У спальні панувала напружена, майже фізично відчутна тиша, яку розрізав лише різкий звук застібки-блискавки.
Богдана впевненими, механічними рухами складала речі до старої дорожньої сумки.
Вона не дивилася на двері, хоча знала, що він стоїть там — її чоловік Северин, прихилившись до одвірка з виразом глибокого нерозуміння на обличчі.
— Ти це серйозно? — нарешті вичавив він із себе, і його голос пролунав глухо в порожнечі кімнати. — Просто так, посеред тижня ти їдеш? А як же вечеря? Я ж розраховував, що ми сьогодні подивимося той новий фільм.
Богдана на мить завмерла, тримаючи в руках улюблену вовняну кофту.
Вона повільно повернула голову, і Северин відчув, як у душі щось неприємно стиснулося.
В її очах не було гніву, який він звик бачити під час їхніх дрібних сварок.
Там була порожнеча — холодна, як крига на Дніпрі у лютому.
— Вечеря, Северине? — перепитала вона майже пошепки. — Тебе справді зараз хвилює лише те, чи буде на столі гаряча їжа?
— Ну, я просто не розумію, що сталося! — він розвів руками, роблячи крок усередину кімнати. — Все ж було нормально. Ми жили, працювали, виховували дітей. Чверть століття, Богдано! Двадцять п’ять років спільного життя не викидають у смітник через один невдалий день.
— О, це не через один день, — Богдана знову повернулася до сумки. — Це через кожну хвилину останніх десяти років, коли я була для тебе лише частиною інтер’єру. Зручною, функціональною, але невидимою.
Богдана різко розгорнула сумку і кинула туди сімейний фотоальбом, який випадково потрапив під руку.
— Вчора зателефонувала твоя мати, пані Орися, — почала вона, і Северин помітив, як її пальці злегка затремтіли. — Вона подякувала мені. Знаєш за що? За те, що ми «так вчасно» передали їй кошти на нову дачну альтанку. Ті самі гроші, які я збирала два роки, відмовляючи собі в усьому, щоб ми нарешті замінили ті трухляві вікна на кухні, через які взимку неможливо дихати від протягів.
Северин відвів погляд.
Він сподівався, що ця тема не випливе так швидко.
— Мамі було дуже важливо, Богдасю. Вона ж там проводить усе літо. Їй хотілося затишку. А вікна почекають, ще зробимо, ми ж молодші.
— Для неї завжди все «дуже важливо», — Богдана випрямилася, і її силует на фоні вікна здався Северину чужим. — Важливо було віддати їй машину на місяць, коли я мала возити нашу доньку Устину на реабілітацію. Важливо було, щоб ти поїхав з братом Маркіяном на риболовлю саме тоді, коли я лежала з температурою під сорок. Ти завжди обирав їх. Завжди. твоя родина у тебе на першому місці, а не сім’я.
— Це моя родина! — вигукнув Северин. — Як я міг відмовити матері чи братові?
— А я? Хто я для тебе? — її голос здригнувся. — Ти хоч раз запитав, чого хочу я? Ти пам’ятаєш, що я мріяла поїхати до Карпат на нашу річницю? Ти кивнув, сказав «так-так», а через тиждень купив Маркіянові новий двигун до човна, бо він «попросив».
Северин сів на край ліжка, відчуваючи, як земля під ногами стає хиткою.
Він намагався пригадати ті моменти, про які вона говорила, але в його пам’яті вони закарбувалися як щось несуттєве, як дрібні побутові непорозуміння, які самі собою мали владнатися.
— Богдано, ну я ж старався. Я працював, приносив гроші додому.
— Гроші? — вона гірко всміхнулася. — Ти приносив гроші, а потім самотужки вирішував, куди вони підуть, навіть не порадившись зі мною. Ти знав, що я хочу оновити ту стару ванну, бо мені соромно гостей туди впустити? Ні, ти вирішив, що Маркіянові потрібніші нові шини.
Вона підійшла до дзеркала і подивилася на своє відображення.
— Місяць тому я купила собі нову вишиванку. Ручна робота, сині квіти на білому льоні. Я одягла її на ювілей твого начальника. Ти хоч помітив її?
Северин напружив пам’ять.
Ювілей. Багато людей, гучна музика. Здається, на Богдані було щось світле.
— Ну, ти гарно виглядала.
— Ти навіть не глянув на мене! Зате весь вечір розхвалював дружину Маркіяна, яка зробила нову зачіску. Ти розсипався в компліментах чужій жінці, а мене просто не бачив. Я стояла поруч, тримала твій келих і почувалася як привид.
— Це була просто ввічливість, Богдано! Не роби з мухи слона!
— Ввічливість до чужих і байдужість до своїх — це не життя, Северине. Це повільне знецінення душі.
Телефон на тумбочці завібрував.
Повідомлення від таксі: «Машина чекає біля під’їзду». Богдана закрила сумку.
— Я їду до Устини. Побуду в неї кілька тижнів. Може, місяць. Мені треба зрозуміти, чи залишилося в мені ще хоч щось, окрім ролі твоєї безкоштовної економки.
Северин раптово взяв її за руку.
— Не йди. Будь ласка. Я все виправлю! Я зателефоную мамі, я заберу гроші.
— Справа не в грошах! — вона забрала руку. — Справа в тому, що ти навіть не знаєш, коли у мене день народження, Северине. Без нагадування в календарі ти б ніколи не згадав. Ти не знаєш, яку музику я слухаю в навушниках, коли прибираю в хаті. Ти не знаєш, про що я плачу вночі, коли ти хропеш поруч.
Він застиг.
Справді, коли в неї день народження?
Вересень? Чи жовтень? Він точно знав, що десь восени?
Сором опік його обличчя.
— Бачиш? — вона сумно кивнула. — Ти знаєш дні народження всіх колег, усіх родичів Орисі, навіть пам’ятаєш дату, коли Маркіян купив свою першу машину. А я — я просто функція. Людина, яка має забезпечити твій комфорт.
Богдана взяла сумку і попрямувала до виходу.
Кожен її крок відлунював у серці Северина, як порожнеча. Він раптом зрозумів, що це не просто образа.
Це фінал.
— Стій! — вигукнув він, заступаючи їй шлях у коридорі. Його голос тремтів, і Богдана вперше побачила в його погляді справжній відчай. — Я був нерозумним. Я жив так, ніби ти — це даність. Ніби твоє терпіння — це безкінечний ресурс.
— Так і було, — тихо відповіла вона. — Але ресурс вичерпався.
— Я тільки зараз це відчув, — Северин притулився лобом до прохолодної стіни. — Коли побачив цю сумку. Коли зрозумів, що завтра прокинуся, а в хаті не буде твого запаху. Не буде твого голосу. Я думав лише про те, що мені не буде чого їсти. Боже, який же я! Я думав про обід, коли втрачав цілий світ!
Богдана зупинилася, дивлячись на чоловіка, який зараз здавався їй зовсім маленьким і розгубленим.
— Ти пам’ятаєш нашу першу зустріч? — запитав він, піднімаючи на неї червоні очі. — Той дощ біля опери? Ти загубила парасольку, а я біг за тобою два квартали, щоб віддати свою. Я тоді дихати без тебе не міг.
— Це було двадцять шість років тому, Северине. Той хлопець давно зник. Його замінив чоловік, який цінує альтанку матері вище за спокій власної дружини.
— Він не зник! — Северин зробив крок до неї. — Він просто заснув під купою щоденних справ, обов’язків і власного егоїзму. Дай мені один шанс розбудити його. Один-єдиний.
— Навіщо? Щоб через тиждень знову почути, що Маркіянові треба допомогти з ремонтом, а наші плани почекають?
— Ні. Завтра я зателефоную Орисі. Я скажу, що гроші повертаються до нас. Що вікна на кухні — це пріоритет №1. І я скажу їй, що відтепер наше життя — це наше життя, а не додаток до її бажань.
Богдана мовчала. Вона чула звук мотора таксі під вікном.
Водій нетерпляче посигналив.
— Я не вірю словам, Северине, — сказала вона нарешті. — За ці роки їх було забагато.
— Тоді дивися на вчинки, — він дістав телефон і прямо при ній набрав номер матері.
Богдана чула гучний голос пані Орисі в слухавці.
Чула, як Северин, вперше за все життя, чітко і твердо сказав:
«Мамо, пробач, але плани змінилися. Твоя альтанка почекає. Мені потрібно рятувати свою сім’ю».
Він вимкнув телефон і подивився на дружину.
— Я знаю, що це лише одна крапля. Але я готовий наповнювати це море щодня.
Богдана повільно поставила сумку на підлогу.
Вона дістала телефон і швидко написала повідомлення доньці Устині:
«Люба, приїду трохи пізніше. Ми тут з батьком маємо розібрати дещо старе».
— Я залишаюся, — сказала вона, дивлячись Северину прямо в очі. — Але сумка стоятиме тут, у коридорі. Розкритою. Як нагадування про те, що мій поїзд може рушити будь-якої миті, якщо ти знову вирішиш, що я — невидима.
Северин кивнув. Він підійшов до неї й обережно, ніби боячись зламати щось дуже крихке, обійняв її за плечі.
— П’яте жовтня, — прошепотів він їй у волосся. — Твій день народження. Я більше ніколи не забуду.
На кухні все ще свистів вітер крізь старі віконні рами, але цього разу холод не здавався таким нестерпним
Попереду була довга ніч розмов — чесних, болючих і таких необхідних.
Можливо, це був початок нової історії, а можливо — лише відстрочка.
Але сьогодні чемодан залишився вдома.
А ви як гадаєте, чи варто йти на такий радикальний крок і йти від чоловіка, коли він перетсав цінувати дружину?
Фото ілюстративне.
