– Ти взагалі при своєму розумі? – Голос Сергія був на межі, з відтінком праведної люті. Він стояв посеред вітальні, розмахуючи руками, і в його очах горіла суміш шоку та обурення. — Як ти смієш? Це ж моя мати! Вона в мене одна! А дружин може бути скільки завгодно!

Олена не здригнулася. Вона сиділа у своєму старому кріслі, поруч із полицею, заставленою сукулентами, і її погляд був крижаним, як січневий Дніпро.

– Правда? — Крижаним тоном, без найменшої інтонації, запитала вона. — Тоді в чому проблема? Збирай речі і йди. Виконуй свій синівський обов’язок. Ти щойно визначив свою життєву пріоритетність.

Цей обмін фразами, різкий, як ляпас, став кульмінацією тридцяти років спільного життя, які раптом виявилися збудованими на піску.

Вони прожили разом понад три десятиліття. Сергій та Олена. Виростили двох чудових дітей — сина та дочку, які, слава Богу, нещодавно успішно обзавелися власними сім’ями та розлетілися з батьківського гнізда.

Олена спочатку не могла звикнути до тиші. Їй бракувало галасу, дзенькоту та постійної потреби бути “в режимі мами”. Вона з подивом виявила, що їхня чотирикімнатна квартира, яка раніше ледь вміщала їхнє життя, тепер здається надто просторою, а каструлі — надто великими.

Цілий рік жінка продовжувала готувати величезні порції. Просто не вміла готувати на двох: рука автоматично сипала “на чотирьох, а раптом хтось приїде”.

А потім звикла. Купила маленькі, емальовані каструльки. Навчилася купувати менше продуктів, насолоджуватися ранковою кавою без поспіху. І, головне, завела собі нове хобі: розвела сукуленти. Їй завжди подобалися ці дивовижні, химерні, невибагливі рослини, які, здавалося, уміли виживати за будь-яких умов. Вони стали символом її новознайденого, тихого, контейнерного спокою.

Настало у Олени розмірене, наповнене життя, в якому їй вистачало часу і на Сергія (хоча він, здавалося, не сильно потребував її уваги), і на роботу (вона була бухгалтеркою у невеликій фірмі), і, нарешті, на себе.

І раптом, відразу, без попередження, все це звалилося.

Сергій прийшов додому після вечері і, наче між іншим, повідомив, що його мати, Лідія Степанівна, яка мешкала в просторій хаті у передмісті, зробила широкий жест: подарувала свій дім його сестрі, Оксані.

– І що далі? — неуважно запитала Олена, поливаючи свої сукуленти.

– А те, що Оксана вирішила його продати. Вже знайшла гарного покупця з Києва, — Сергій явно нервував. — І тепер, як єдиний син, я маю забрати маму до себе.

Олена поставила лійку. Її обличчя стало кам’яним.

– Почекай, — вона проговорила повільно, наче прокручуючи в голові складний фінансовий звіт. — Твоя мати дарує свій будинок твоїй сестрі, а доглядати її, за твоїми словами, маєш ти?

– Так.

– А чому б твоїй мамі не переїхати до дочки? Оксана ж отримала будинок? Це логічно.

– Олено, ти ж знаєш, що у Оксани не найкращі умови. Її селище маленьке, лікарня далеко, нормальних лікарів не знайти. У нас тут, у місті, з цим набагато простіше. Швидка за п’ять хвилин.

– Хіба твоя мама хвора? Чи потребує постійного медичного нагляду?

– Ні, але вона ж не молодшає! Їй сімдесят п’ять! Проблеми можуть розпочатися будь-якої миті. Чи тобі про це не знати?

Олена здригнулася, і це був єдиний зовнішній прояв болю. У голові вихором промайнули картини тієї страшної пори, коли хворіли її батьки. Обидва йшли довго і важко. З онкологією. Олена кілька років самовіддано доглядала спочатку батька, потім матір. Вона спала уривками, працювала, як віл, і виснажувала себе до межі. Сергій тоді лише приходив у лікарню «морально підтримати» і скаржився, як це «важко і неприємно».

– Так, я про це знаю, — відповіла нарешті Олена, відновлюючи самовладання. — Тільки я все одно не розумію: чому твоя мати, яка цілком здорова і має рідну дочку, збирається доживати свій вік з нами, у моїй квартирі? Зауваж, я навіть не питаю, чому вона позбавила тебе спадщини, віддавши дім Оксані.

Сергій знизав плечима.

– Позбавила та позбавила. Це її справа, її право. А я не можу її покинути. Я ж єдиний син! Що тут незрозумілого? Синівський обов’язок!

– Це саме зрозуміло. Просто… Ти тут живеш не сам. У цій квартирі, яку я успадкувала від своїх, мною доглянутих, батьків. Твоїй мамі не спало на думку хоча б поговорити зі мною? Порадитися? До речі, з тобою вона радилася, перш ніж віддати дім доньці?

– Ні.

– Ясно, — гірко кивнула Олена. — Вона просто повідомила тебе про своє рішення.

– Ну то й що? Вона в мені впевнена! У сині!

– Вітаю. А як щодо мене? Ти мені навіть не повідомив. Ти оголосив мені це як факт, який я мушу прийняти.

– Ну… У вас завжди були нормальні стосунки.

– Так, були. А якими ще вони могли бути, якщо я бачила її раз на рік, на Новий рік, і двічі на рік чула по телефону, і її наше життя особливо не цікавило? Як і наші діти, між іншим… Вона завжди була зайнята своїм…

– Навіщо це ти хилиш? — Максим відчув, що втрачає контроль.

– Та ні до чого, Сергію. Намагаюся пояснити, що жити з твоєю мамою я не буду. Я її поважаю, але вона мені чужа.

– Як це не будеш? Чому?

– Не хочу.

– І все? Просто не хочеш?

– Так, не хочу. Не хочу я доглядати зовсім чужу для мене жінку! Я своїм батькам віддала роки життя, своє здоров’я і свою молодість. У мене на це є право! От і ви з Оксаною самі впорайтеся. Може, не варто їй поки що будинок продавати? Може вона потерпить? Допоки жива і дає собі раду? Коротше: вирішуйте проблеми зі своєю матір’ю без мене.

Ось тут прозвучало те, що перевернуло їхнє життя:

– Ти нормальна взагалі? — Сергій уже не контролював себе, дозволяючи вирватися наружу образі та егоїзму. — Це ж моя мати! Вона в мене одна! А дружин може бути скільки завгодно! Ти забула, що ти тут живеш лише завдяки мені?!

Олена, почувши цю фразу, відчула фізичний біль, наче він ударив її по обличчю. Вона зрозуміла: він цінував її лише як обслуговуючий персонал, як додаток до свого життя, який можна замінити. Всі тридцять років важили менше, ніж пів години незручностей.

– Правда? — Крижаним тоном запитала Олена, підводячись. — Тоді в чому справа? Збирай речі та йди. Виконуй синівський обов’язок. Ти щойно отримав повну свободу.

– І зберу! — Сергій вискочив до іншої кімнати, грюкнувши дверима.

Нікуди він того дня не пішов. Сидів, пихкав у спальні, потім вдав, що заснув, а вранці, наче нічого не сталося, пошкандибав на роботу. Це була його звична тактика — ігнорувати проблеми, доки вони не розсмокчуться самі.

Увечері, так, між іншим, він заявив:

– Мама приїде у суботу. Привезе частину речей. Якийсь знайомий обіцяв допомогти. Отже, приготуй для неї велику кімнату, треба буде тумбочки переставити.

Олена нічого не відповіла. Вона дивилася на нього з такою відчуженістю, що його аж мороз по шкірі пробіг.

Наступного дня, доки чоловік був на роботі, вона подзвонила дітям, стисло, але чесно розповіла ситуацію. Вона сказала, що категорично відмовляється забирати їхню бабусю до себе. І оскільки їхній батько не збирається враховувати її думку і вважає її «замінною дружиною», вона подає на розлучення. Завтра ж. Потім вона подзвонила адвокату, змінила замки та зібрала всі речі Сергія у велику дорожню сумку, залишивши її біля вхідних дверей.

Повернувшись із роботи, Сергій побачив на порозі квартири свою велику дорожню сумку.

Ключ до замка, звісно, не підійшов.

Він стояв біля дверей, розгублений, і не наважувався ні дзвонити, ні стукати. Його лють миттєво змінилася на ірраціональне обурення. Він не думав про причину, він думав про наслідок: «Немає в неї ні сорому, ні совісті. Вигнати чоловіка, який тридцять років віддав цій сім’ї!».

Він поїхав до друга, де жив тиждень. Він пив мінеральну воду, слухав поради друга і зрозумів, що таке життя — ночівлі на дивані, чужі запахи, незручності — не для нього. Треба будь-якими шляхами повертатися додому.

Сергій вирішив, що треба умовити сестру Оксану почекати із продажем будинку. Справді, куди вона так поспішає? Чому він повинен забирати матір до себе, якщо вона цілком здатна жити сама? З якого дива сестриця вирішує свої фінансові проблеми за його рахунок, руйнуючи його шлюб? Він через неї з Оленою посварився!

Він зібрав матір та сестру в будинку Лідії Степанівни. Думав, що зможе з ними домовитися, аби відстрочити продаж хоча б на рік. Але цього не сталося. Замість розсудливого обговорення посипалися взаємні докори, образи, давні претензії, про існування яких Сергій навіть не здогадувався.

– Ти навіть не питаєш, навіщо мені гроші! — кричала Оксана. — Мені потрібен внесок на квартиру для моєї дитини! А ти, як єдиний син, жодного разу не допоміг! Зате до матері приїжджаєш раз на місяць!

– Ти не маєш права продавати хату, яка вибудувана працею мого батька! — кричав Сергій.

– Батька? — втрутилася Лідія Степанівна. — Я йому пробачила! Це мій дім, і я дарую його тому, хто справді зі мною…

Зрештою, Сергій заявив, що маму забрати до себе він не може, тому що розлучається з дружиною.

Ор піднявся ще дужчий, ніж був. І сестра Оксана в серцях видала те, що Сергій запам’ятав на все життя:

– Хочеш, щоб я з нею поралася? Воно мені потрібне? Аж раптом вона ще років десять проживе і мені доведеться за нею судна виносити! Ти про це подумав?

Лідія Степанівна, почувши ці страшні, цинічні слова від рідної дочки, раптом схопилася за серце. Її обличчя скривилося, а рука, яка тримала Сергія за лікоть, безсило опустилася.

Викликали швидку. Довго чекали, бо, як виявилося, у передмісті це не п’ять хвилин. Лікарі констатували важкий інсульт.

Сергій повернувся до міста. Повернувся розбитим, але тверезим. Він пішов до дружини. Олена вже трохи охолола і дозволила чоловікові зайти, хоча й не впустила його повністю у своє життя.

Дізнавшись про трагедію, вона проявила співчуття.

– Дуже шкода, Сергію. Я тобі співчуваю. Щиро… Але… Вибач. Виходитимете маму із сестрою самі. Я, звичайно, допоможу фінансово, чим зможу, як мати твоїх дітей… але не більше.

– Дякую, — тихо подякував Сергій. Його вперше в житті справді принизив біль. — То… я можу повернутися?

– За однієї умови, — Олена подивилася йому прямо у вічі, і Сергій зрозумів, що це не прохання, а ультиматум.

– Якої?

– Ти більше ніколи не прийматимеш жодних серйозних рішень, що стосуються нашого спільного життя, без мого письмового підтвердження. Ти більше ніколи не скажеш мені, що я «замінна». І ти визнаєш, що ця квартира — моя, і що я маю повне право не впускати сюди чужих людей, незалежно від їхнього статусу. Бачиш, до чого призвели твої одноосібні рішення та пріоритети.

Сергій погодився. Він вперше зрозумів, що втратив набагато більше, ніж просто дружину; він втратив свій надійний, тихий прихисток, і тепер мусив за нього боротися.

Він поїхав до лікарні й поговорив із Оксаною.

– Ти мусиш забрати маму до себе після лікарні, — сказав він. — Ми наймемо доглядальницю, я допоможу оплачувати і доглядальницю, і всі ліки. І з усім іншим — теж допоможемо, порівну.

– Ну ні, — відрізала та, її цинізм був тепер неприкритим. — Я її забирати не буду. У мене немає умов. Я продаю будинок. Оформлю у геріатричний центр. Це не обговорюється.

– Як ти можеш! — обурився Сергій, згадуючи, як сам кілька днів тому думав про це.

– А ти?! — вона тицьнула йому пальцем у груди.

Поки донька оформляла документи на переведення в геріатричний заклад, Лідія Степанівна, не приходячи до тями, померла.

Сергій та Олена так і не розлучилися. Але їхнє життя було змінене назавжди. Сергій залишився жити в квартирі Олени, але тепер знав, що його місце не безумовне, а зароблене. Він зрозумів, що “синівський обов’язок” не вартий втрати честі, а дружина, яку ти справді любиш, має бути на першому місці. І що іноді цинізм і егоїзм рідних може бути смертельним для того, хто їх найбільше любив і довіряв.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.