— Ти взяла три листочки салату з моєї половини холодильника, — Андрій, наче суддя, виглянув із кухонного отвору. У руці він стискав телефон, в якому щось фіксував. — Шістнадцять гривень.

Я підвела очі від книги. Чесно кажучи, подумала, що він жартує. Таке бувало, коли Андрій дивився чергове відео про фінансових гуру.

Чоловік стояв у дверях абсолютно серйозний, його обличчя виражало сувору ділову принциповість.

— Ти зараз про що, Андрію?

— Про рівність, Оксано. Ми ж домовились — усе навпіл. Ти з’їла мій салат, я записав у таблицю витрат. Увечері перекажеш мені на картку.

Двадцять два роки. Двадцять два роки спільного життя, протягом яких я бачила Андрія роздратованим після провального проєкту, втомленим до нестями, навіть злим, коли сусід припаркувався на його місці. Але таким — педантично враховуючим листя салату — бачила вперше.

Ця абсурдна вистава почалася рівно три тижні тому. Він повернувся зі своєї київської фірми, де щось продавав чи консультував, і заявив, що наше сімейне життя безнадійно застаріло.

— Я зрозумів! — Андрій сів навпроти, його очі горіли неприродним блиском. — Ми застрягли у минулому столітті, Оксано. Потрібно ділити все навпіл — це чесно, це по-європейськи, це справедливо!

— Ми й так ділимо, — спокійно зауважила я. — Ти сплачуєш комуналку, я — інтернет, садочок для молодшої, покупки для дому…

— Ні, я маю на увазі реально. Усі витрати порівну. Ти отримуєш двадцять п’ять тисяч, я — сорок п’ять, але кожен платить половину всіх спільних витрат. І головне — свобода! Жодних «де ти була», жодних звітів. Легкі, вільні, сучасні стосунки.

Я уважно дивилася на його обличчя, намагаючись знайти хоч тінь сарказму. Але він був щирий. Щиро вірив, що відкрив Америку.

Раптом згадала розмову двадцятирічної давнини з моєю подругою Іриною. Ми тоді сміялися з колег-чоловіків, які вигадували подібні «прогресивні» схеми. «Вони просто хочуть економити, а називають це рівноправністю», — казала Іра.

— Гаразд, — я кивнула. — Давай спробуємо. Але якщо навпіл, то чесно. Все. Абсолютно все.

— Звісно! — Він не просто зрадів, він засяяв, наче його підвищили. — Я саме про це й кажу.

Наступного дня я завела в телефоні електронну таблицю, назвавши її іронічно «Баланс Сучасності».

Перший тиждень Андрій перебував у ейфорії. Приходив із роботи, вечеряв, дивився на планшеті свої улюблені TED Talks про успішний успіх. Іноді ділився «новими ідеями» з колегою Романом по телефону. Я ж мовчки записувала: хліб — половина його частки, молоко — третина (він п’є лише зранку, я лише з кавою), куряче філе — більше половини.

У суботу ввечері, коли він розслабився, я відправила йому повідомлення: «Твоя частка за тиждень — тисяча дев’ятсот сімдесят три гривні».

Він проглянув цифру, посміхнувся:

— Нормально. Справедливо ж.

— Абсолютно справедливо, — погодилася я, не підіймаючи очей.

На другому тижні я почала вважати точніше, переходячи від абстрактного до абсурдного.

Андрій мав звичку довго стояти під гарячим душем, філософствуючи. Я засікла час. Сімнадцять хвилин гарячої води — вісімнадцять гривень, включаючи знос бойлера. Він вмикав плазмовий телевізор у вітальні, поки я читала у спальні, — дванадцять гривень за електрику. Залишав світло у ванній, коли йшов до кухні, — ще чотири гривні.

Щовечора я надсилала деталізований звіт.

— Що це за рядок: «Вода в душі, сімнадцять хвилин — вісімнадцять гривень»? — Андрій почервонів, втупившись у телефон, наче він міг вкусити.

— Ти сімнадцять хвилин був під гарячою водою. Я засікла. Подивилася показання лічильників до і після. Порахувала за тарифами.

— Ти мене хронометрувала, скільки я миюся?!

— А як інакше ділити навпіл? Я мию посуд — це вода. Я перу твої сорочки — це вода й електрика. Все треба враховувати точно, Андрію.

Він відкрив рота, намагаючись щось сказати. Потім закрив його. Поволі, не знаходячи слів, пішов до кімнати.

На третьому тижні Андрій почав дратуватися вже від звуку приходу повідомлення.

— Знову звіт! — Він жбурнув телефон на диван так, що той підскочив. — «Туалетний папір — рулон закінчився, твоя частка — п’ятдесят три гривні». Ти серйозно рахуєш туалетний папір?!

— Ми ж домовились ділити все навпіл. Рулон коштує вісімдесят п’ять гривень. Я порахувала, скільки метрів ти використовуєш щодня. Вийшло більше половини. На тридцять відсотків більше.

— Як ти порахувала?!

— Спостерігала, Андрію. Вести статистику нескладно, якщо керуватися принципом абсолютної, непорушної справедливості.

Обличчя Андрія набуло багряного відтінку. Я продовжила тим же спокійним, майже академічним тоном:

— І ще один пункт. Ти вчора з’їв три котлети, я одну. Фарш купували разом, але котлети розподілилися нерівномірно. Сто дев’яносто гривень — це твоя частка м’яса. Плюс п’ятнадцять гривень за інтелектуальну працю з приготування, яка була використана нерівномірно.

— Та це ненормально!

— Це ти хотів. Сучасні, західні погляди: все чесно, все навпіл, до останньої краплі води й електрона.

Він схопив планшет і пішов у спальню, грюкнувши дверима так, що задзвеніли кришталеві келихи.

Я відкрила таблицю, додала новий рядок: «Електрика, зарядка планшета — три гривні. Моральна шкода від грюкання дверима — ноль, оскільки ми вільні люди, які не мають права на претензії, але як зауваження до особистої поведінки — фіксую».

До кінця третього тижня борг Андрія становив чотирнадцять тисяч гривень. Виявилося, що він їсть значно більше. Миється довше. Вмикає світло частіше. Заряджає два гаджети замість мого одного. Займає більше місця у шафі — знос меблів теж ішов у рахунок.

— Ти збожеволіла, Оксано, — Андрій дивився у список витрат, його голос був ледь чутним. — Зношування дивана?! Ти рахувала, скільки я на ньому сиджу?

— Ти важиш дев’яносто шість кілограмів, я — шістдесят два. Навантаження на оббивку та пружини нерівномірне. Диван купували у шлюбі — спільна власність. Отже, зношування ділимо за фактом використання, із застосуванням коефіцієнту ваги.

— І ще, — я перегорнула таблицю. — Ти відкривав холодильник дев’ятнадцять разів на день, я — вісім. Втрата холодного повітря, відповідно, енергоспоживання нерівномірне. Тридцять шість гривень.

— Оксанко…

— Оксано, — поправила я. — Ми ж тепер сучасні. Жодних зменшувальних пестливих форм, тільки офіційне звертання.

Він сів на стілець — так обережно, наче боявся, що я засічу і цей рух як додатковий знос стільця.

— Слухай, може, досить? Повернемося до того, як було раніше.

— Чому? Ти ж хотів справедливості. Ось вона. Математика не обманює.

— Я не це мав на увазі, — пробурмотів він.

— А що?

Він мовчав, стискаючи телефон у руках. Його внутрішній фінансовий гуру, здається, нарешті замовк.

Увечері того ж дня я повернулася додому об одинадцятій годині.

Андрій зустрів мене у коридорі, на його обличчі була написана відверта тривога.

— Де ти була?

— Зустрічалася з Іриною. Гуляли центром.

— До одинадцятої?

— Ти ж хотів вільних стосунків. Легких, сучасних, без зобов’язань. Жодних «де ти була». Це був твій пункт, Андрію. Я просто гуляла.

Обличчя чоловіка стало розгубленим. Він не знав, як застосувати свою нову філософію до реального життя. Я пройшла до кімнати, не пояснюючи нічого зайвого.

Наступного дня знову затрималася. Цього разу ми справді з Іриною сиділи у затишному кафе, і подруга ледь не падала зі стільця від реготу.

— Геніально! — сміялася вона. — Салат, туалетний папір, знос дивана! А що він?

— Дзвонив чотири рази. Не взяла. Свобода ж, легкість.

— Оксано, ти диявол у спідниці.

— Я просто сучасна людина, яка дотримується правил, — знизала я плечима.

Андрій зустрів біля дверей, коли я зайшла о пів на дванадцяту. Його вигляд був напруженим, очі шукали відповіді, яких він не міг вимагати.

— Ти знову була десь.

— Була.

— Де?

— А ти хотів не питати. Західні погляди — свобода, легкість. Ось вона.

Він стояв мовчки, стиснувши кулаки. Обличчя почервоніло від стриманої люті, але він не сказав ні слова — боявся порушити власне ж «правило свободи». Потім розвернувся і пішов до спальні.

Я заварила собі трав’яного чаю, відчинила таблицю. Додала рядок: «Чай — три чашки його, одна моя. Різниця: десять гривень».

Четвертий тиждень почався з того, що Андрій перестав вечеряти вдома. Приходив пізно і казав, що перекусив на роботі. Я мовчки записувала: «Економія на їжі — мінус чотириста двадцять гривень з його частки». Його борг повільно зменшувався.

У середу він знайшов у холодильнику дорогий грецький йогурт, який я купила. З’їв. Через п’ять хвилин отримав повідомлення: «Йогурт, 4% жирності — шістдесят п’ять гривень».

— Досить! — Андрій жбурнув телефон на стіл. — Вісімнадцять тисяч на місяць! За що?!

Я підняла очі від екрана:

— За рівність, Андрію. Ти їси більше, миєшся довше, вмикаєш світло частіше. Я тобі довела це математично.

— Це ненормально!

— Це ти хотів. Сучасні погляди.

— Я не це мав на увазі!

— А що? — Я відклала телефон і подивилася йому прямо у вічі.

Він пройшовся кухнею, невпевнено потираючи обличчя руками, наче намагаючись стерти втому і злість.

— Я думав… ну, щоб справедливо було. Щоб ти розуміла, скільки я витрачаю на сім’ю. Я заробляю майже вдвічі більше!

Я встала, підійшла до нього.

— Тобто ти хотів, щоб я відчула себе нахлібницею і більше цінувала твої сорок п’ять тисяч?

— Ні! Просто… я заробляю більше, а плачу за все. Це несправедливо!

— Андрію, — я взяла його за руку, змушуючи сісти. — Ти заробляєш сорок п’ять тисяч. Я — двадцять п’ять. Раніше ти оплачував продукти, комуналку, бензин — це приблизно двадцять тисяч. У тебе лишалося двадцять п’ять тисяч на особисті витрати. У мене після моїх витрат (одяг дітям, розвиток, подарунки) залишалося п’ять тисяч. Хто був у виграші?

Він мовчав, дивлячись у стіл.

— А тепер ти сплачуєш вісімнадцять тисяч за свою частку. У тебе залишається двадцять сім тисяч. Бачиш різницю? Ти не хотів рівності. Ти хотів платити менше, Андрію.

— Це не так…

— Саме так. Просто чесно про це сказати ти боявся. Простіше прикритися красивими, модними словами про сучасність і західні цінності.

Андрій опустив голову, стискаючи скроні.

— І що тепер? Далі рахуватимемо туалетний папір, поки я не збанкрутую?

— Не знаю, — я знизала плечима. — Це твоя рівність. Як ти скажеш.

Він підвів очі — вони були втомлені, розгублені, змучені цією математикою.

— Оксанко… прости. Повернемося як раніше. Будь ласка.

— А свобода? Легкі стосунки? Жодних питань «де ти була»?

Обличчя у нього нервово здригнулося.

— Де ти справді була ці вечори? — прошепотів він.

— З Іриною. Гуляли, сиділи у кафе, сміялися. Ти можеш зателефонувати їй та перевірити, але ти ж хотів не перевіряти.

— Я не про перевірку…

— Я знаю, про що ти. Ти злякався. Що твоя свобода працює в обидві сторони. Що легкі стосунки — це коли ніхто нікому не зобов’язаний і не звітує. І ти втрачаєш контроль.

Андрій повільно, важко кивнув.

— Мені не подобається така свобода, — зізнався він.

— Мені теж, — я сіла навпроти. — Знаєш, у чому різниця між справедливістю та щастям, Андрію?

— У чому?

— Справедливість — це коли все за правилами, за розрахунками. Коли «рівність» — це неминучий борг у твою сторону. А щастя — це коли не рахуєш.

— Коли один дає більше, бо може і хоче. А інший приймає, бо довіряє. Без таблиць.

— Я ідіот, — Андрій потер перенісся. — Так?

— Просто захопився чужими ідеями. Буває.

Він глянув на мене довгим, осмисленим поглядом.

— Скільки я тобі винен за таблицею?

— Вісімнадцять тисяч шістсот сорок три гривні.

— Перекажу завтра. І… можемо повернутися до старого? Я плачу за продукти і комуналку, ти — за інше. Без урахування салату.

— Можемо, — я кивнула. — Але з однією умовою.

— Якою?

— Більше жодних передач про успішних людей і західні цінності. Хоча б місяць. А краще — завжди.

Андрій посміхнувся — вперше за ці три тижні. Посмішка була справжня, не награна.

— Домовились.

Він підвівся, обережно, наче боявся зайвий раз зігнути пружину дивана, обійняв мене.

— Пробач мені, дурня старого.

— Не старого, — я поплескала його по спині. — Сучасного.

Ми обоє засміялися.

Наступного дня Андрій переказав всю суму на картку. Я відкрила таблицю, подивилася на місяць кропітких розрахунків і видалила. Одним рухом.

Увечері він приніс із магазину великі пакети з продуктами, виклав на стіл:

— Купив усього. І салату твого улюбленого — три великих пучки. Це я не чіпаю, чесно.

— Їж, скільки хочеш, — махнула я рукою.

— Ні, — він похитав головою. — Боюся. Раптом ти знову почнеш рахувати.

Я подивилася на нього — він стояв серйозний, але очі сміялися.

— Не почну. Якщо ти більше не вимагатимеш ідеальної, математичної рівності.

— Не буду. Присягаюся.

Минали тижні. Ми жили тихо, обережно, як після важкої хвороби. Андрій приходив вчасно, цікавився моїми справами. Я розповідала. Він уважно слухав, не відволікаючись на телефон.

Якось увечері ми сиділи на дивані, обійнявшись.

— Знаєш, — Андрій повернувся до мене. — Я зрозумів одну річ.

— Яку?

— Рівність — це не про гроші чи листя салату. Це про повагу. Я тебе не поважав. Думав, що раз заробляю більше, то я важливіший, і маю право вимагати звіту. А ти мені показала, як це виглядає збоку, коли рахунок виставлений за моїми ж правилами.

— Показала, — погодилася я.

— Дуже жорстоко показала.

— Справедливо, — сказала я. — Ти ж хотів справедливості.

Він посміхнувся і поцілував мене в лоб.

— Тепер я розумію, чому треба бути обережним у своїх бажаннях.

Ми сиділи мовчки. За вікном наступав жовтневий вечір, загортаючи місто у теплу ковдру. Звичайно, спокійно, як і має бути.

— Оксано?

— Так?

— Я люблю тебе. Навіть коли ти рахуєш мій салат.

— Я теж. Навіть коли ти несеш нісенітницю про західні цінності.

Він засміявся, притягнув мене ближче. І ми просто сиділи.

Без таблиць, без урахування, без вимог рівності. Просто разом, у мирі та довірі.

За три місяці до Андрія зайшов його колега Роман — вони разом працювали в IT-сфері. Сиділи на кухні, пили каву, і я чула шматки їхньої розмови з вітальні.

— Як там твої західні погляди? — запитав Роман. — Ти ж хотів усе ділити з дружиною навпіл, будь-яку свободу…

— Забудь, — Андрій хмикнув, простягаючи йому цукорницю. — Захід — це коли твоя дружина рахує туалетний папір до останнього квадратика і гуляє незрозуміло де до півночі. Мені вистачило на три життя вперед.

— Ти серйозно рахувала?

— Кожен листочок салату. Я їй за місяць вісімнадцять тисяч мав.

— Ти жартуєш!

— Ні. Це був найдорожчий урок у моєму житті. Більше не лізу з розумними ідеями. Тільки «так, кохана», і «що принести з магазину».

Роман засміявся на весь голос.

— Чувак, у тебе дружина — звір.

— Не звір, — голос Андрія став серйозним. — Розумна. Я дурний був, а вона мені пояснила по-людськи. За моїми ж власними поняттями.

Я посміхнулася, почувши це.

Так. За його власними поняттями. Найкращий спосіб навчання.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.