— Ти це серйозно, Олександро? Кукурудза замість горошку Олів’є?!
Тамара Іванівна стояла в центрі кухні, наче директор на роботі.
Її погляд, гострий як лезо кухонного ножа, був прикутий до миски, де невістка намагалася створити щось «сучасне».
У повітрі Хмельницького вечора вже пахло святом, але на цій кухні атмосфера була наелектризована до межі.
— Тамаро Іванівно, це ж просто новий варіант, — тихо відповіла Олександра, не відриваючись від нарізання авокадо. — Усі мої подруги кажуть, що так смак стає свіжішим, легшим.
— Свіжішим?! — господиня дому сплеснула руками так гучно, що старий кіт на підвіконні здригнувся. — Свята вечеря — це традиція, а не поле для твоїх експериментів з Інстаграму! Олів’є має бути таким, як його робила моя мати й бабуся: телятина, домашні огірочки, яйця і горошок! А те, що ти тут місиш, — це перевід продуктів.
Олександра відчула, як пальці мимовільно перестали її слухати.
Вона терпіла ці повчання вже три роки, відколи вони з Олексієм переїхали до його матері, аби назбирати на власне житло.
Кожен її крок, кожна дрібка солі чи спосіб нарізання картоплі ставали приводом для лекції.
— Я просто хотіла зробити сюрприз для Олексія, — Олександра спробувала вдихнути глибше. — Він казав, що хоче спробувати щось нове.
— Мій син любить те, на чому виріс! — відрізала Тамара. — А ти, замість того, щоб вчитися у досвідчених людей, пхаєш у миску казна-що. Ти навіть картоплю нормально зварити не можеш — подивися, вона ж у тебе розвалилася, як каша!
Олександра відклала ніж.
Усередині неї щось обірвалося.
Це не було просто розчарування через салат — це була втома від щоденного знецінення.
Олексій, як завжди, «затримався на роботі», залишивши її один на один з його матір’ю, яка сприймала кухню як свою феодальну вотчину.
— Знаєте що, Тамаро Іванівно? — Олександра зняла фартук і кинула його на стіл прямо на купу лушпиння. — Робіть так, як вважаєте за потрібне. Раз я така погана господиня, то й не заважатиму вам створювати «ідеал».
— Ти що, голос на мене підвищуєш?! — Тамара Іванівна аж задихнулася від обурення. — У моєму домі?
— У вашому домі, — ствердно кивнула Олександра, беручи зі столу телефон. — І саме тому я в ньому більше не залишуся ні на хвилину цього свята. Готуйте свій «правильний» олів’є самі.
Вона вийшла з кухні, ігноруючи потік звинувачень, що летіли їй у спину.
У спальні вона швидко схопила сумку.
Сльози пекли очі, але вона не дала їм витекти.
Достатньо. Вона більше не буде виправдовуватися за те, що дихає не так, як хоче свекруха.
— Олексію! Ти чув, що твоя дружина собі дозволяє?! — кричала Тамара Іванівна, хоча сина ще не було вдома.
Олександра вискочила за двері, відчуваючи холодний грудневий вітер на обличчі.
Вона не знала, куди йде, але точно знала, звідки втікає.
Залишившись на самоті, Тамара Іванівна почувалася переможно.
Вона гордо закатала рукави.
— Сама впораюся. Ще краще буде! Ніхто не під руку не лізтиме зі своїми дурними ідеями, — бурмотіла вона собі під ніс.
Вона вирішила довести всім, що її майстерність — неперевершена.
Вона вивалила невістчині заготівлі у відро («для свиней піде»), і почала все з нуля.
Але через нервування після суперечки все йшло шкереберть.
Вода довго не закипала, ніж затупився, а сіль закінчилася в самий невідповідний момент.
— Нічого, — втішала вона себе. — У коморі була заначка.
Вона дістала банку з полиці, де зазвичай тримала спеції, і щедро сипанула білого порошку в каструлю.
Потім згадала, що в холодильнику лежить ковбаса, яку напередодні принесла сусідка Надія.
Тамара не глянула на етикетку, була впевнена — «Лікарська».
Коли за пів години додому повернувся Олексій, кухня нагадувала щось незрозуміле.
Усе було заставлене брудним посудом, а Тамара Іванівна, червона та спітніла, викладала салат у кришталеву вазу.
— Мамо, а де Сашка? — Олексій розгублено озирався довкола.
— Твоя дружина показала своє справжнє обличчя, синку! Втекла, покинула все, бо я зробила їй маленьке зауваження. Уявляєш, вона хотіла нас кукурудзою годувати! Але не хвилюйся, я все врятувала. Спробуй!
Вона простягнула синові ложку. Олексій, втомлений і голодний, машинально попробував.
Його обличчя миттєво змінило колір з блідого на зеленуватий.
Він вибіг до раковини, випльовуючи вміст.
— Мамо. Це що таке?! Це не сіль! Це сода!
Тамара Іванівна зблідла.
Вона кинулася до банки в коморі.
Дійсно, вона переплутала ємності. Але це було ще не все.
— А ковбаса? — Олексій підняв з підлоги упаковку, яку мати викинула. — Мамо, це ковбаса «М’ясна насолода для пухнастиків». Це корм для котів, який пані Надія купила своєму Мурчику і попросила потримати у нас в холодильнику!
У кухні запала тиша.
Тамара Іванівна дивилася на свою кришталеву вазу, наповнену содовим салатом з котячою ковбасою.
Увесь її досвід, усі п’ятдесят років «ідеального господарювання» розлетілися вщент через власну гординю.
— Я просто хотіла як краще, — прошепотіла вона, опускаючись на стілець.
— Як краще для кого, мамо? — Олексій вперше за довгий час дивився на неї не з повагою, а з жалем. — Олександра намагалася догодити нам усім. Вона шукала нові смаки, вона хотіла свята. А ти зробила все, щоб її образити.
— Я не хотіла образити.
— Мамо, ти робиш це щодня. Ти не даєш їй дихати. Ти викинула її працю у смітник, а тепер ми маємо на столі ось це?
Він махнув рукою на каструлю.
У цей момент у двері подзвонили.
Це була не Олександра.
На порозі стояв Степан, їхній сусід, старий Миколин товариш.
— Олексію, вибач, що турбую. Там твоя Олександра у моєї Лесі сидить на п’ятому поверсі. Плаче ридма. Каже, що більше до вас не повернеться. Може, ви якось розберетеся? Бо свято ж на носі, а у нас тут драми на весь під’їзд.
Олексій схопив куртку.
— Я йду за нею. А ти, мамо, подумай. Може, твої рецепти й правильні, але від них чомусь усім гірко.
Тамара Іванівна залишилася одна.
Вона дивилася на безлад, який сама створила.
Їй було соромно, але ще більше їй було страшно.
Страшно, що син справді піде.
Що вона залишиться в цій ідеальній чистоті зі своїми «правильними» рецептами, які нікому не потрібні.
Вона встала, вимила каструлю, викинула котячу ковбасу і сіла чекати.
Минуло дві години. Двері відчинилися.
Увійшов Олексій, а за ним — заплакана Олександра.
Степан і Леся делікатно залишилися в коридорі, підтримуючи друзів.
Тамара Іванівна підвелася. Вона виглядала меншою, ніж зазвичай.
— Олександро, — почала вона, і її голос здригнувся. — Я була неправа.
Олександра завмерла.
Вона чекала чого завгодно: нових звинувачень, істерики, виправдань, але не цих слів.
— Я зіпсувала все, — продовжила Тамара. — Я переплутала сіль із содою і накришила котячу ковбасу в олів’є. Мій «ідеальний» рецепт сьогодні виглядає як повна катастрофа.
Леся з-за спини Олексія не втрималася і тихо хихикнула.
За нею пирскнув Степан.
Навіть Олександра ледь помітно всміхнулася через сльози.
Ситуація була настільки абсурдною, що напруга почала танути.
— Знаєте, Тамаро Іванівно, — сказала Олександра, — я думаю, коту пані Надії такий салат би сподобався.
— Мабуть, — Тамара витерла очі кінчиком хустки. — Донечко, вибач мені. Я так боялася, що ти займеш моє місце, що перестала бачити в тобі людину. Ти гарна дівчина. І твій варіант з кукурудзою, можливо, він справді кращий.
Цієї ночі вони готували разом. Вперше за три роки.
Олександра дістала свої заготовки, які дивом вціліли (виявилося, Тамара викинула лише частину).
Олексій допомагав чистити картоплю, а Степан з Лесею принесли справжню ковбасу і гарний настрій.
— Додамо трохи кукурудзи? — запитала Олександра, дивлячись на свекруху.
Тамара Іванівна на мить завагалася, а потім рішуче кивнула:
— Додавай. І авокадо теж давай. Подивимося, що воно за звір такий.
Коли куранти пробили північ, на столі стояв не «традиційний» і не «сучасний» салат.
Це був їхній спільний олів’є.
Він був трохи незвичним, але набагато смачнішим за всі попередні.
— За сім’ю, — підняв келих Степан. — Де вміють визнавати помилки.
— І де не їдять корм для котів, — додав Олексій, і вся кухня вибухнула щирим сміхом.
Тамара Іванівна дивилася на невістку, яка тепер не здавалася їй загрозою.
Вона зрозуміла: щоб бути важливою для близьких, не обов’язково тримати в руках половник як зброю. Достатньо просто дозволити іншим бути собою.
— А знаєш, Олександро, — сказала вона, накладаючи собі порцію. — Твій рецепт справді свіжіший. Навчиш мене наступного разу робити той твій соус з йогурту?
Олександра посміхнулася — цього разу по-справжньому, тепло і щиро.
Свято нарешті почалося. І воно було справді новим.
Двом господиням дійсно важко вжитися на одній кухні, адже, як не крути, а постійно виникатимуть якісь непорозуміння, навіть, якщо це мама і донька, що вже казати про свекруху і невістку.
А ви знаєте таких свекрух і невісток, які дійсно мирно під одним дахом живуть багато років поспіль?
Фото ілюстративне.
