«Ти впевнений, що твоя дружина завтра не припхається раніше?» — цей голос, солодкий і тягучий, як липовий мед, Юля почула ще з порога.

Вона завмерла, стискаючи в руках в’язку ключів. Нараду в офісі скасували через повітряну тривогу, усіх відпустили додому, і Юля, забігши по дорозі в магазин за улюбленими тістечками чоловіка, мріяла про тихий вечір удвох. Але сюрприз чекав на неї.

— Та заспокойся ти, Лєно, — відповів Діма. Юля впізнала ту саму інтонацію, якою він колись освідчувався їй у коханні. — Вона у відрядженні до завтрашнього ранку. Ми в повній безпеці.

Юля відчула, як підкосилися ноги. У коридорі пахло чужими парфумами. Важкий, нудотний аромат ванілі та мускусу — зовсім не її стиль. Вона завжди любила легкі, ледь помітні квіткові ноти.

Вона повільно, затамувавши подих, зняла кросівки. Серце калатало так гучно, що здавалося — його стукіт чути навіть у спальні. Кожна мостина в їхній старій квартирі зараз здавалася зрадливою, хоча зазвичай вони з Дімою жартували, що в цьому домі ніхто не зможе пройти непоміченим.

— А якщо вона раптом вирішить перевірити? — жінка явно нервувала, але в її голосі відчувався виклик, азарт коханки, яка грає з вогнем.

— Не вирішить, — впевнено кинув Діма. — Я її розклад знаю краще, ніж свій. Вона зараз сидить на нудних зборах і думає, як би швидше лягти спати в готелі. Давай не про неї, добре?

Юля діяла автоматично. Пальці тремтіли, але вона витягла телефон, відкрила диктофон і натиснула на запис. Притулившись спиною до холодної стіни передпокою, вона заплющила очі. Голоси зі спальні ставали дедалі чіткішими.

— Ти обіцяв, що поговориш із нею цього місяця, — тихо сказала жінка.

— Поговорю. Треба просто вибрати момент.

— Момент був ще пів року тому, Дімо. Я втомилася бути на других ролях. Мені набридло ховатися по кутках.

Юля закусила губу, щоб не закричати. Пів року. Отже, увесь цей час, коли він затримувався на роботі через «термінові звіти», коли не брав слухавку після дев’ятої вечора, бо «телефон розрядився», коли встановив пароль на всі месенджери — він був не з колегами.

Вона згадувала, як жаліла його, готувала пізні вечері, прасувала сорочки, щоб він мав бездоганний вигляд на своїх «зустрічах». Як відмовлялася від посиденьок з подругами, щоб побути з сином, поки тато «будує кар’єру для сім’ї».

— Ти не на других ролях, Лєн, — голос чоловіка став м’яким, майже благальним. — Ти зовсім інша. З тобою я відчуваю, що живу.

Юля мало не засміялася від цієї банальщини. Живе він. А з нею він що — помирав? З тією, хто пройшла з ним через зйомні кути, хто підтримувала його, коли він лишився без роботи, хто виховувала Артемка, поки він шукав себе?

Зі спальні почулося шурхотіння. Юля напружилася. Тільки не в їхньому ліжку. Не там, де вони планували майбутнє, де обговорювали, у яку школу піде син, де мріяли про великий будинок за містом.

— Стривай, — раптом сказав Діма. — Я сходжу на кухню по вино. Там у нас лишилося біле в холодильнику?

— Лишилося, — впевнено відповіла жінка. Мабуть, вона вже почувалася тут як удома, якщо вивчила вміст їхнього холодильника.

Юля почула кроки. Важкі, знайомі кроки чоловіка. Вона миттєво ковзнула у ванну кімнату, прикривши двері майже до кінця. Через вузьку щілину побачила, як Діма проходить повз. Він був у розслабленому домашньому вигляді, волосся скуйовджене, а на шиї… на шиї виразно виднівся слід від яскраво-червоної помади. Юля такою ніколи не користувалася.

Він дістав пляшку, два келихи. Повернувся до спальні. Двері зачинилися.

Юля видихнула. Ноги були як ватяні. Вона подивилася на телефон — запис тривав уже п’ять хвилин. Чи достатньо цього? Ні, треба більше. Треба, щоб усе було зафіксовано так, щоб жодне виправдання не спрацювало.

Вона обережно вийшла з ванної і навшпиньки підійшла ближче до дверей спальні.

— …не можу так більше, — продовжувала жінка. — Я хочу бути з тобою офіційно. Хочу прокидатися поряд, а не тікати на світанку, щоб сусідки біля під’їзду не перемивали кістки.

— Я все вирішу, обіцяю, — Діма говорив пошепки, але Юля ловила кожне слово. — Просто зараз у Юлі непростий період. У неї мама прихворіла, Артемко важко йде в школу після літа. Не хочу її добивати прямо зараз.

Юля ледь не задихнулася від обурення. Мама прихворіла? Так, мама справді почувалася недобре останнім часом, але Діма жодного разу не запитав, чи потрібні ліки, жодного разу не запропонував заїхати до неї. А тепер він використовує хворобу тещі як щит для своєї коханки?

— І коли цей період закінчиться? — з гіркотою запитала Лєна.

— Скоро. Місяць, може два. Я вже консультувався з юристом. Квартира оформлена на мене, куплена до шлюбу за мої заощадження, тому…

Юля відчула, як світ навколо почав обертатися. Квартира. Їхня трикімнатна, про яку вони так мріяли. Вона була куплена, коли вони вже жили разом, але весілля ще не відгуляли. Юля тоді внесла всі свої гроші, які отримала від продажу бабусиного спадку. Але Діма наполіг: «Сонечко, давай оформимо на мене, так простіше з документами, якраз я беру кредит на решту, мені швидше погодять».

Вона погодилася. Вона ж кохала. Вона ж вірила.

— Тобто ти її просто попросиш на вихід? — у голосі жінки почулося здивування.

— Не зовсім так. Запропоную якийсь варіант, допоможу з переїздом до матері. Я ж не деспот якийсь. Просто нам час рухатися далі.

Юля вимкнула запис. Досить. Більше вона не могла це слухати. Вона тихо відійшла до дверей, взулася і вийшла з квартири, акуратно повернувши замок.

На вулиці сіяв дрібний дощ. Юля сіла в машину і просто сиділа хвилин десять, дивлячись у порожнечу. Потім відкрила запис і прослушала ще раз. Голоси чіткі. Наміри зрозумілі.

Вона поїхала до Каті — своєї кращої подруги, яка вже рік натякала: «Юль, він занадто часто “працює” вечорами, будь обережна».

Катя відчинила двері в халаті, з рушником на голові. — Юлька? Ти чого така? На тобі лиця немає.

Юля мовчки поклала телефон на стіл і ввімкнула запис. Катя слухала мовчки, її очі ставали дедалі більшими. Коли голос Діми затих, вона міцно обійняла подругу. — Ну все. Тепер точно крапка.

— Так, — тихо відповіла Юля. — Але це буде не просто розлучення. Я не піду з цієї квартири з однією валізою.

— Як ти це зробиш? Вона ж за паперами його.

Юля вперше за цей день усміхнулася — холодно і рішуче. — У мене є копії документів про продаж бабусиної квартири і виписки про перекази на його рахунок саме в ті дні, коли він вносив перший внесок. Плюс цей запис. Плюс те, що я вела все господарство і фактично утримувала сім’ю, поки він «інвестував» у свою кар’єру.

Катя дивилася на неї із захватом. — Ти впевнена, що витримаєш?

— Я десять років витримувала його байдужість, яку вважала “втомою”. Витримаю і це.

Того вечора Юля поїхала до батьків. Артемко вже був там — вони домовилися, що він побуде у бабусі, поки мама «у відрядженні». Юля закрилася в кімнаті з ноутбуком. Вона знайшла контакти найкращих адвокатів. Записалася на консультації на весь наступний тиждень.

Потім написала Дімі повідомлення: «Привіт. Справи затягнулися, повернуся завтра ввечері. Артемко у мами. Обіймаю».

Відповідь прийшла миттєво: «Добре, сонечко. Відпочивай. Я теж на роботі затримаюся, проект треба здати».

Юля гірко всміхнулася. Проект. Олена — проект номер один.

Вона зберегла запис у хмарному сховищі, надіслала копію Каті й на окрему флешку. Потім дістала папку з документами, яку заздалегідь забрала з дому ще місяць тому, наче серце віщувало. Свідоцтво про шлюб, папери на дитину, виписки з банку.

У понеділок вранці вона була у нотаріуса. — Мені потрібно завірити копії та підготувати декілька заяв, — сказала вона впевнено.

Нотаріус, статечний чоловік, дивився співчутливо, але професійно. — Ситуація непроста, Юліє Олександрівно. Але ваші докази вагомі. Головне — не робіть різких рухів, поки адвокат не вивчить усе.

— Я буду дуже спокійною, — пообіцяла вона.

У вівторок увечері вона повернулася додому. Діма був на кухні, готував вечерю. Вигляд у нього був задоволений, він навіть щось наспівував.

— О, ти вже тут! — він підійшов, щоб поцілувати її в щоку. Юля ледь стрималася, щоб не відсахнутися — вона знову відчула той солодкий запах чужих парфумів, який, здавалося, в’ївся в стіни. — Втомилася?

— Дуже, — відповіла вона, проходячи у вітальню. — Нам треба поговорити, Дімо.

Він завмер з ножем у руці. — Про що? Ти якась дивна.

— Сідай.

Юля поклала телефон на стіл. Натиснула на «плей». «Ти впевнений, що твоя дружина завтра не припхається раніше?..»

У кухні запала така тиша, що було чути, як працює холодильник. Діма зблід. Спочатку він хотів щось сказати, мабуть, чергову брехню про «стару знайому», але коли почув свої слова про квартиру і «компенсацію», його обличчя стало сірим.

— Юль, це не те, що ти думаєш… — почав він тремтячим голосом.

— А що я маю думати? Що ти привів жінку в наше ліжко? Чи що ти планував викинути нас із сином на вулицю, поки я працювала?

Вона говорила тихо, без істерик. Це лякало його ще більше.

— Я хотіла піти мовчки, — продовжувала вона. — Але потім зрозуміла: чому? Це дім мого сина. Тут мої квіти, мої книги, мої мрії. Йти будеш ти. Сьогодні ж.

Діма схопився зі стільця. — Ти що, з глузду з’їхала? Квартира моя! Я її купив! Ти тут ніхто за законом!

— По-перше, не кричи. Артемка немає, але сусіди все чують. По-друге, юристи вже працюють. Мої гроші від продажу бабусиної нерухомості пішли на твій рахунок саме в день оформлення. Це доведено. Твої плани залишити сім’ю без даху над головою зафіксовані на записі. Суд дуже не любить таких «героїв».

Він дивився на неї, наче бачив уперше. — Ти… ти мене шантажуєш?

— Ні, я захищаю інтереси своєї дитини. Ти сам дав мені зброю. Забирай свої речі, Дімо. Лєна ж казала, що хоче прокидатися з тобою офіційно? Ось і дай їй таку можливість. У літній кухні її батьків чи де вони там живуть.

Діма пішов через дві години. Він пакував валізи в тиші, яку порушувало лише важке дихання. Юля сиділа у вітальні й дивилася у вікно. Коли двері за ним зачинилися, вона не відчула радості. Тільки величезну втому.

Наступні місяці були схожі на марафон. Діма дзвонив, то благав вибачити, то погрожував, то знову просив «почати все спочатку». Юля була непохитною. Вона змінила замки. Вона подала на розлучення і на поділ майна.

Адвокат Діми намагався довести, що гроші від бабусі були «подарунком» чоловікові, але Юля знайшла свідків — подруг матері, нотаріуса, який оформляв спадок, і навіть старі переписки, де Діма писав: «Юльчик, твої гроші нас врятують, нарешті матимемо своє житло».

На суді Діма мав жалюгідний вигляд. Лєна, як виявилося, не була готова до «райського життя в курені». Коли вона дізналася, що квартиру можуть відібрати, її запал швидко згас. Виявилося, що кохати успішного чоловіка в центрі набагато легше, ніж безробітного з купою боргів перед колишньою дружиною.

Артемко спочатку питав, де тато. Юля не казала правди про зраду, просто пояснила: «Ми з татом вирішили жити окремо, так буває. Він тебе любить і буде приїжджати».

Діма справді приїжджав. Але щоразу ці зустрічі ставали коротшими. Йому було соромно дивитися Юлі в очі.

Минуло пів року. Суд виніс рішення: квартиру визнати спільною власністю, враховуючи внесок дружини та інтереси дитини. Юля виплатила Дімі невелику суму за його частку — узагальнену компенсацію, яку вона збирала, працюючи на двох роботах. Він не сперечався. Мабуть, розумів, що й так отримав забагато.

Однієї суботи Юля гуляла з сином у парку. Погода була чудова, сонце м’яко гріло. — Мамо, дивись, там тато! — вигукнув Артем.

Діма йшов назустріч. Він виглядав інакше — простіше, без того лоску, який вона йому створювала. Поруч не було ніякої Лєни.

— Привіт, — сказав він, зупинившись. — Привіт, — відповіла Юля спокійно.

Вони поговорили про школу Артемка, про погоду. Ніякої напруги вже не було. Просто двоє людей, яких колись пов’язувало життя, а тепер пов’язує лише дитина.

— Знаєш, Юль… — тихо сказав він, коли Артем відбіг до гойдалок. — Ти мала рацію. Я справді все зіпсував. Лєна пішла місяць тому. Сказала, що не підписувалася на такі проблеми.

Юля подивилася на нього без жалю, але й без злості. — Кожен отримує те, що побудував, Дімо. Я побудувала свій дім. А ти — свій проект.

Вона пішла далі, тримаючи сина за руку. У неї було багато планів. Ремонт у спальні (вона вже купила нові світлі шпалери), поїздка до мами в санаторій, нова посада на роботі.

Увечері вона сиділа на балконі з чашкою чаю. Катя надіслала повідомлення: «Чула, твій колишній тепер один. Не шкодуєш?»

Юля посміхнулася. Вона подивилася на свої квіти на підвіконні, на сплячого сина в сусідній кімнаті й вдихнула нічне повітря. «Шкодую тільки про одне — що не ввімкнула диктофон на п’ять років раніше. А зараз я просто щаслива».

Життя навчило її бути сильною. Навчило, що навіть коли навколо тривоги і світ руйнується, треба триматися за своє. Своє ім’я, свій дім і свою правду.

Вона вимкнула світло. Завтра був новий день. Перший день її справжнього, чесного життя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.