Лампа в спільному коридорі старого київського будинку раптом мигнула і згасла. Це сталося саме в ту мить, коли Оксана вставляла ключ у замок своєї квартири. Темрява, що огорнула сходову клітку, здалася їй поганим передвісником, хоча Оксана ніколи не вважала себе забобонною. Намацавши вимикач, вона раптом завмерла. З глибини квартири долинали голоси. Чоловічий, трохи гучний, і жіночий, пронизливо-вередливий. Це були її чоловік Андрій та його мати, Галина Петрівна. Оксанині плечі миттєво напружилися. Свекруха знову приїхала. І, як завжди, без жодного попередження.
Минуло вже вісім місяців відтоді, як Галина Петрівна розпочала свої “візити”. Спочатку це були справді рідкісні, культурні приїзди на вихідні. Потім вона почала залишатися на пару днів, щоб “допомогти онукам зі школою”, хоча онуків у них ще не було. Згодом ці візити розтягнулися на тиждень. А останній місяць вона просто залишилася. Вона перетворила єдину вітальню їхньої скромної двокімнатної “чешки” на філію своєї власної оселі, розклавши свої рушники, постільну білизну та безліч сувенірів на кожній горизонтальній поверхні.
— Оксано, нарешті ти прийшла! — зустріла її свекруха з широкою, майже театральною посмішкою, яка, однак, ніколи не торкалася її очей. — Я тут борщу наварила! Справжнього, полтавського, не те, що ти свої овочеві супчики робиш!
Оксана мовчки зняла елегантні туфлі-човники та пройшла на кухню, відчуваючи, як стискається м’яз біля скроні. На плиті дійсно стояв величезний, наче для бригади будівельників, казан борщу. Стільниця була заставлена її продуктами, які вона купила на тиждень: свіжа телятина, дорогі вершки, фермерські овочі. Половина запасів вже була використана. Галина Петрівна готувала з розмахом, наче на весілля, хоча їх у квартирі було всього троє.
— Галино Петрівно, я ж просила не чіпати верхню полицю у холодильнику. Там були інгредієнти для рибного салату, що я планувала зробити завтра, — Оксана ледве стримувала голос, щоб не зірватися на крик.
— Ой, перестань! Який салат? Це ж не їжа! Я от борщ зварила, м’ясний! Справжня українська їжа! А ти все зі своїми дієтичними витребеньками, — відмахнулася свекруха, повернувшись до сина. — Андрійку, ходи, синочку, обідати, поки гаряче!
Андрій слухняно підвівся з дивана у вітальні, навіть не глянувши на дружину. Оксана відчула знайомий, гіркий клубок у горлі. Це відбувалося щодня. Щовечора вона поверталася додому виснажена після роботи в IT-компанії, а її зустрічала чужа господиня у її власній квартирі. Галина Петрівна встановлювала свої правила, готувала, що хотіла, роздавала вказівки, пересувала меблі та речі. Андрій мовчав. Він завжди ховався за мовчанням, коли йшлося про його матір.
— Мамо, а де мій темно-синій светр? — спитав Андрій, сідаючи за стіл.
— Я його випрала, Андрійку, і повісила у шафу. Такий брудний був! Просто незрозуміло, як твоя дружина за тобою не доглядає, — докірливо, з підкресленою жалістю в голосі відповіла Галина Петрівна, скоса кинувши погляд на Оксану.
Оксана стиснула кулаки. Цей светр пролежав у кошику для прання лише день. Вона планувала запустити машину на вихідних. Але свекруха знову втрутилася, знову все зробила по-своєму, і знову натякнула, що Оксана – недбала дружина.
— Дякую, мам, — пробурмотів Андрій, занурившись у тарілку.
— Андрію, мені потрібно з тобою поговорити. Наодинці, — тихо, але наполегливо сказала Оксана.
Він підняв на неї очі, повні втоми та неприхованого роздратування.
— Давай не зараз, Оксано. Я втомлений. Мама старалася, приготувала вечерю. Сядь, поїж із нами.
Оксана відчула, що не може сісти за цей стіл. Це було б зрадою самої себе. Вона розвернулася і пішла до спальні — єдиного місця, яке ще не було повністю захоплене свекрушиною присутністю. Зачинивши двері, вона сіла на ліжко і дивилася на стіну, на якій ще півроку тому висів їхній спільний календар мрій та планів. Раніше ця квартира була їхнім затишним, захищеним світом. Вони з Андрієм обирали кожен предмет, кожну картину. А тепер тут пахло чужим — борщем Галини Петрівни, її різкими квітковими парфумами, її тотальною присутністю, що заповнила собою весь, без того невеликий, простір.
Оксана лягла на ліжко, не роздягаючись. За дверима почувся гучний регіт свекрухи та задоволене мукання сина. Вони чудово обходилися без неї. Може, їй тут справді вже не місце?
Вранці Оксана прокинулася від звуку води, що гучно ллється, та наспівування якоїсь забутої радянської пісні. Вона подивилася на годинник — шоста ранку. Хтось уже зайняв ванну кімнату. Її ванну. Через півгодини, коли її час на збори почав катастрофічно танути, вона постукала.
— Галино Петрівно, мені на роботу за годину. Чи можна мені зайти?
— Хвилиночку, люба! Я майже закінчила! — життєрадісний спів долинув із-за дверей, і Оксана відчула, як її кров починає кипіти.
Вона простояла під дверима ще п’ятнадцять хвилин. Коли свекруха нарешті вийшла — закутана в махровий халат, у хмарі пари, з накрученими на бігуді пасмами, було вже без десяти сім. Часу на повноцінний душ не залишилося. Оксана вмилася крижаною водою над раковиною, ледь встигла нанести макіяж і вибігла з дому. В автобусі вона зловила себе на думці, що ненавидить це відчуття — бути чужою, бути гостею у власному домі, де вона платить за комунальні послуги та іпотеку.
Увечері ситуація повторилася, але гірше. Цього разу свекруха вирішила влаштувати грандіозне прання своїх речей і зайняла ванну на дві з половиною години, розвішавши потім по всій квартирі мокру білизну. Оксана зайшла до ванної, щоб хоча б почистити зуби, і остовпіла — на її особистому, іменному тримачі для рушників висіли, наче трофей, мереживні панталони Галини Петрівни.
— Вибачте, але я просила не чіпати мої особисті речі та не використовувати мій рушникотримач! — не витримала Оксана, підвищивши голос.
Свекруха округлила очі з виглядом глибоко ображеної невинності.
— Дитино, та що ти за людина така! Я просто повісила білизну сохнути! Ти що, жадібна? Ти не християнка, Оксано? Андрійку, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє? Вона на мене кричить!
Андрій вийшов із вітальні з телефоном у руках, його обличчя було кислим.
— Оксано, ну чого ти чіпляєшся? Мама людина похилого віку, їй треба допомагати, а не дорікати через якусь тканину.
— Допомагати? Андрію, вона живе у нас уже місяць! Коли це закінчиться? Це наша квартира!
— Вона моя мати! Я не можу її вигнати! У неї ж там ремонт у квартирі, ти ж знаєш!
Оксана знала. Цей “ремонт” розпочався півроку тому і ніяк не міг закінчитися. Кожен тиждень з’являлася нова, абсурдна причина: то майстер захворів, то “небесна канцелярія” не дозволила привезти матеріали, то ще щось. А Галина Петрівна тим часом обживалася в їхній квартирі все міцніше, наче паразит, вростаючи корінням у їхнє спільне життя.
— Тоді нехай винайме квартиру на час ремонту! Андрію, я більше не можу! Вона скрізь! Вона торкається моїх речей, розпоряджається моїми продуктами, займає ванну кімнату по дві години! Я почуваюся як квартирантка!
— Ти егоїстка, Оксано. Думаєш лише про себе. Моя мати потребує підтримки, а ти влаштовуєш істерики через чиїсь труси!
Він розвернувся і пішов, відповівши на дзвінок. Оксана залишилася стояти сама, дивлячись на чужу мокру білизну. Щось усередині неї не зламалося, а надломилося, давши глибоку, невидиму тріщину. Вона відчула, як слабкість і толерантність до чужої агресії витісняються чимось твердим, холодним і рішучим.
Минув ще один тиждень. Галина Петрівна остаточно перетворила вітальню на свій особистий простір, схожий на провінційний музей. Вона переставила меблі так, як їй було зручно, розвісила на стінах свої ікони та фотографії, розклала на полицях свої книги, на яких був напис “Власна бібліотека Галини П.”. Диван, на якому колись вечорами сиділи Оксана з Андрієм, обнявшись і дивлячись фільми, тепер був застелений бабусиним пледом із котами та завалений декоративними подушками свекрухи, які вона привезла з собою.
Одного вечора Оксана спробувала увімкнути телевізор, щоб подивитися випуск новин. Свекруха миттєво схопилася, наче ужалена.
— Оксано, я тут якраз почала дивитися свій улюблений турецький серіал! Ти ж не проти, правда?
Оксана була проти. Дуже проти. Але Андрій знову майстерно вдав, що його тут немає, уткнувшись у свій планшет. Оксана мовчки пішла до себе. У спальні вона лягла на ліжко і заплющила очі. Сльози пекли горло, але вона заборонила їм литися. Плакати було марно.
Наступного дня стався інцидент, який став останньою краплею. Оксана відчинила свою шафу в спальні і виявила, що половина її речей зникла. На їхньому місці, акуратно розвішані на її власних плічках, висіли сукні та костюми Галини Петрівни. Серце Оксани бухнуло в грудях від злості та образи. Вона вибігла до вітальні, де свекруха, одягнена в яскравий халат, спокійно пила трав’яний чай, гортаючи глянцевий журнал.
— Де мій одяг? — вимагала Оксана, її голос тремтів від напруги.
Галина Петрівна підняла на неї безтурботний погляд.
— А, ти про сукні? Я їх поклала на балкон. Вони у тебе старенькі, не модні, Оксано. Навіщо займають стільки місця? Мені ж треба було кудись свої речі повісити.
— Ви перенесли мій одяг на балкон? На холод і вологість?
— Ну, так. Там у кутку коробка стоїть. Акуратно все склала, — незворушно, наче зробила благодійну справу, відповіла свекруха.
Оксана вийшла на балкон. Її улюблені сукні, стильні блузки, джинси, куплені в Європі, справді були зібгані і запихані у брудну картонну коробку. Деякі речі вже відволожилися через осінню вологість. Вона взяла в руки свою бордову сукню, в якій Андрій зробив їй пропозицію біля Золотих Воріт, і побачила, що на ній з’явилися невеликі білі плями плісняви. Сукня була зіпсована.
Щось обірвалося всередині. Тихо, без жодного звуку. Це був її внутрішній, емоційний стрижень. Він, нарешті, став залізним. Оксана розгорнулася і повернулася до кімнати. Свекруха навіть не підняла на неї очей, настільки була впевнена у своїй безкарності.
— Галино Петрівно, — її голос був настільки холодним і спокійним, що свекруха нарешті відірвалася від журналу. — Будь ласка, перекладіть свої речі назад у коробки. Сьогодні. І завтра до обіду ви з’їжджаєте.
Настала мертва тиша. Потім свекруха засміялася тонко, фальшиво, наче злякана дитина.
— Дитино, ти щось перенервувала. Може, тобі валер’янки принести? Чи мені до тебе лікаря викликати?
— Я сказала: з’їжджаєте. Завтра.
— Андрійку! — верескнула Галина Петрівна, підскакуючи. — Ти чуєш, як твоя дружина зі мною розмовляє? Вона мене виганяє!
Андрій вискочив зі спальні, де дрімав після роботи. Його обличчя почервоніло від обурення, і він виглядав абсолютно розгубленим.
— Оксано, ти з глузду з’їхала?! Це моя мати!
— І це моя квартира, — абсолютно спокійно відповіла Оксана. Вона почувалася дивно ясною. — Цю квартиру купили мої батьки і оформили на мене. Ти тут живеш, бо ти мій чоловік. А твоя мати тут мешкає незаконно. І я більше не хочу її бачити.
Обличчя Андрія побіліло. Він відкрив рота, закрив, знову відкрив. Він ніколи не думав про документи. Він просто прийняв як належне, що вони живуть разом у його будинку. А тепер холодна, беззаперечна правда вдарила його поміж очей.
— Ти… ти хочеш вигнати мою матір на вулицю? Під час ремонту?
— Ні. Я хочу, щоб вона повернулася до своєї, а не до чужої, квартири, де, як ти кажеш, іде ремонт. Або, якщо ремонт не закінчений, винайняла житло. Але тут вона більше не залишиться. Жодної хвилини.
Свекруха схопилася з дивана, її обличчя перекосилося від люті та болючого здивування.
— Невдячна! Я тебе, як рідну дочку, приймала! Готувала тобі, прибирала, дбала! А ти так зі мною?!
— Ви викинули мій одяг на балкон, зіпсували мені улюблену сукню. Ви перетворили мій будинок на своє володіння. Ви можете називати це турботою, але я називаю це захопленням території. Завтра до обіду вас тут не повинно бути.
Андрій схопив Оксану за руку.
— Стій! Ми маємо це обговорити!
— Ні, Андрію. Обговорювати нічого. Або твоя мати їде — сьогодні, — або я подаю документи на розлучення і виселяю вас обох. Ти обираєш.
Вона вивільнила руку і пішла до спальні, зачинивши за собою двері на ключ. За дверима піднялося справжнє пекло. Свекруха ридала, Андрій кричав, щось гуркотіло, ймовірно, валізи. Оксана сіла на ліжко і обхопила голову руками. Її трясло, але не від страху. Від чистого, незмінного полегшення. Вона нарешті сказала це. Вона поставила межу.
Ніч минула в загрозливій тиші, порушуваній лише тихим схлипуванням з вітальні. Вранці Оксана вийшла зі спальні, готова до бою. Але бій не відбувся. Галина Петрівна, з червоними від сліз очима, швидко пакувала свої численні речі у великі картаті сумки. Андрій сидів на дивані, дивився в підлогу і не підняв на дружину очей.
— Куди вона поїде? — глухо спитав він. — Їй же нікуди.
— До себе додому. Ремонт може почекати. Або вона найме нормальну бригаду, яка закінчить його за тиждень. Це її проблеми, Андрію. Не мої.
Свекруха підійшла до неї, витираючи сльози хусткою. В її очах горіла неприхована ненависть.
— Я тобі цього ніколи не пробачу, Оксано. Ти зруйнувала мою родину. Ти відібрала в мене сина.
— Я повернула собі будинок, — твердо відповіла Оксана. — А вашого сина ніхто не відбирав. Він сам вирішив, на чиєму він боці. І якщо він вирішить піти за вами, я не триматиму його.
Коли двері за Галиною Петрівною, що тягнула за собою дві величезні, напхані сумки, зачинилися, Оксана відчула, як з плечей впав не просто тягар, а ціла гора. Квартира одразу стала більшою, світлішою, наповнилася повітрям. Вона відчинила вікна, впускаючи свіжий вітер, і почала прибирати сліди чужої присутності. Андрій мовчки спостерігав за нею.
— Ти справді подаси на розлучення? — запитав він нарешті, його голос був ледь чутним.
Оксана зупинилася, тримаючи в руках той самий бабусин плед із котами.
— Не знаю, Андрію. Це залежить від тебе. Якщо ти справді розумієш, що сталося, і готовий змінити свою модель поведінки — можливо, ні. Якщо ти вважаєш, що я була неправа, і збираєшся це мені постійно нагадувати, тоді так. Бо я більше ніколи не дозволю себе так принижувати.
Він мовчав, дивлячись на свої руки. Потім повільно кивнув.
— Я зрозумів. Вибач, Оксано. Я не думав, що мамі можна дозволяти так поводитися. Я просто… звик. Вона завжди була такою. Завжди командувала. А я не вмів їй відмовляти.
— Вчись, — коротко сказала Оксана. — Бо інакше ми не матимемо майбутнього. Вчись захищати наш дім.
Минуло кілька місяців. Галина Петрівна, зіткнувшись із реальністю, найняла нормальну будівельну бригаду, і її ремонт, як і передбачала Оксана, закінчився за три тижні. Вона дзвонила Андрію щодня, скаржилася, плакала, вимагала приїхати і “допомогти”. Іноді він їздив до неї, але завжди сам, без Оксани, і завжди повертався додому на вечерю. Поступово свекруха змирилася. Вона зрозуміла, що невістка — це не колишня м’яка, поступлива Оксана, яку можна було затоптати. Тепер це була жінка із залізним стрижнем усередині, і краще було триматися від неї на безпечній дистанції.
Оксана стояла біля вікна своєї чистої, світлої квартири, попиваючи ранкову каву з улюбленої чашки. Тут знову пахло її духами, її життям, її спокоєм. На стінах висіли тільки їхні з Андрієм фотографії. У шафі висів її одяг. У ванній кімнаті лежали лише їхні з чоловіком рушники. Будинок знову став їхнім спільним домом. І вона більше ніколи, нікому не дозволить відібрати його в неї.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
