— Ти тут ніхто, забирай свої манатки і щоб до вечора духу твого в цій хаті не було! — свекруха стояла посеред кухні, впевнено викладаючи на тарілку свіжі яблучні оладки.
— Тільки без крику, Катю, — тихо обізвався з-за столу чоловік. — Мама правду каже. Сім’ї в нас давно нема, а житло це суто її.
Катерина стояла на порозі й дивилася на двох людей, яких ще вчора вважала найріднішими.
Свекруха, Галина Василівна, спокійно підперезалася її улюбленим фартухом у сині волошки. Тим самим, який Катерина купила собі на минулий день народження.
Чоловік, Назар, навіть очей від тарілки не підняв. Він старанно мачав оладок у мед і робив вигляд, що розмова йде про якусь дрібницю.
— Назаре, ти це серйозно зараз говориш? — спитала Катерина, підходячи ближче до столу. — Ми чотири роки зводили ці стіни.
— Ну от знову ти починаєш, — скривився Назар. — Я вже подав заяву на розлучення. Не бачу сенсу тягнути далі.
— А дім? — Катерина відчула, як пересохло в горлі. — Ми ж домовилися, що це буде наше спільне гніздечко.
— Яке ще спільне? — втрутилася свекруха, витираючи долоні об волошковий фартук. — Земля була мого батька.Значить, і маєток мій.
— Але ж ви обіцяли, що після завершення робіт перепишете все на нас двох! — нагадала молода жінка. — Ви ж самі благали мене допомогти!
Галина Василівна тільки хитро посміхнулася й витягла з шухляди білий аркуш із витягом із реєстру.
— Обіцянки до справи не пришиєш, дитино, — солодким голосом промовила свекруха. — Ось офіційний витяг.Усе належить мені. Від фундаменту до димаря.
Катерина опустилася на стілець навпроти чоловіка. Перед очима промайнули останні чотири роки життя, сповнені суцільної втоми.
Коли вони побралися, Назар мав лише великі плани й стару порожню ділянку в передмісті. Заробітки в нього були нестабільні, гроші швидко танули.
Катерина тоді мала власну однокімнатну оселю, яка дісталася їй від бабусі. Щоб підтримати чоловіка, вона пустила туди порядних квартирантів.
Усі кошти від оренди до останньої копійки йшли на будівельні матеріали, мішки з цементом, арматуру й оплату праці найманих майстрів.
Коли цього стало замало, Катерина взяла у банку дві великі позики на власне ім’я, бо Назарові банки відмовляли через відсутність стабільної роботи.
Вона працювала без вихідних: удень бухгалтером на фірмі, а ввечері вела приватні звіти для кількох підприємців.
Назар тим часом поважно походжав подвір’ям, роздавав вказівки робітникам і викладав у соцмережі світлини майбутнього маєтку, вихваляючись успіхами.
— А як же борги? — тихо спитала Катерина, дивлячись у вічі Назарові. — Мені ж ті банківські зобов’язання ще кілька років виплачувати.
— Хто тебе змушував підписувати папери? — байдуже знизав плечима Назар. — Твої підписи, твої й справи. Мене сюди не приплітай.
— Саме так! — підхопила Галина Василівна. — Брала кошти собі, от і повертай. А тут чужого майна немає, тут усе на моїй ділянці стоїть.
— Тобто ви вважаєте, що це справедливо? — Катерина відчула, як образа раптом поступилася місцем холодній ясності думок.
— Справедливість у суді шукають, — пирхнула свекруха. — А в моїй господі я закон встановлюю. Речі свої збери до завтра й рушай звідси.
— А що саме мені дозволено забрати? — спокійно поцікавилася Катерина, підводячись на ноги.
— Бери свій одяг, посуд і те дрібне начиння, на яке в тебе збереглися чеки, — відрізала Галина Василівна. — Іншого не торкайся!
— Добре, Галино Василівно, — кивнула молода жінка. — Нехай буде по-вашому. Заберу виключно те, на що маю розрахункові квитанції.
Назар задоволено зітхнув, думаючи, що буря минула без особливого клопоту і сварок.
— От і молодець, що без дурних розмов усе зрозуміла, — додав чоловік. — Ми ж дорослі люди, треба розходитися спокійно.
Катерина вийшла у передпокій, накинула куртку й підійшла до шафи, де в окремій папці зберігала всі документи щодо будівництва.
Там лежали чеки за кожну придбану дрібницю, підписані акти виконаних робіт і гарантійні талони від фірм-виробників.
Найтовстіший пакет паперів стосувався замовлення енергоощадних вікон, броньованих дверей і автоматичних воріт для паркану.
Катерина особисто замовляла їх на заводі в травні. Вона обрала найкращий німецький профіль, потрійне скло й надійну фурнітуру, розрахувавшись зі свого рахунку.
У кутку на столику лежала візитка бригадира монтажників, пана Ярослава, розважливого чоловіка, який встановлював усю цю красу.
Катерина згадала, як Ярослав казав під час монтажу, що попит на такі вироби шалений, а чекати на виготовлення треба місяцями.
Вийшовши на ґанок, Катерина набрала знайомий номер і відійшла подалі від вікон кухні.
— Слухаю вас, пані Катерино, — пролунав у слухавці приємний басовитий голос майстра. — Щось трапилося з конструкціями?
— Доброго дня, пане Ярославе. Із конструкціями все гаразд. Мені потрібна ваша професійна допомога з демонтажем і перепродажем.
Ярослав здивовано помовчав кілька секунд, перш ніж відповісти.
— Ви хочете зняти вікна та ворота? Але ж ми їх тільки влітку поставили, там усе нове, в заводській плівці!
— Життя вносить корективи, пане Ярославе, — спокійно мовила Катерина. — Мені треба терміново повернути вкладені кошти. Усі квитанції та договори в мене на руках.
— Знаєте, це дивний випадок, але вам дуже пощастило, — відповів бригадир після коротких роздумів. — У мене зараз клієнт у сусідньому містечку чекає на такий самий розмір.
— І ви зможете їх забрати? — перепитала вона.
— Якщо все ціле й неушкоджене, фірма забере конструкції для цього замовника вже завтра. Звісно, із невеликою знижкою за демонтаж, але розрахуємося готівкою на місці.
— Домовилися. Чекаю вашу бригаду завтра о восьмій ранку, — сказала Катерина й поклала слухавку.
Ніч минула неспокійно, але в душі Катерини більше не було розпачу. Вона точно знала, як захистити свою працю.
Ранок видався прохолодним і вітряним, небо затягнули сірі осінні хмари, що віщували швидкі дощі.
Рівно о восьмій біля паркану зупинився великий вантажний бус із логотипом віконної компанії.
Катерина, вже повністю зібрана й одягнена в тепле пальто, відчинила хвіртку й привітала пана Ярослава та трьох міцних робітників.
— Ось усі папери, накладні й чеки з моїм прізвищем, — жінка простягнула бригадиру прозору папку.
Ярослав уважно переглянув документи, перевірив печатки й кивнув своїм хлопцям.
— Усе чисто, господине. Починаємо роботу. Хлопці, обережно зніміть спочатку ворота й мотор, потім беремося за отвори в будинку.
Робота закипіла миттєво. Задзижчали акумуляторні викрутки, тихо зарипіли інструменти, якими майстри акуратно зрізали свіжу монтажну піну.
Першими на траву лягли широкі металеві ворота, які перекривали заїзд у двір. Майстри за лічені хвилини від’єднали автоматику й завантажили все в кузов.
Шум інструментів розбудив господарів. Першим із другого поверху в домашніх штанях вибіг Назар.
— Гей, хлопці, ви що тут витворяєте?! — заволав він, розмахуючи руками від несподіванки. — Хто вам дозволив чіпати майно?!
— Доброго ранку, шановний, — спокійно озвався Ярослав, не випускаючи з рук шурупокрута. — Ми виконуємо розпорядження замовника.
— Якого ще замовника?! Це мамин будинок! Я зараз поліцію викличу, це ж чисте розкрадання!
— Викликайте кого завгодно, — холодно зауважила Катерина, стоячи біля ґанку. — Я забираю виключно те, на що маю власні чеки. Свекруха ж сама про це просила.
Тієї ж миті на ґанок вискочила Галина Василівна. Вона була в тій самій теплій кофті й волошковому фартусі,розпатлана й червона від обурення.
— Катерино, ти при своєму розумі?! — закричала свекруха, побачивши порожній отвір на місці вхідних дверей,які майстри вже несли до машини. — Куди вони тягнуть двері?!
— До вантажівки, Галино Василівно, — ввічливо відповіла невістка. — Ви ж сказали, що мені тут нічого не належить, крім того, що я придбала сама.
— Я мала на увазі твої ложки, тарілки й наволочки! — зірвалася на вереск стара жінка. — А двері й вікна — це частина будинку!
— За документами ці вироби належать Катерині Володимирівні, — втрутився пан Ярослав, показуючи копію договору. — Вона їх замовляла, вона їх оплачувала.
— Назаре, зроби щось, синку! — запанікувала Галина Василівна, хапаючи сина за рукав. — На вулиці осінь, скоро морози вдарять, як ми в голих стінах зимувати будемо?!
Назар підбіг до Катерини, намагаючись зазирнути їй в очі, але зустрів лише спокійний і твердий погляд.
— Катю, схаменися, ну навіщо ти цирк влаштовуєш? — забелькотів він зовсім іншим, жалібним тоном. — Ну сказала мама зопалу, невже треба так жорстоко чинити?
— А залишати мене з велетенськими боргами на кілька років — це було не жорстоко? — запитала вона без жодного підвищення голосу.
— Ми ж могли все мирно обговорити! — переконував чоловік, щулячись від протягу, який уже гуляв через відчинені отвори. — Куди ти їх подінеш? Це ж збитки!
— За мене не хвилюйся, — посміхнулася Катерина. — Мені кошти повертають просто зараз. І мені якраз вистачить, щоб закрити найбільшу позику в банку.
Тим часом майстри діяли злагоджено й швидко. Вони вже зняли великі віконні блоки у вітальні й перейшли до спальні.
У домі запанував справжній вуличний холод, фіранки розвівалися на вітрі, а зі столу злетіли залишені серветки.
— Не чіпайте вікно на кухні, іроди! — кинулася Галина Василівна на одного з робітників, але той чемно відсторонився вбік.
— Шановна, не заважайте працювати, бо скло важке, ненароком поранитеся, — спокійно сказав майстер і акуратно вийняв раму з отвору.
— Та ти ж сама тут жити планувала! — не вгамовувалася свекруха, повертаючись до невістки. — Невже тобі не шкода власних зусиль?!
— Мені шкода свого змарнованого часу, — відповіла Катерина. — А стіни ці ваші. Живіть у них щасливо.
— Але як ми житимемо без вікон?! — розпачливо вигукнув Назар, оглядаючи споруду, яка на очах перетворювалася на порожню коробку.
— У вас же є син, Галино Василівно. Він у вас хазяйновитий, підприємливий, от і замовить вам новий комплект. За власний кошт, звісно.
Назар зблід і опустив голову, бо чудово знав, що на його банківських рахунках немає навіть мінімальних заощаджень на такі витрати.
— Катю, залиш хоча б перший поверх, — тихо попросив він. — Я віддаватиму тобі частинами, чесно.
— Я вже чула твої обіцянки, Назаре. Чотири роки тільки їх і слухала, — відрізала Катерина.
Останніми робітники винесли міжкімнатні полотна та акуратно склали залишки кріплень у металевий ящик.
Двоповерховий котедж, який ще вчора здавався затишним сімейним житлом, тепер дивився на дорогу темними порожніми дірами.
Пан Ярослав перевірив надійність кріплення вантажу в кузові, зачинив борт і підійшов до Катерини.
Він дістав із сумки щільний конверт і простягнув його жінці разом із актом повернення товару.
— Перерахуйте, будь ласка, тут уся сума, про яку ми домовлялися вчора телефоном.
Катерина швидко перевірила вміст конверта, сховала його у внутрішню кишеню пальто й підписала документ.
— Дякую вам за оперативність і акуратність, пане Ярославе. Ви дуже мене виручили.
— Це вам дякую за чудовий матеріал, — посміхнувся майстер, сідаючи за кермо. — Новий господар буде дуже задоволений.
Вантажівка плавно рушила з місця, залишивши за собою легку хмарку пилу на ґрунтовій дорозі.
На подвір’ї запанувала незручна, глуха тиша, яку порушував лише шум осіннього вітру в порожніх кімнатах.
Галина Василівна сиділа на сходах ґанку, обійнявши себе руками за плечі, і розгублено дивилася на вулицю через порожній паркан.
Назар стояв поруч, не знаючи, куди подіти очі, і нервово смикав ґудзик на своїй кофті.
— Волошковий фартук можете залишити собі на згадку, — спокійно сказала Катерина свекрусі. — Буде чим прикритися від протягів.
Вона підняла з трави свою валізу з особистими речами, сіла у власне невелике авто й повернула ключ у замку запалювання.
У дзеркалі заднього огляду Катерина бачила, як Назар марно намагався знайти якісь дошки чи шматки плівки, щоб затулити вхід.
Машина виїхала на головний тракт, і в душі раптом стало дивовижно легко, немов важкий вантаж упав з плечей на дорогу.
Катерина увімкнула радіо, зробила музику голоснішою й поїхала до своєї міської квартири, де на неї чекав спокій і справжній затишок.
Того ж дня вона вирушила до відділення банку й повністю погасила більшу частину своїх кредитів за отримані від майстра кошти.
Залишок боргу виявився зовсім незначним, і жінка знала, що закриє його без жодних надмірних зусиль за кілька місяців.
Розлучення в суді пройшло швидко й без зайвих суперечок, адже Назар навіть не з’явився на останнє засідання.
Згодом спільні знайомі розповідали, що нових вікон у маєтку так і не з’явилося.
Назар не зумів знайти необхідних грошей, а кредити йому ніхто не давав через погану історію виплат.
До настання перших справжніх морозів вони сяк-так забили всі отвори старою тепличною плівкою та шматками фанери, знайденими в сараї.
Коли дули сильні вітри, ця плівка гучно тріпотіла й рвалася, змушуючи господарів спати в куртках біля одного електричного обігрівача.
Галина Василівна тепер щодня сварилася із сином, дорікаючи йому безпорадністю й невмінням тримати біля себе працьовиту дружину.
А Катерина зробила легкий косметичний ремонт у своїй оселі, завела кота й уперше за багато років відчула себе по-справжньому щасливою та вільною людиною.
Вона зрозуміла найважливіший життєвий урок: доброту ніколи не варто плутати з беззахисністю, а свою працю треба цінувати вище за будь-які чужі солодкі обіцянки.
