригнувся, але швидко отямився. Подивився навколо – гості вже дивилися на них.

– Я тебе не знаю, – різко сказав він. – Йди звідси!

– Як це не знаєш? – у розпачі вигукнула вона. – Ми ж були разом!

– Забирайся! – крикнув Тарас і відштовхнув її.

Катерина стояла серед натовпу, принижена й розбита. Люди перешіптувалися, сміялися. Вона втекла, ковтаючи сльози.

Вона народила доньку сама. Назвала її Оленкою. Життя було нелегким: працювала на кухні, бігала між змінами й дитсадком. Але коли дивилася на доньку, то відчувала сенс.

– Ти в мене все, що я маю, – шепотіла вона, вкладаючи дівчинку спати.

Про Тараса намагалася не згадувати. Його образ болів, як шрам, але з роками вона навчилася жити без нього.

Катерина постаріла, але залишилася вродливою жінкою з лагідними очима. Оленка виросла гарною дівчиною, навчалася в університеті.

І раптом одного дня на подвір’я зайшов він. Тарас. Постарілий, згорблений, без тієї колишньої гордості в очах.

– Добрий день, Катерино, – сказав тихо.

Вона остовпіла.

– Чого ти прийшов? – холодно запитала.

– У мене… нічого не склалося. Дітей з жінкою не було. Вона мене залишила. А я… я хочу хоч зараз спокутувати вину. Я знаю, що в тебе є донька… наша донька. Дозволь мені хоч з нею поговорити.

Катерина дивилася на нього довго. Перед очима стояв той день весілля, коли він відштовхнув її перед усіма.

– Ти згадав про нас, коли залишився сам? – сказала вона тихо, але різко. – Де ти був тоді, коли я ночами не знала, за що дитину нагодувати? Де ти був, коли вона йшла до школи в старому плащику і дірявих чобітках?

Він мовчав, опустивши голову.

У цей момент у двір зайшла Оленка.

– Мамо, а хто це? – запитала вона.

Катерина зітхнула:

– Це твій батько. Той, що ніколи не був із нами.

Оленка подивилася на нього довгим поглядом.

– Я виросла без батька, – сказала вона рівно. – І тепер він мені не потрібен.

Тарас здригнувся. Його очі наповнилися сльозами.

– Доню, я хочу все виправити… У мене, крім тебе нікого ріднішого і немає.

– Запізно, – відповіла вона й зайшла в хату.

Тарас ще довго стояв на подвір’ї, потім пішов, спираючись на палицю. Катерина дивилася йому вслід і відчувала не ненависть, а порожнечу.

Життя зробило коло: він зрадив, він відкинув, а тепер сам залишився ні з чим.

Вона ж мала доньку, мала любов, яку він втратив назавжди.

Життя завжди повертає те, що ми в нього вкладаємо. Зрада й байдужість повертаються самотністю. А сила й любов – залишаються назавжди з тими, хто був вірний серцю.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.