— Ти це серйозно? — Голос Галини пролунав гостро, як дзвін надвечір. Вона навіть здригнулася від власної різкості. — Ти знову все кинув на мене і сидиш тут, мов той пан після ситного обіду?
Галина стояла посеред кухні, міцно вчепившись долонями в стільницю, щоб не жбурнути в раковину чергову гору немитого посуду. Роман, розвалившись на стільці з ноутбуком на колінах, повільно підвів погляд. Його рухи були спокійні, аж до дратуючого байдужості, наче його витягли зі стану глибокого, творчого трансу.
— Галко, та зачекай ти, — протягнув він, ледь підвищивши тон. — Я саме веду переписку з інвестором із Кракова. Це критичний момент! Якщо я зараз відірвуся, весь проєкт полетить шкереберть.
— Ага, — Галина кивнула, її обличчя було холодне, як січневий лід. — Як минулого разу. І позапоза минулого. І ще разів тридцять до того. Нагадай, що тоді полетіло? Твої засмальцьовані шкарпетки? Чи твій «великий мозковий штурм», де ви тиждень обирали, чи варто використати козацький шрифт для візитівок?
Роман скривився, наче від лимонного соку, але промовчав. Він знову втупився в екран, створюючи вигляд надзвичайної завантаженості.
Саме в цей момент, ніби за сигналом від режисера вистави, до кухні зайшла Лідія Станіславівна, мати Романа. На ній був той самий, жахливий, фланелевий халат в бузкові квіти, який Галина ненавиділа майже на фізичному рівні — важкий, старомодний, наче оббивка на дачному кріслі. Лідія Станіславівна зробила театральний вдих, як актриса перед вирішальною сценою.
— Дівчино, — її голос тягнувся повільно і солодко, наче рідкий мед. — Я все чекаю, коли ти чай мені поставиш. Мені за розкладом треба, я пігулки тільки що прийняла.
Галина заплющила очі. Рахунок до п’яти. До десяти. До двадцяти. Але роздратування не вщухало, а навпаки — наростало, витісняючи будь-який залишок терпіння.
— Поставте самі, — промовила вона тихо, але з металевою твердістю. — Я зараз зайнята. У мене терміновий звіт.
Лідія Станіславівна моментально підняла брови, зображуючи глибоко ображену невинність.
— Звісно. Куди вже мені до тебе, ділової жінки. У тебе ж там звіти, начальники, цілі мільйони на кону. А те, що я тут сиджу, сама-самісінька, нікому не потрібна, то нічого страшного.
— Мамо, що ти знову починаєш? — Роман стомлено потер скроні. Він уже звик до цього постійного фону. — Галина просто втомилася. Вона ж у нас останнім часом така нервова стала, все їй не так, все заважає.
Галина різко обернулася до нього. Її очі блиснули.
— Останнім часом? Ти серйозно? Може, це тому, що я орю на твою іпотеку, на твої «геніальні ідеї», на ваші харчі, на твій телефон, інтернет, комуналку? Тому що я працюю по дванадцять годин, поки ти спиш до обіду і «мозкуєш» ночами? Чи, може, тому, що твоя мама живе у нас четвертий місяць і вимагає до себе уваги, як мале дитя, яке постійно треба бавити?
Лідія Станіславівна голосно скрипнула губами, наче зламався старий шарнір:
— Ось бачиш, Ромчику? Вона прямо каже, що я їй заважаю! Я ж знала. Відчувала, що тут я зайва. Тягарем лежу. Краще б я поїхала до тітки Марусі в село, слово честі!
Галина щосили стиснула губи, щоб не вибухнути. Краще промовчати. Інакше буде справжній скандал.
Адже вона пам’ятала, як усе почалося. На початку весни свекруха приїхала «на пару днів». Різкий стрибок тиску, «несумлінні лікарі» у районній поліклініці, «за мною потрібен око та око». І Роман тоді подивився на неї таким поглядом, наче йому щойно повідомили про національну катастрофу.
— Галюню, ну потерпи трошки… Мамі потрібна наша підтримка. Вона ж не вічна.
Галина тоді проковтнула образу, стиснула зуби — і зрештою сама запропонувала постелити їй у вітальні. Думала, тиждень-другий — і все. Але тиждень переріс у місяць, а місяць — у наступний. І чим довше свекруха залишалася, тим тіснішою ставала квартира, наче стіни стискалися навколо них.
Увесь червень і липень пройшли під її нескінченні, виснажливі зауваження, які сипалися, як град у серпні.
— Борщ ти сьогодні пересолила. А пам’ятаю, як я тобі вчила його варити… — Курку ти знову суху зробила, аж жувати важко. — З’їла б ти краще салат, бо, Галюню, ти помічаю, що щічки в тебе попливли трошки. — А твій начальник, до речі, зовсім негарний. У жінок начальниці мають бути. Вони розуміють.
Галина мовчала. Вона завжди намагалася мовчати. Працювала в навушниках, щоб не чути коментарі, але й це не рятувало — Лідія Станіславівна примудрялася заглянути в кімнату саме тоді, коли йшла важлива відео-нарада.
— Ой, а цей ваш Орест Петрович, мабуть, неодружений. Вигляд у нього такий нервовий, як у всіх холостяків. Чи одружений? Сорочка щось аж надто випрасувана.
Колеги в камері намагалися не дивитися на Галю, стримуючи сміх, ніби нічого не чують. Галина червоніла до кінчиків вух, спішно вимикала звук і просила свекруху вийти. Та виходила. Але лише для того, щоб через п’ять хвилин дзвонити своїй подрузі Олені і скаржитися вголос:
— А я сиджу тихо, як мишка під віником, навіть не дихаю зайвий раз, а вона на мене, як на ворога, дивиться! Якби ти знала, Оленко, як мені тут важко…
Жодного дня без цього фонового шуму. Жодного вечора без скарг на здоров’я. Жодної ночі без Романового шепоту:
— Ну, зрозумій ти, мамі важко одній… Вона ж пожила вже, треба ставитися до неї з повагою.
Сьогодні все просто зійшлося в одній точці. І терміновий дедлайн, і шалена втома, і відчуття, що весь світ, як мішок картоплі, сидить у неї на плечах і ще й ногами теліпає.
Вона нарешті закінчила звіт, закрила ноутбук і подумала, що, можливо, зараз нарешті зможе випити свій холодний чай. Але побачила раковину, набиту посудом від вчорашньої піци, побачила порожню коробку з-під доставки, побачила Романа, який сидить на її робочому місці — і щось усередині неї тріснуло. Звук був тихий, але Галина його відчула всією душею.
— Галю, а вечеря? — запитала Лідія Станіславівна м’яко, але з тим підтекстом, від якого у Галини завжди стискався живіт. — Мені треба за часом поїсти. Я ж не просто так тебе питаю.
— Жодної вечері, — сказала Галина абсолютно рівно.
Роман підняв голову:
— У сенсі? Що означає «ніякої»?
— А ось так. Я більше не готую. Ні сьогодні, ні завтра, ні взагалі.
— Галю, — Роман пирхнув і спробував перейти на свій улюблений, поблажливий тон, — ми ж тебе майже не чіпали. Ми замовили піцу, щоб тебе не відволікати від твоїх важливих справ. Могла б і розігріти нам щось. Хоча б яєчню якусь.
— Ага, звичайно, — Галина кивнула, її очі були небезпечно спокійні. — Особливо з огляду на те, що я ту піцу оплатила. І інтернет для твоєї «критично важливої розмови» теж я оплатила. І квартиру. І комуналку. І продукти. І мамі вітаміни ти теж не купив — я купила.
Роман схопився зі стільця, наче його облили відром холодної води.
— Ти мені зараз що пред’являєш? Гроші? Та я ж заради сім’ї…
— Заради сім’ї ти хоч раз влаштувався на нормальну роботу? — спокійно запитала Галина.
Ці слова розірвали повітря. Вони прозвучали так тихо, але так точно, що Роман наче остовпів.
Лідія Станіславівна притиснула долоню до грудей і видала гучний стогін:
— Ромчику, я зараз же поїду звідси! Негайно! Такого приниження я у своєму житті ще не бачила! Жінка, яка повинна поважати свого чоловіка, ось так з ним розмовляє!
Галина розвернулася, взяла свою сумку і попрямувала до дверей. Жодного слова у відповідь. Ні виправдань, ні пояснень. Нічого.
Вона вийшла в під’їзд, вдихнула прохолодне липневе повітря і відчула, ніби вперше за багато місяців її легені розправилися повністю. Вона просто йшла вулицею, не розбираючи дороги, слухаючи, як шумить вечірній Київ, як вітер ворушить листя на каштанах.
А потім прийшло повідомлення.
«Галю, ти де?! Мамі погано. Я викликав швидку».
Галина зупинилася під яскравим вуличним ліхтарем. Прочитала ще раз.
«Викликав».
Значить, міг. Коли стало страшно і треба було вирішувати проблему — він міг діяти.
І це чітке, несподівано болісне усвідомлення вдарило її по голові. Він міг зробити це раніше, міг вирішити будь-яку проблему, але тільки тоді, коли вона вдарить його по власних інтересах.
Вона не повернулася додому.
Вона зняла номер у невеликому готелі на околиці, біля Голосіївського парку, де пахло чистою білизною та трохи ваніллю. Вона взяла собі легку вечерю, увімкнула нічник і їла в повній тиші, наче відкривала для себе поняття «спокій».
Ранок був напрочуд ясним і тихим. Вона приїхала в офіс — не працювати віддалено, як завжди, а наживо — і вперше за багато місяців відчула, що працює в нормальній обстановці. Ніхто не зітхав за спиною, ніхто не грюкав дверима, ніхто не просив чаю «строго за розкладом». Вона могла зосередитися на роботі, а не на управлінні сімейним хаосом.
Через тиждень Галина зрозуміла: час додому.
Не до них.
А у свою квартиру.
Вона відчинила двері — і побачила картину, яка підтвердила всі її найгірші очікування. Бардак, запах застояного повітря, порожні коробки від фаст-фуду, брудний посуд, що заполонив усю кухню, наче його принесло хвилею. І двоє людей посеред цього хаосу — її чоловік і його мати. Обидва виглядали, наче тиждень жили на вокзалі, де ніхто не дбав про чистоту.
Галина поставила сумку в передпокої, дуже акуратно.
— Я повернулася, — сказала вона рівно, без емоцій. — Додому. А вам час.
Роман, здавалося, не зрозумів її слів. Він стояв біля столу з якимось згаслим обличчям, наче чекав, що Галина ось-ось усміхнеться і скаже, що це був лише невдалий жарт. Але вона не посміхалася.
— Галю… — він зробив крок до неї. — Зачекай, ти серйозно? Ти хочеш нас вигнати? Так просто? Після всього, що було?
— Не просто так, — вона зняла куртку, обережно повісила її на гачок, ніби була тут гостем, який повернувся зарано. — Я тиждень думала. Я порівнювала, як живу тут, і як жила там, у готелі, сама. І зрозуміла, що там мені вперше за багато місяців було спокійно. А тут я перестала бути людиною. Я стала інструментом. Інструментом для вашого комфорту.
— Галю, ну не можна так… — Роман перейшов на жалібний, хникаючий тон, той самий, яким він завжди домагався свого. — Ти ж знаєш, я зараз у скрутному періоді. У мене проект! Я майже домовився з тим інвестором з Кракова!
— Я бачила ваші листування, — перебила вона, не підвищуючи голосу. — Два повідомлення на тиждень — це не переговори. Це спроба виглядати зайнятим.
Лідія Станіславівна з шумом підвелася, стискаючи на грудях халат:
— Ось воно що! Ось що ти робила весь цей час! Ти налаштовувала сина проти мене! Дивилася листування! Лізла, куди не треба! Ромчику, скажи їй щось!
Але Роман мовчав. Він опустив очі, наче провалювався всередину себе, у власну зручну порожнечу.
Галина пройшла повз них на кухню. Взяла склянку. Налила води з-під фільтра. Випила. І тільки потім продовжила, дивлячись на них:
— Мені набридло бути опорою для людей, які навіть не намагаються стояти на власних ногах. Я не збираюся більше жити у квартирі, де мої кордони ніхто не бачить. Ви можете кричати, звинувачувати, зображати жертву — мені все одно. Сьогодні ви йдете. Обидва.
— Ти не маєш права! — вигукнула свекруха так голосно, що задзвеніло у склі. — Квартира мого сина! Він чоловік, а ти…
Галина холодно подивилася на неї.
— Квартира моя. Платежі — мої. Кредит — мій. Якщо ваш син раптом вважає інакше, нехай покаже хоча б один документ, який підтверджує його внесок.
Лідія Станіславівна замовкла. На мить. Але ненадовго.
— Ось як. Значить, вирішила, що коли гроші платиш — все можна? Чоловіком командувати? Матір його, як собаку, виставити? Сорому в тебе немає!
Галина відчула дивний, льодяний спокій. Наче вона давно жила за стіною з роздратування і люті, а тепер ця стіна розсипалася, і перед нею була пряма дорога.
— Ні, Лідіє Станіславівно, — сказала вона тихо. — Не командувати. Просто жити. Для себе. Не для ваших скарг, не для його порожніх проектів. Жити своїм життям. Я вам його не винна.
Роман видихнув — якийсь важкий, зламаний звук.
— Галю… ну давай поговоримо нормально, — він зробив ще крок, але якось ніяково, ніби боявся підійти ближче. — Ми ж родина. Ну, чого ти… Ну посварилися. У всіх буває. Давай по-новому почнемо. Я… я можу влаштуватися на роботу, якщо ти хочеш.
Галина ледь посміхнулася. На мить. Це була втомлена усмішка людини, яка чула цю фразу раніше.
— Ти казав це чотири рази за останні два роки. І жодного разу не зробив. Ти не почнеш все наново. Тому що тобі зручно так, як є. Зручно, коли все вирішую я. Коли тобі шкода себе, коли тебе ніхто не розуміє, а в результаті я все одно оплачую ваші наслідки.
— Ти мене зараз принижуєш, — прошепотів він тихіше, ніж зазвичай.
— Ні, Романе, — похитала головою Галина. — Я говорю правду. Нарешті.
Лідія Станіславівна голосно зітхнула:
— І що тепер? Ти нас викидаєш на вулицю? У липні? Без речей? Без їжі? Так, так?
— У вас буде два тижні, — спокійно сказала Галина. — Але ночувати сьогодні ви не будете тут. Я орендую для вас квартиру біля метро. На перші два тижні. Далі — самі.
— Ага! Значить, ось так просто позбуваєшся! — зірвалася свекруха, переходячи на вереск. — Олена мені казала, що ти хитра! Що каблуком сина притиснеш і викинеш! Ось дочекалася моменту!
Галина втомлено потерла перенісся.
— Хочете — називайте це як завгодно. Але жити тут більше не будете. Все. Крапка.
Вона дістала з шафи пакети для сміття, кинула їх Роману.
— Збирайте речі. Години три вам вистачить. Постільна білизна, одяг, ліки. Решта — потім привезу чи самі заберете.
Роман спіймав пакети, але залишився стояти.
— Галю… але можна хоча б пояснити… чому так різко? Чому ти пішла тоді? Чому…
— Тому що я зрозуміла, — відповіла вона, дивлячись прямо йому в очі, — що якщо я не піду тоді — я рухну. Зовсім. І ніхто з вас цього навіть не помітить.
Він відвів погляд.
І все.
Жодного опору. Лише порожнеча.
Лідія Станіславівна намагалася ще сперечатися, щось шипіла про “невістку-змію”, але Галина вже не чула. Вона пройшла до спальні, акуратно розібрала чужі речі, поклала їх у пакети. Немов позбувалася важкого, липкого пилу, який збирався місяцями.
Годинник ішов.
Пакети наповнювалися.
Слова все ще літали в повітрі — образи, докори, скарги — але вони не зачіпали її більше.
Через три години двері грюкнули.
Вони вийшли.
Тиша впала зверху, як величезний, м’який шар снігу — спочатку трохи давлячи, потім несподівано полегшуючи.
Галина залишилася стояти в порожньому передпокої, тримаючи рукою ручку дверей, ніби перевіряючи реальність. Було дивно: вона мріяла про цей день, але коли він настав, стало тихо, навіть занадто.
Вона зробила глибокий вдих.
І відпустила.
Всю ніч вона впорядковувала квартиру. Прала пледи, мила старі каструлі, виносила весь «вантаж», який збирався роками — чужі баночки, коробки, речі, привезені «на тиждень». Чужі запахи. Чужі претензії.
Під ранок вона, втомлена і трохи приголомшена, заварила собі міцну каву, сіла біля вікна і дивилася, як місто прокидається. Вдалині чулися машини, хтось поспішав на роботу, хтось вигулював собак. Життя тривало без пафосу, рівно, розмірено.
І вперше за довгий час Галина відчула легкість.
Не щастя.
Не радість.
А просто легкість — ніби хтось зняв із неї важкий мішок, який вона носила, не помічаючи, як він її згинає.
Наступні дні були дивними.
Вона багато мовчала. Багато думала. Багато спала. Нарешті.
Ніхто не писав.
Роман намагався кілька разів подзвонити, але вона не брала. СМС були короткі:
«Переїхали».
«Дякую за квартиру».
«Мені погано».
«Мені важко».
«Повернися».
Вона читала і відкладала телефон.
Без агресії.
Просто знала: назад дороги немає.
Якось до неї зайшла Ірина — та сама подруга, якій вона розповіла про свій вчинок тиждень тому.
— Ну що, — сказала Ірина, сідаючи за стіл і відкриваючи пакет із запашними львівськими булочками, — стала людиною?
Галина посміхнулася.
— Намагаюся.
— У тебе вийшло, — Ірина кивнула. — Я тебе сто років не бачила такою спокійною.
Галина замислилась.
Так, спокійною.
Але ще щось було — відчуття нової території. Наче вона знову вчиться ходити на власних ногах.
— Ти не думаєш, що була занадто жорсткою? — обережно запитала Ірина.
Галина похитала головою.
— Ні. Якби я діяла м’яко — все почалося б знову. Будь-яка тріщина — і вони повернулися б. І знову все на мені. Вони б не зрозуміли.
Ірина кивнула.
— Тобто свобода, — вона підняла булочку, — ціною гучного грюкання дверима.
— Іноді інакше не виходить, — відповіла Галина.
За два тижні Галина забрала ключі від орендованої квартири. Роман стояв біля під’їзду, м’яв ремінь рюкзака, як школяр перед директором. Лідія Станіславівна сиділа на валізі, зображуючи скривджену імператрицю.
Галина підійшла, передала конверт із ключами.
— Я заплатила за місяць. Далі — самі.
Роман кивнув головою, але в очі їй так і не подивився. Його обличчя було сірим, зім’ятим, ніби він пройшовся по власних помилках босоніж.
— Галю… — він таки підняв погляд. — А ми можемо… ну… хоча б поговорити? Без матері. Без криків.
— Ні, Романе, — сказала вона спокійно. — Пізніше, можливо. Але не зараз. Поки що я не розумію, навіщо. Ти хочеш повернути звичний лад. А мені тепер потрібен інший.
Він не відповів.
Лідія Станіславівна шипіла убік:
— Та вона знайде собі якогось багатенького. От і все.
Галина навіть не обернулася.
— До побачення, — сказала вона.
І пішла.
Життя після них виявилося не таким страшним. Навпаки — напрочуд тихе. Вона прибирала, працювала, гуляла вечорами без поспіху. Вперше почала готувати для себе — не дієтичну їжу для мами, не швидкі макарони для Романа, а те, що їй самій хотілося. Вона смажила дримби, пекла яблучний пиріг, купувала свіжий хліб.
Вона купила нові лляні штори кольору пшениці.
Поставила у ванній аромалампу з запахом гірських трав.
Купила постільну білизну кольору теплого графіту — ту саму, яку раніше Роман називав «занадто дорогою для нас».
Вона зрозуміла — вона вперше за вісім років робить щось для себе, незважаючи на чужі реакції.
За місяць квартира змінилася.
І Галина також.
Робота в офісі йшла краще. Вона могла зосередитись, без постійного фону зі зітхань, скарг, ляскання дверей. Начальник навіть запропонував їй підвищення.
Вечорами вона іноді сиділа на лавці у дворі, слухала дітей, які ганяли м’яча, і відчувала щось таке… наче вона повернулася до себе самої. Справжньою. Трохи втомлену, трохи загублену, але живу.
Якось на початку серпня їй зателефонував Роман. Не ввечері, як завжди, а вранці, коли вона збиралася на роботу.
Галина майже не взяла слухавку.
Та взяла.
— Галю… — голос у нього був інший. Тихіший. Без жалю до себе. — Я хотів сказати… Я влаштувався. На роботу. Справжню. В офіс. На оклад.
Галина мовчала.
— Я знаю, що це, може, вже не має значення… — продовжив він. — Але ж я… я зрозумів. Що весь час ти тягла нас. А я думав, що тягну я. І… пробач. Просто пробач.
Вона почула — і вперше за довгий час їй стало не боляче, а спокійно.
— Добре, Романе, — сказала Галина. — Бажаю тобі удачі.
І вимкнула.
Вона вийшла з квартири, зачинивши за собою двері. Ключ у замку клацнув чітко і остаточно. Це був звук, який вона хотіла чути всі ці роки. Звук завершення і початку.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
