«Дурень я, дурень… Таку жінку втратив!» — казав Мирослав, дивлячись, як колишня дружина приїжджає в село з новим чоловіком
Коли Галина виходила заміж за Мирослава, їй заздрило чи не все село. Ще б пак! Дівчина хоч і була гарна, працьовита, з доброї родини, але ж Мирослав вважався найзавиднішим нареченим на всю округу.
Йому було вже тридцять, а Галині тільки двадцять. Єдиний син у заможних батьків. Батько багато років працював головою сільради, мати теж мала добру посаду. Для сина вони збудували велику хату, купили машину. Одним словом, усе було готове, тільки господиню в хату привести.
А дівчат біля Мирослава завжди крутилося чимало. Він був гарний, веселий, умів пожартувати, сказати жінці саме те, що вона хотіла почути.
Галина закохалася в нього по-справжньому. Не через гроші чи велику хату. Просто коли Мирослав дивився їй у вічі й говорив, що кращої за неї немає на світі, вона вірила кожному слову.
— Донечко, тобі дуже пощастило, — казала мати, допомагаючи готуватися до весілля. — Будеш жити як за кам’яною стіною.
А потім, трохи подумавши, додавала:
— Правда, гуляти він любить. Але то поки неодружений. Тридцять років уже чоловікові, час за розум братися. Ось матиме сім’ю, то й остепениться.
Галина теж так думала.
Весілля справили таке, що село ще довго згадувало. Гостей було повно, столи вгиналися від страв, музики замовили аж на два дні.
Тільки от гарне весілля ще не означає гарного життя.
Перші місяці все було добре. Мирослав носив дружину на руках, привозив подарунки, возив у місто. А потім поступово повернувся до свого звичного життя.
То з друзями затримався, то якісь справи мав, то поїхав кудись і навіть не попередив.
Галина спочатку мовчала. Думала, що минеться.
Народився перший син. Вона сподівалася, що тепер чоловік більше часу проводитиме вдома. Але Мирослав тільки радів, що батьки допомагають, а дружина зайнята малим.
Коли народився другий син, стало ще важче.
Галина цілими днями крутилася по господарству. Діти, прання, приготування їжі, город. А Мирослав жив так, ніби нічого в його житті не змінилося.
Працювати особливо не поспішав. Батьки допомагали грошима, давали продукти, купували онукам усе необхідне.
— А чого мені надриватися? — казав він дружині. — Ми ж не бідуємо.
— Мирославе, але ж це наші діти. Ми самі повинні про них дбати.
— Галю, не починай. Тобі все мало.
І йшов з дому.
Найгірше почалося тоді, коли селом поповзли чутки, що Мирослав має іншу жінку.
Галина спочатку не вірила. Навіть посварилася із сусідкою, яка обережно натякнула їй про це.
Але згодом дізналася, хто та жінка. Знайомі бачили їх разом не один раз.
Одного вечора вона дочекалася чоловіка й запитала прямо:
— Мирославе, скажи мені правду. У тебе є інша?
Він спочатку віджартовувався, потім сердився, а нарешті махнув рукою.
— Ну є. І що тепер? Тільки не роби з цього трагедії.
Галина стояла посеред кухні й дивилася на нього.
— Ти хоч розумієш, що говориш?
— Галю, ну так вийшло. Всяке в житті буває.
— А я тобі хто?
— Дружина. І що? Я ж тебе з хати не виганяю.
Останні слова Галина запам’ятала на все життя.
Того вечора вона нічого більше не сказала. А вранці зібрала свої речі, одягнула синів і пішла до батьків.
Мати, побачивши її з двома сумками, аж за серце схопилася.
— Галю, що сталося?
— Мамо, я від Мирослава пішла. Назавжди.
Мати плакала, просила добре подумати.
— Донечко, може, не треба так поспішати? У сім’ї всяке буває. У тебе ж двоє дітей. Як ти сама будеш? Може, він схаменеться?
— Мамо, я йому все могла пробачити. І те, що вдома його ніколи немає, і те, що грошей не заробляє. Але зраду не пробачу. Не хочу все життя думати, де він і з ким.
— А що ж ти тепер робитимеш?
Галина витерла сльози.
— Не знаю, мамо. Але точно не пропаду.
І подивилася на батька, який увесь цей час мовчки сидів біля вікна.
Той підвівся, обійняв доньку й сказав:
— Ти вся в мене, Галю. А ми з тобою ще побачимо, хто пропаде, а хто ні.
Батько Галини мав великий яблуневий сад. Колись посадив його разом зі своїм батьком, потім досаджував нові дерева. Яблук вистачало і для себе, і для родичів, і ще залишалося багато.
А того року вродило їх особливо щедро.
Галина подивилася на повні ящики яблук і сказала:
— Тату, а давай я на базарі продаватиму?
— Та хто ж тобі забороняє? Тільки ти ж ніколи не торгувала.
— То навчуся.
І почалося нове життя.
Ще затемна батько заводив свою стареньку машину, вони завантажували ящики й їхали на базар. Він допомагав усе розкласти, а сам повертався додому до господарства.
Галина стояла за прилавком, усміхалася покупцям, радила, які яблука солодші, які краще на пироги, а які довше зберігаються.
Спочатку соромилася. Все-таки ще недавно була дружиною найзаможнішого чоловіка в селі, а тепер торгувала яблуками.
Та швидко зрозуміла, що соромитися їй нічого.
Заробляла свої гроші. Невеликі, зате власні.
І саме на тому базарі вона вперше побачила Павла.
Він підійшов до її прилавка, довго розглядав яблука, попросив спробувати один сорт, потім другий.
— А це що за яблука?
— Це флоріна. А ось ці — голден. Спробуйте, дуже солодкі.
Чоловік купив кілька кілограмів і пішов.
Через два дні прийшов знову.
А потім ще раз.
Галина вже впізнавала його здалеку. Високий, спокійний, завжди охайно одягнений, років на десять старший за неї.
Одного ранку він підійшов і сказав:
— Знаєте що, я сьогодні заберу у вас усі яблука.
Галина аж розсміялася.
— Усі? Та ви подивіться, скільки їх!
— Бачу. Тому й кажу.
— А навіщо вам стільки?
— У мене є невеличка крамниця. Продаємо овочі, фрукти, різні продукти. Я давно шукаю добрих постачальників. А у вас яблука справді дуже смачні.
— То беріть, — усміхнулася Галина. — Я тільки рада буду.
Чоловіка звали Павло.
Відтоді він почав приїжджати регулярно. Забирав яблука ящиками, завжди розраховувався вчасно, ніколи не торгувався через дрібниці.
Якось запитав:
— А можна мені ваш сад подивитися?
— Та чому ж ні? Приїжджайте. У нас ще багато яблук залишилося.
Галина дала адресу й навіть не подумала, що Павло справді приїде.
А він приїхав у суботу.
Саме того дня, коли Галина зранку працювала на городі. Була в старенькому халаті, гумових чоботах, на голові хустка. Руки в землі, волосся вибилося з-під хустки.
Почувши біля воріт машину, вона підняла голову.
І мало крізь землю не провалилася.
З машини вийшов Павло.
— Добрий день, господине! — весело привітався він.
— Ой, Павле, а я ж думала, ви пізніше будете! — Галина поспіхом почала обтирати руки об халат. — Ви вибачте, я тут така…
— Яка?
— Та подивіться на мене! На базар хоч трохи причепурюся, а тут…
Павло засміявся.
— Галю, я ж у сад приїхав, а не на весілля. Ви що, мали в сукні між грядками ходити?
Вона теж засміялася, хоч щоки ще довго горіли.
Батько вийшов назустріч гостеві, повів показувати сад. Чоловіки швидко знайшли спільну мову. Говорили про сорти, про врожай, про те, як правильно доглядати за деревами.
Павло уважно слухав, розпитував, навіть щось записував.
А потім сказав:
— Знаєте, я хочу з вами домовитися. Наступного року заберу весь ваш урожай. Мені потрібні саме такі яблука. Смачні, вирощені без зайвої хімії. Зараз такі не всюди знайдеш.
Батько тільки руками розвів.
— Та ми ж тільки раді будемо!
Галина теж зраділа. Вперше за довгий час вона відчула, що може сама заробляти й забезпечувати синів.
Але осінь минула. Яблука продали, останні ящики розібрали перед зимою.
Павло перестав приїжджати.
Галина іноді згадувала його, але думала, що побачаться вже наступної осені.
Та одного зимового дня біля батьківської хати зупинилася знайома машина.
Павло вийшов із великим пакетом.
— Добрий день! Я тут вашими краями їхав. Думаю, треба провідати своїх постачальників.
У пакеті були гостинці для всієї родини.
Він посидів, випив чаю, поговорив із батьком. А коли збирався йти, несподівано сказав:
— Галю, а збирайтеся. Поїдемо в ресторан.
Вона аж розгубилася.
— Куди?
— У ресторан.
— А навіщо?
— Треба ж нам обговорити наш бізнес-план, — усміхнувся Павло.
— Який ще бізнес-план? До яблук іще пів року!
— От і маємо час усе добре продумати.
Галина не знала, що відповісти.
А мати вже підштовхувала її до кімнати.
— Іди, доню. Я з хлопцями посиджу.
— Мамо, та я навіть не маю що вдягнути!
— Знайдеш. У тебе ж є та синя сукня.
Галина кинулася до шафи. Перебрала все, що мала. Зрештою знайшла стару, але ще гарну сукню, яку давно не одягала. Підфарбувала губи, поправила волосся.
Коли вийшла, Павло подивився на неї й усміхнувся.
— Гарна ви, Галю.
Вона зніяковіла.
— Та перестаньте.
У ресторані було затишно. Грала тиха музика, офіціант приніс меню. Галина давно ніде не бувала й спочатку почувалася незручно.
А Павло розмовляв із нею так просто, що вона поступово розслабилася.
Вони говорили про все. Про роботу, про життя, про те, як іноді зовсім не так складається доля, як людина собі уявляла.
А потім Павло раптом сказав:
— Галю, я маю вам дещо зізнатися.
Вона підняла очі.
— Що таке?
— Ви мені дуже подобаєтеся. І вже давно. Я спочатку справді приходив по яблука, а потім почав шукати привід, щоб побачити вас.
Галина мовчала.
— Я не хочу вас квапити, — продовжив він. — Просто хотів би з вами зустрічатися. Якщо ви не проти.
— Павле, ви, мабуть, не все про мене знаєте.
— А що саме?
— Я розлучена. У мене двоє синів. І я зараз живу в батьків.
— Я знаю.
— Звідки?
— Ви ж самі якось розповідали, що виховуєте двох хлопців. А про решту ваш батько трохи розказав.
Галина опустила очі.
— Просто я не хочу, щоб потім були якісь непорозуміння.
— Галю, я теж розлучений. Тільки дітей у мене немає. І я не бачу нічого поганого в тому, що у вас двоє синів.
— Ви так легко про це говорите…
— А чому я маю говорити інакше? Я ж дорослий чоловік.
Того вечора Галина вперше за довгий час повернулася додому щаслива.
Мати одразу все зрозуміла.
— Ну що, гарно посиділи?
— Гарно, мамо.
— А Павло хороший чоловік.
— Мамо, ми ж тільки в ресторан сходили!
— Та я нічого й не кажу, — усміхнулася мати.
Відтоді Павло почав приїжджати частіше.
То привезе продукти з крамниці, то допоможе батькові щось полагодити, то просто приїде на вечерю.
Особливо дивувало Галину те, як швидко він знайшов спільну мову з її синами.
Він не намагався замінити їм батька, не повчав, не вимагав називати себе татом. Просто приділяв їм час.
Одного разу привіз настільну гру, і вони всі разом просиділи за столом до пізнього вечора.
А якось узимку приїхав із мотузками, мішковиною та іншими речами для саду.
— Павле, це ви що привезли? — здивувалася Галина.
— Будемо молоді яблуні захищати від морозу й зайців.
— Та тато сам упорається.
— А я допоможу. Це ж у моїх інтересах. Мені наступного року яблука потрібні.
Він так серйозно це сказав, що Галина розсміялася.
А батько, спостерігаючи, як Павло працює в саду, тихенько сказав дружині:
— Бачиш, який у нас покупець завзятий? Яблук узимку нема, а він усе їздить.
— Та невже ти не розумієш, по які він яблука їздить? — усміхнулася мати.
Навесні сад зацвів.
Одного недільного дня Павло приїхав раніше, ніж зазвичай. Галина саме вийшла подивитися на яблуні.
— Галю, ходімо, я вам щось покажу, — сказав він.
— Що там знову?
— Ходімо.
Вони пройшли між деревами, вкритими білим цвітом. Павло зупинився біля старої яблуні, під якою стояла дерев’яна лавка.
— Пам’ятаєте, як я вперше приїхав сюди?
— Ще б пак! Я тоді в старому халаті була. Досі соромно.
— А мені тоді ви сподобалися ще більше.
Галина засміялася.
— Не вигадуйте.
Павло взяв її за руку.
— Галю, я вже не хочу їздити до вас у гості. Хочу, щоб ми жили разом. Щоб ви стали моєю дружиною.
Вона розгубилася.
— Павле…
— Я знаю, що у вас двоє синів. Знаю, що ви вже раз обпеклися. Але я вас люблю. І хочу, щоб ми були сім’єю.
Галина заплакала.
— А ви добре подумали?
— Добре. І давно.
— Тоді я згодна.
Весілля вони зробили невелике. Запросили найближчих родичів, кількох друзів. Галині вже не хотілося пишного святкування, як колись. Їй хотілося просто бути щасливою.
Павло забрав її із синами до себе.
У нього був гарний будинок, своя крамниця, налагоджена справа. Але найбільше Галина раділа не цьому.
Вона раділа, що чоловік увечері повертався додому. Що питав, як минув її день. Що допомагав із хлопцями, радився з нею, разом будував плани.
Згодом Павло запропонував їй працювати разом.
— Галю, ти ж у мене вже досвідчена продавчиня. Може, візьмешся за нашу торгівлю?
Вона спочатку боялася.
— Та я ж нічого не знаю. На базарі яблука продавати — то одне, а крамницею займатися — зовсім інше.
— Навчишся. Я допоможу.
І вона навчилася.
Спочатку допомагала в магазині, потім почала сама замовляти товар, домовлятися з постачальниками, вести облік.
А ще вирішила закінчити навчання, яке колись залишила через заміжжя. Вступила на заочне відділення, отримала диплом.
Поступово Галина змінилася.
Почала гарно одягатися, носити сукні, туфлі на підборах. Навчилася впевнено розмовляти з людьми, вести справи, відстоювати свою думку.
Та найбільше змінилося те, що вона перестала боятися завтрашнього дня.
Батьківський сад вони теж не забули.
Навпаки, разом із Павлом посадили ще кілька десятків молодих яблунь. Купили обладнання для зберігання врожаю, розширили торгівлю. Згодом почали постачати яблука не тільки у свою крамницю, а й в інші магазини.
Батько Галини ходив садом і не міг натішитися.
— От бачиш, доню, а ти колись казала, що не знаєш, як житимеш.
— Пам’ятаю, тату.
— А я ж тобі казав, що не пропадеш.
Галина обіймала батька й сміялася.
— Казав. І не помилився.
А Мирослав тим часом жив зовсім інакше.
Жінка, заради якої він зруйнував сім’ю, довго біля нього не затрималася. Потім були інші знайомства, але нічого серйозного не складалося.
Батьки постаріли, вже не могли так допомагати, як колись. Мирослав звик, що все йому давалося легко, тому до роботи особливого бажання не мав.
Почав частіше випивати, проводити вечори з такими самими приятелями.
А коли Галина приїжджала в село, він іноді бачив її.
З гарної машини виходила усміхнена жінка. Поруч Павло, який допомагав вивантажувати гостинці для батьків. Сини вже підросли, бігли до діда в сад, допомагали збирати яблука.
Галина була зовсім не схожа на ту втомлену молоду дружину, яка колись чекала його вечорами вдома.
Одного разу Мирослав зустрів її біля магазину.
— Привіт, Галю.
— Привіт, Мирославе.
— Гарно виглядаєш.
— Дякую.
Він помовчав, потім запитав:
— Як хлопці?
— Добре. Ростуть, учаться. Усе гаразд.
— А ти, бачу, теж непогано влаштувалася.
Галина подивилася на нього.
— Я не влаштувалася, Мирославе. Я просто почала жити по-іншому.
Він хотів ще щось сказати, але до магазину саме під’їхав Павло.
— Галю, ти готова? — запитав, виходячи з машини.
— Так, зараз іду.
Вона попрощалася з Мирославом і сіла в машину.
А він ще довго стояв біля магазину й дивився їм услід.
Пізніше сусід розповідав, що Мирослав того вечора сидів біля своєї хати й повторював:
— Дурень я, дурень… Таку жінку втратив. Усе ж мав. І дружину добру, і двох синів, і сім’ю. А тепер що?
— То чого ж не беріг? — запитав сусід.
Мирослав тільки махнув рукою.
А Галина про ту розмову навіть не знала.
Вона вже давно перестала думати, що було б, якби колись залишилася з Мирославом.
Того вечора вони з Павлом повернулися від батьків додому. Чоловік поставив на кухонний стіл кошик яблук.
— Галю, дивися, які гарні цього року. Завтра треба буде ще до саду поїхати.
— Поїдемо, — усміхнулася вона.
Павло обійняв її за плечі.
— А пам’ятаєш, як я в тебе перший раз яблука купував?
— Звичайно. Ти тоді пів базару обійшов, поки до мене підійшов.
— Бо придивлявся.
— До яблук?
— До тебе, Галю. До тебе.
Вона засміялася й притулилася до чоловіка.
Колись їй здавалося, що найбільше щастя — вийти заміж за найбагатшого парубка в селі. А тепер вона добре знала, що ні велика хата, ні дорога машина, ні гроші самі по собі щасливою жінку не зроблять.
Іноді треба наважитися піти з того життя, в якому тебе не цінують, навіть коли попереду сама невідомість.
Бо Галина тоді, стоячи на базарі за ящиками яблук, і подумати не могла, що одного дня до її прилавка підійде чоловік, який купить у неї весь урожай, а згодом подарує їй те, чого вона так довго не мала, — справжню сім’ю, любов і спокій.