Кажуть, що справжню натуру людини видно не тоді, коли ви разом святкуєте, а тоді, коли ви ділите останню скибку хліба — або, як у нашому випадку, намагаєтеся з’ясувати, хто кому винен за «сімейний затишок».
— Люсю, ну що ти тулишся біля того холодильника? У вас грошей купа, а ми люди прості, нам вітаміни потрібні, справжні! — Галина, моя сваха, з розмаху опустила на мій чистий, щойно застелений святковий стіл важкий поліетиленовий пакет.
Пакет відгукнувся неприємним мокрим звуком. Кухнею вмить розійшовся важкий, солодкуватий дух фруктів, які занадто довго чекали на свою чергу, і запах вогкої землі.
— Це що, Галю? — я обережно відсунула від калюжі, що почала розтікатися скатертиною, тарілку з дорогою м’ясною нарізкою.
— Гостинці! Своє, домашнє! — Галина широким жестом розірвала пакет. — Груші, з нашого саду. Тільки вранці збирала. Ну, там боки трохи побиті, поки в автобусі трусилася — воно ж ніжне, потекло. Але ти обріжеш, на компотик перебереш — мила справа. Це тобі не магазинне пластмасове, це натюрель!
Я дивилася на кашу з бурих, напівгнилих груш, які тепер мала «рятувати» замість того, щоб просто відпочити з гостями. Потім перевела погляд на маленьку баночку делікатесу, що стояла в центрі столу. І відчула, як усередині починає закипати та сама холодна злість, яку я роками намагалася приборкати заради миру в родині.
До цього обіду я готувалася два тижні. Це не був ювілей чи весілля — просто звичайна неділя, коли ми вирішили зібратися сім’ями. Чоловік, Віктор, давно просив: «Людочко, давай посидимо по-людськи, сватів покличемо, давно не бачилися, поговоримо про життя».
Я погодилася. Якби я знала, чим закінчиться цей «діалог», я б краще поїхала сама на дачу і цілий день полола б бур’яни — користі було б більше.
Пенсія в мене непогана, але ж і ціни зараз такі, що кожен похід у магазин — як невелика подорож у космос. Я вмію рахувати кожну копійку, бо знаю, якою працею вони давалися там, на холоді, де кожен рік йшов за три. Ту баночку червоної ікри, справжньої, не тієї імітації з водоростей, що продається по акції, я купила ще кілька місяців тому. Тримала її в холодильнику «на особливий випадок».
Вона коштувала стільки, скільки я зазвичай витрачаю на продукти за цілий тиждень.
— Сідайте, зараз гаряче подам, — сказала я, намагаючись не дивитися на грушеве місиво, що вже остаточно забруднило мою улюблену скатертину.
Галина вмостилася на стілець першою. Вона з тих жінок, які займають собою весь простір: і голосом, і ліктями, і запахом занадто солодких парфумів. Мій Вітя, як завжди, метушився поруч, підсував їй серветки, намагався догодити.
— Ой, Вітю, ти все худнеш, одна шкіра та кості! — Галина жартома вщипнула його за плече. — А Люся цвіте, дивись, як роздобріла. Бач, стіл який накрила. Рибка, балички… Живете ж, люди, не бідуєте!
Вона, навіть не чекаючи, поки я розіллю суп, схопила ложку і потягнулася прямо до тієї самої баночки з ікрою.
У мене перехопило подих. Для мене це була не просто їжа. Це була нагорода за місяці економії, символ того, що ми ще можемо дозволити собі хоч раз на пів року відчути смак свята.
— Галю, ти б спочатку гаряченького, — несміливо подав голос Вітя, помітивши мій погляд.
— Та яке гаряче, коли тут така краса стоїть! — відмахнулася сваха.
Вона зачерпнула ікру великою ложкою — щедро, з гіркою, як звичайну кашу, і густо намазала на товстий шматок білого батона. Маленька баночка спорожніла миттєво майже наполовину.
Я промовчала. Гість є гість, я сама це поставила на стіл. Але Галина тільки входила в азарт. Прожувавши бутерброд і заплющивши очі від задоволення, вона раптом видала:
— Слухай, Людо, смакота неймовірна. А заверни-но ти мені залишок із собою, га?
На кухні раптом стало дуже тихо. Було чути тільки, як цокає годинник над холодильником і як Вітя нервово протирає окуляри краєм сорочки.
— У якому сенсі — з собою? — перепитала я, сподіваючись, що це такий дивний жарт.
— Ну в прямому! — Галина посунула банку до себе ближче, ніби вже її приватизувала. — Онукові нашому, Сашкові, дуже корисно. Лікар сказав — треба харчування підсилити, гемоглобін підняти, блідий він якийсь. А у вас дітей малих немає, вам навіщо стільки жирного на ніч? У нашому віці ікра вже тільки шкодить, холестерин один. А я йому вранці на хлібчик намажу — бабуся гостинець передала.
Вона говорила це так просто і буденно, ніби просила відсипати дрібку солі чи дати сірник.
— Галю, — мій голос став твердим, як камінь. — Це була єдина баночка. Я її берегла до сьогоднішнього дня. Ми зараз посидимо, поїмо, вип’ємо чаю. Це частування для всіх, а не «пакунок на винос».
Галина завмерла. Її обличчя, щойно задоволене й рум’яне, вмить перекосилося. Вона повільно поклала ложку на стіл.
— Тобі що, шкода? — процідила вона ображено. — Для рідної дитини пошкодувала? Ми ж до вас із усією душею! З городу свого тягнемо, спину гнемо, останнє веземо! Ось, пів відра груш приперла на власному горбі через усе місто! А ви…
Вона кивнула на той самий пакет із гниляками, який уже почав залишати липку коричневу пляму на моїй вишитій скатертині.
— Галю, це ж падалиця, — не витримала я. — Ти мені привезла те, що викинути було шкода, а в компост не донесла.
— Ах, ось ти як заговорила! — Галина сплеснула руками. — Ми до них із добром, із натурпродуктом, без жодної хімії! А вони ніс вернуть! Зажерлися ви тут у місті, зовсім совість втратили. Баночку ікри пошкодувала для внука! Вітю, ти подивися на неї! Чого ти мовчиш?
Чоловік стиснувся під її криком. Він терпіти не міг конфліктів, особливо сімейних.
— Людочко, — забурмотів він, не піднімаючи очей. — Ну, може… ну справді, нехай візьме? Дитині ж корисно. Купимо ми ще ту ікру, не збідніємо ж від однієї баночки.
Я подивилася на Віктора. Потім на задоволену посмішку Галини, яка вже відчула смак перемоги. Потім на пакет із грушами, навколо якого вже почала кружляти перша плодова мошка.
І тут у мені щось перемкнуло. Знаєте, як буває: терпиш-терпиш, а потім одна маленька крапля — і греблю зносить. В голові наче тумблер спрацював.
Я мовчки встала, підійшла до тумбочки і дістала телефон.
— Не збідніємо, кажеш? — спокійно запитала я, розблоковуючи екран. — Добре. Давайте тоді порахуємо по-справедливому.
— Ти що це надумала? — насторожилася Галина, але баночку з рук не випустила, притиснула до себе.
Я мовчки висипала вміст її пакета прямо на середину столу, поруч із кришталевими келихами. Вітя охнув. Гнилі боки груш волого заблищали під світлом люстри.
— Зараз порахуємо, — сказала я, відкриваючи калькулятор. — Якщо ми перейшли на натуральний обмін, то давайте грати за правилами.
— Ти з глузду з’їхала? — Галина спробувала встати, але я жестом змусила її сидіти.
— Дивися, Галю. Груша сезонна, сорт «домашній звичайний». На базарі зараз така коштує, ну, нехай буде небагато, гривень сорок за кілограм. Але це якщо вона гарна, ціла, жовтенька.
Я тицьнула пальцем у м’який бік найбільшої груші. З неї одразу витік каламутний сік.
— Твоя категорія — «на викид». Ну, давай по-родинному, я ж не звір. Порахуємо по тридцять гривень за кілограм. Тут у тебе кілограми три, не більше. Разом — дев’яносто гривень. Щедрий гостинець, нічого не скажеш.
У кімнаті повисла важка, в’язка тиша. Навіть Вітя перестав дихати. Галина тільки кліпала очима, дивлячись то на мене, то на цифру «90» на екрані телефону.
— А тепер дивися сюди, — я взяла порожню кришку від баночки. — Ця ікра коштує в двадцять разів дорожче за твої груші. Щоб наш обмін був чесним, ти мені мала б привезти не цей пакет, а цілу машину таких груш. І то, якби вони були нормальні, а не те, що ти з-під дерева вигребла.
Галина сиділа з відкритим ротом. Недоїдений шматок батона так і завмер у неї в руці.
— Галю, — продовжувала я, — якщо ти хочеш щось передати внукові — піди в магазин і купи. А забирати зі столу те, чим тебе пригощають, і називати це «гостинцем від бабусі» — це не доброта. Це звичайне нахабство. Ти привезла мені сміття, а хочеш забрати делікатес.
— Ти… ти що, зовсім уже? — голос Галини зірвався на сиплий крик. — Ти грошима родину міряєш? Совісті в тебе немає, Людо! Ми до вас щиро, з відкритою душею, вирощували, поливали, спини гнули… А ти мені калькулятором в обличчя тицяєш?
Вона схопилася зі стільця так різко, що він із неприємним скреготом відлетів назад.
— Душу, Галю, не мішками з гниллю вимірюють, — відповіла я тихо. Руки вже не тремтіли, всередині було порожньо і спокійно. — Душа — це коли ти запитаєш, чи можна взяти. Або просто подякуєш за те, що тебе прийняли. А вимагати останнє, бо тобі «потрібніше» — це не про душу. Це про жадібність.
Вітя спробував щось сказати, втрутитися, але я тільки глянула на нього — і він замовк. Це не була його сварка, але це був його урок теж. Він надто довго дозволяв іншим витирати об нас ноги, називаючи це «сімейною злагодою».
— Та подавися ти своєю ікрою! — крикнула Галина, хапаючи свою сумку. — Багачі знайшлися! Онукові пошкодувала… Щоб я ще раз сюди приїхала? Ноги моєї тут не буде!
Вона демонстративно розвернулася і пішла до виходу. Пакет із грушами так і залишився лежати брудною купою посеред білої скатертини.
— Груші свої забери, — сказала я їй наздогін. — Мені сміття в хаті не треба.
— Сама їж! — донеслося з коридору, а потім вхідні двері грюкнули так, що здригнулися стіни.
Ми сиділи мовчки кілька хвилин. Вітя дивився у свою тарілку, сором’язливо відсуваючи вилкою шматочок ковбаси.
— Жорстко ти з нею, Люсю, — нарешті видихнув він.
Я чекала, що він почне мене звинувачувати, казати, що треба було бути мудрішою, що «поганий мир кращий за добру сварку». Але в його голосі було не засудження, а якесь дивне полегшення. Наче він сам давно хотів це сказати, але не наважувався.
— А як треба було, Вітю? — я взяла баночку, яка залишилася наполовину порожньою. — Віддати? Потім вона б попросила мій новий сервіз, бо «внукові треба з чогось пити». Потім — твій інструмент, бо «сватові в селі потрібніше». Де та межа, за якою ми перестаємо бути людьми і стаємо просто джерелом ресурсів для нахабних родичів?
Я встала, зібрала ті нещасні груші назад у пакет. Скатертину доведеться довго відпирати — залишилася темна пляма. Але це нічого. Плями на тканині виводяться простіше, ніж бруд, який роками накопичується у стосунках, де тебе не поважають.
— Знаєш, — сказала я, зав’язуючи вузол на пакеті. — Я ці груші зараз просто винесу до смітника. А ми з тобою зараз спокійно поп’ємо чаю. З бутербродами. Тільки для нас двох.
Віктор підняв на мене очі, поправив окуляри і раптом, зовсім несподівано, посміхнувся.
— А давай. Тільки масла намаж побільше, як я люблю.
Я наливала чай і думала: чому нам завжди так соромно захищати своє? Свою працю, свій спокій, свої маленькі радощі. Чому вважається, що якщо родич поводиться як танк, то це «просто такий характер», а якщо ти кажеш йому «ні», то ти — «сухар без серця»?
Я з’їла свій бутерброд. Було дуже смачно. І знаєте, совість мене зовсім не мучила. Навпаки — на душі нарешті стало чисто, як після гарного прибирання.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
