Квартира була її фортецею. Сталінка з високими стелями, товстими цегляними стінами, які, здавалося, пам’ятали ще шепіт Катерини Василівни. Бабуся завжди казала: «Інночко, тримайся за ці стіни, вони тебе зігріють, коли весь світ відвернеться». Двокімнатне щастя в гарному районі дісталося їй у спадок за два роки до того, як у її житті з’явився Максим.
Вона оформила всі папери ще до того, як почула перший «марш Мендельсона». Тоді це здавалося простою формальністю, бюрократичною тяганиною. Хто ж знав, що ці папірці стануть її єдиним захистом від людини, якій вона збиралася присвятити життя?
Максим з’явився в її житті як вихор. Веселий, з купою планів, з гітарою і постійним «все буде люкс». Одразу після того, як вони розписалися, він продав свою маленьку студію десь на виїзді з міста. Сказав, що жити в «шпаківні» не солідно, а гроші підуть на справу.
— Іннусь, ми з цієї квартири зробимо лялечку! — обіцяв він, розмахуючи руками. — І машину візьмемо таку, щоб не соромно було до бізнес-партнерів під’їхати. Я все розрахував.
Інна вірила. Ну як не вірити чоловікові, який так палко розповів про майбутнє? Вона не заперечувала, коли гроші з продажу його житла пішли на вживаний, але «презентабельний» кросовер і косметичний ремонт у вітальні. Їй здавалося, що це і є сімейне будівництво.
Проте ремонт зупинився на стадії переклеєних шпалер в одній кімнаті. А «бізнес-партнери» виявилися колишніми однокласниками, з якими Максим цілими днями пропадав у гаражах або на каві, обговорюючи черговий «стартап».
Інна працювала в логістиці. Це була важка, виснажлива робота з восьмої до восьмої. Телефон не замовкав: фури застрягали на кордоні, водії губилися, замовники нервували. Її зарплати вистачало на все — і на комуналку, і на продукти, і на те, щоб заправити ту саму «солідну» машину, на якій Максим возив свої мрії.
— Ти розумієш, — казав він, лежачи на дивані, поки Інна після роботи розбирала сумки з продуктами, — зараз такий час, що просто працювати «на дядю» — це шлях у нікуди. Треба знайти нішу. Ось я зараз прораховую логістику для дрібних фермерів…
— Максиме, — втомлено зітхала вона, — ти вже третій місяць прораховуєш. Може, поки що влаштуєшся на склад до нас? Там якраз шукають людину на прийом товару. Зарплата стабільна, соцпакет.
Він дивився на неї з такою щирою образою, ніби вона запропонувала йому мити підлогу в під’їзді.
— Ти мене зовсім не цінуєш, Інно. Я — стратег. Я не можу просто рахувати коробки. Це вбиває в мені творця.
Творець всередині Максима зазвичай оживав ближче до вечора, коли треба було їхати на чергову «важливу зустріч». Він брав ключі, просив трохи грошей «на каву і бензин» і зникав до півночі.
Минув рік, потім другий. Побут повністю ліг на плечі Інни. Вона навчилася сама міняти фільтри для води, знала на пам’ять дати подачі показників лічильників і вміла зварити борщ за сорок хвилин після дванадцятигодинної зміни. Максим у побуті був як гість у готелі: міг помити за собою тарілку, якщо на кухні закінчувався чистий посуд, але частіше просто залишав її в раковині «на потім».
— У мене зараз відповідальний період, — став його улюбленою фразою. — Я на порозі великої угоди. Не відволікай мене цим побутовим сміттям.
Інна мовчала. Вона вже не сперечалася, бо знала: будь-яке зауваження перетвориться на багатогодинну лекцію про те, яка вона приземлена і як вона не дає йому «крила розправити». Їй було простіше зробити самій, ніж витрачати залишки нервів на сварку.
Але останнім часом щось змінилося. Максим став тихим. Раніше він хоч розповідав казки про інвесторів, а тепер просто мовчав. Приходив додому, швидко вечеряв і йшов у спальню з телефоном. Інна відчувала, як між ними росте стіна — не з цегли, а з крижаної байдужості.
— Де ти був сьогодні? — запитала вона якось у четвер, коли він повернувся о другій годині дня, пахнучи дорогим парфумом, який вона йому не купувала.
— Справи, Інно. Справи, які принесуть нам золото, якщо ти припиниш влаштовувати мені допити, як у поліції.
Фатальний кадр
Правда випливла випадково, як це завжди буває в епоху соцмереж. Інна гортала стрічку новин, намагаючись відволіктися від звіту по перевезеннях. Натрапила на фотографію зі сторінки заміського комплексу, де часто збиралися любителі активного відпочинку.
На фоні дерев’яних будиночків стояв Максим. Не той втомлений «стратег», якого вона бачила вдома, а сяючий, задоволений життям чоловік. Він обіймав за талію жінку з яскравим манікюром і впевненим поглядом. Підпис під фото був коротким: «Відпочиваємо з найкращими».
У Інни всередині щось обірвалося. Не було ні крику, ні сліз — просто порожнеча. Вона дивилася на екран і бачила на Максимі нову куртку, на яку вона не давала грошей. Виходить, кошти на «великі проекти» знаходилися десь в іншому місці. Або в іншої людини.
Того вечора вона не готувала вечерю. Вперше за довгий час вона просто сиділа на кухні в темряві, чекаючи.
Максим прийшов у піднесеному настрої. Навіть не помітив, що в хаті немає запаху їжі.
— О, ти вже вдома? — кинув він, проходячи до ванної. — Слухай, мені завтра треба буде поїхати на пару днів. Конференція в іншому місті, дуже перспективна тема.
— З тією жінкою з фотографії поїдеш? — спокійно запитала Інна.
Він завмер. Повільно повернувся. Його обличчя вмить стало чужим і злим.
— Ти що, за мною стежиш? — замість виправдань він перейшов у атаку. — Це просто знайома. Вона інвестор, якщо тобі цікаво. Але ти ж тільки про одне можеш думати, так? Твій рівень — це каструлі й накладні.
— Максиме, ти мене за дурну тримаєш? На фото ви не інвестиції обговорюєте.
Він шпурнув ключі на стіл.
— Знаєш що? Мені набридло. Набридло твоє вічне невдоволення, твій контроль, твоя похмура фізіономія. Ти стала як сухар. Ніякої жіночності, ніякого натхнення для чоловіка.
— Натхнення? — Інна відчула, як у грудях закипає щось гаряче. — Я два роки надихаю твій шлунок і твою машину за свій кошт!
— Ось! Знову ти про це! — він перейшов на крик. — Рахуєш кожну копійку! Справжня жінка повинна підтримувати свого чоловіка, а не тикати йому в ніс хлібом!
Він пішов у спальню, грюкнувши дверима так, що з полиці в коридорі впала стара бабусина вазочка. Вона не розбилася, але звук був такий, ніби щось остаточно зламалося в самій атмосфері дому.
Наступні дні пройшли в мовчазній війні. Вони жили як сусіди, що ненавидять один одного. Максим демонстративно збирався кудись вечорами, а Інна просто намагалася дожити до вихідних.
У суботу він повернувся не один. Він зайшов, не роззуваючись, і став посеред вітальні.
— Слухай сюди, — голос його був холодним і впевненим. — Ми дорослі люди. Стосунки себе вичерпали. Я знайшов людину, яка мене розуміє і цінує. Тому давай без сцен. У тебе є тиждень, щоб знайти собі житло і з’їхати. У цю квартиру я приведу свою нову обраницю. Тут буде ремонт і нове життя.
Інна дивилася на нього і не могла повірити власним вухам. Вона очікувала розлучення, розмови про поділ майна, але такої нахабності — ні.
— Ти сказав «з’їхати»? — перепитала вона тихо.
— Так. Ти ж сама бачиш — ми не пара. Тобі буде краще десь у спокійному місці, може, кімнату знімеш ближче до своєї логістики. А мені цей простір потрібен для розвитку.
— Зрозуміло, — відповіла вона. — Я тебе почула.
Він переможно посміхнувся, мабуть, вважаючи, що його «авторитет» спрацював.
У неділю вранці Максим ще спав, коли Інна почала діяти. Вона дістала велику синю папку з документами. Там, під прозорою плівкою, лежав її головний аргумент — договір дарування від Катерини Василівни. Юридично чисто, без жодних варіантів для оскарження.
Вона поклала папку на кухонний стіл. Потім пішла в комору і дістала велику валізу. Ту саму, з якою вони їздили у свою єдину спільну відпустку, яку теж оплатила вона.
Вона не кидала речі, не рвала їх. Вона акуратно складала його сорочки, джинси, шкарпетки. Зібрала всі його флакони з ванної, зарядні пристрої, навіть ту саму гітару, на якій він не грав уже рік. Вона робила це спокійно, майже механічно.
Коли Максим вийшов на кухню, потираючи очі, він побачив валізу біля входу і документи на столі.
— О, бачу, ти вже почала пакуватися? — задоволено сказав він. — Правильно, не тягни до останнього.
— Ні, Максиме, — Інна зробила ковток кави. — Це твої речі. А це документи на квартиру. Подивись уважно на прізвище власника.
Він підійшов, недбало відкрив папку. Читав кілька хвилин. Його обличчя почало змінюватися — від нерозуміння до легкого переляку, а потім до люті.
— І що? — він кинув папку назад. — Ми в шлюбі! Це спільне майно! Я тут ремонт робив! Я вкладав сюди душу!
— Ти вкладав сюди мої гроші, Максиме. А квартира ця була моєю ще до того, як я дізналася про твоє існування. Юридично ти тут ніхто. Просто гість, який затримався на два роки.
— Ти не маєш права! Куди я піду в неділю зранку? У мене плани!
— У тебе є «інвестор», яка тебе цінує. Думаю, вона буде рада бачити таку творчу особистість з валізою на порозі.
Максим почав кричати. Він згадав усе: її «холодність», її «зацикленість на грошах», те, як він «пожертвував» своєю кар’єрою заради їхнього шлюбу. Він бігав по кухні, вимахував руками, намагався викликати в неї почуття провини.
— Ти пожалкуєш! — волав він. — Ти залишишся одна в цих стінах! Ти засохнеш тут зі своїми паперами! Хто на тебе подивиться без мене?
Інна мовчки підійшла до дверей і відчинила їх.
— Твоя валіза вже в коридорі. Машина твоя, я на неї не претендую, хоч і заправляла її весь цей час. Іди, Максиме. Світ чекає на твої стратегічні рішення.
Він замовк. Подивився на неї — спокійну, впевнену, таку, яку він не зміг зламати. Потім різко схопив валізу, вискочив у під’їзд і почав щось кричати вже звідти, але вона просто зачинила двері.
Клацання замка пролунало як фінальна крапка в довгому і нудному реченні.
Через годину приїхав майстер. Новий замок був дорогий і надійний. Інна тримала в руках ключі і відчувала, як у квартиру повертається повітря.
Минув тиждень. У Фейсбуці Максим виклав пост про те, як важливо «відпускати токсичних людей» і «йти назустріч долі». На фото він був у тій самій новій куртці, але чомусь виглядав не дуже щасливим. Друзі розповідали, що «інвестор» виявилася жінкою з характером, яка швидко пояснила йому, що за квартиру і каву треба платити самому.
А Інна… Інна вперше за два роки спала спокійно. Вона купила собі величезний букет квітів — просто так, бо вони гарно пахли. Вона змінила штори у вітальні на світлі, майже прозорі, щоб сонце заповнювало кожен куточок.
Вона зрозуміла одну просту річ: дім — це не просто стіни. Це місце, де тебе не знецінюють. Де ти не повинна бути «натхненням» для того, хто не хоче навіть підняти руку, щоб допомогти тобі з важкою сумкою.
Життя продовжувалося. Робота в логістиці все ще була важкою, але тепер, повертаючись додому, вона знала: за дверима на неї чекає тиша, спокій і та сама впевненість, яку їй колись заповідала бабуся.
Вона більше не дозволить нікому намагатися стати господарем у її житті, якщо ця людина не здатна бути просто людиною.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
