Грудневі сутінки повільно огортали Тернопіль, перетворюючи знайомі вулиці на декорації до старовинної казки.
Сніг лягав на підвіконня важкими білими пластами, а в повітрі, здавалося, мав би панувати аромат хвої та домашніх копченостей.
Проте у квартирі Тетяни та Миколи панувала інша атмосфера.
Тетяна роками вибудовувала свій авторитет господині на пухких пампухах та наваристому борщі, але цього вечора вона стояла посеред кухні з виглядом генерала, який готується до вирішального наступу.
— Ти що, олів’є з вареною ковбасою накришила?!
Голос Світлани Петрівни пролунав від самих дверей, наче грім серед ясного неба.
Вона навіть не встигла скинути своє елегантне пальто, як уже опинилася в епіцентрі кулінарних подій.
Її слова розрізали затишну атмосферу кухні, де Тетяна саме виймала з духовки золотисту качку, запечену з яблуками.
На столі вже красувалися вишукані закуски, нарізки, домашні маринади та королева вечора — велетенський торт «Наполеон», на який Тетяна витратила цілу ніч, випікаючи дванадцять тонких, як папір, коржів.
Усе було саме так, як вона обіцяла чоловікові: ідеальна зустріч Нового року в їхній новій квартирі.
— Так, Світлано Петрівно, з ковбасою. А що не так? — Тетяна намагалася тримати голос рівним, хоча всередині в неї вже почав закипати знайомий вогник роздратування.
— Як це «що не так»?! — свекруха нарешті зняла пальто, кинувши його прямо на кухонний стілець, і підійшла до миски з салатом. — У нашій родині, відколи я себе пам’ятаю, олів’є робиться виключно з відвареною телятиною! Тільки так! Моя мама так готувала, я все життя так роблю, і ти, як дружина мого сина, мусиш дотримуватися цих традицій!
— Але ж Микола більше любить саме з ковбасою, — тихо зауважила Тетяна.
— Микола?! — Світлана Петрівна зневажливо пирхнула. — Микола у нас тепер, я бачу, мовчить своїй дружині? До двадцяти років він їв те, що я давала, і завжди дякував, ще й добавки просив! Не вигадуй дурниць, дитино.
Тетяна міцніше стиснула кухоний рушник.
Свято ще навіть не почалося, а вона вже відчувала себе виснаженою.
Три дні вона не виходила з кухні, відпросилася з роботи раніше, щоб встигнути замаринувати птицю, приготувати соуси та навести ідеальний лад.
І ось — перший «докір» прямо з порогу.
— Світлано Петрівно, я готувала за тим рецептом, який подобається нам.
— А де оселедець під шубою? — свекруха вже проводила тотальну інспекцію столу, безцеремонно зазираючи під кришки тарілок. — Який Новий рік без «шуби»? А холодець? Ти хоч півня домашнього купила на холодець? Чи, не дай Боже, з желатином наколотила?
— Ні, я вирішила, що качки, запечених овочів та трьох видів легких салатів буде цілком достатньо. Зараз ніхто не хоче об’їдатися на ніч важкими стравами.
— «Подумала» вона! — Світлана Петрівна сплеснула руками, наче почула про кінець світу. — Милочко, у пристойних сім’ях існують Традиції! Розумієш? Тра-ди-ці-ї! Це не твої сучасні забаганки з цією сухою качкою! Де наваристі страви? Де справжня українська щедрість?
— Я намагалася зробити як краще, — Тетяна відчула, як у неї починають тремтіти руки.
— Микола! Микола, йди-но сюди на хвилинку! — гукнула свекруха.
У дверях з’явився чоловік. На його обличчі була та сама винувата посмішка, яку Тетяна знала до болю.
Ця посмішка означала, що Микола знову намагатиметься «пройти між краплями дощу», не образивши матір, але й не захистивши дружину.
— Мам, ну ми ж домовлялися, що цього року Таня сама все приготує.
— Ми ні про що не домовлялися! — відрізала Світлана Петрівна. — Я сказала, що приїду допомогти, бо знала, що без мого контролю тут буде оце.
Вона критично глянула на салат із крабовими паличками, який Тетяна прикрасила зеленню.
— І що це за мішанина? Майонезу замало, кукурудзи забагато. Тетяно, ти ж наче розумна дівчина, невже не розумієш, що салат має мати баланс? Це ж їсти неможливо.
— Я робила за перевіреним рецептом, — Тетяна відчула, як на очі навертаються сльози, але вона вперто їх стримувала.
— За яким рецептом? З інтернету? — свекруха взяла чисту ложку і без дозволу зачерпнула салат. — Жах. Пересолено. Миколо, ти ж собі виразку заробиш з такою кухнею!
— Мам, та нормально все, мені подобається, — Микола нервово потер потилицю, уникаючи погляду дружини.
— Нормально? Ти взагалі пробував?
— Ну, ще ні.
— От бачиш! — тріумфально вигукнула Світлана Петрівна. — Сам не пробував, а захищаєш! Добре, Таню, не ображайся на правду. Я зараз швиденько все виправлю. У мене в сумці є палиця справжньої «Лікарської», зараз ми олів’є до ладу доведемо. А ти, Миколо, бігом у магазин, купи свинячі ніжки та гомілку. Холодець — це святе, до ранку застигне!
— Мамо, магазини вже закриті, — Микола подивився на годинник. — Сьома вечора, тридцять перше грудня. Ніхто вже нічого не продасть.
— Як закриті?! — свекруха завмерла в шоці. — А як же люди святкуватимуть?
Тетяна мовчала. Вона дивилася на свій стіл, який ще десять хвилин тому здавався їй втіленням затишку.
На качку, яку вона маринувала в апельсиновому соці та меді.
На «Наполеон», у який вклала душу. На салати, які різала так дрібно і старанно.
— Значить, так, — Світлана Петрівна рішуче закотила рукави. — Олів’є переробляємо. Качку вашу залишимо, хоча краще б гуску запекли, вона жирніша. Холодець — не судилося, але хоч стіл по-людськи накриємо!
Вона впевнено потягнулася до миски з олів’є, збираючись висипати туди свою ковбасу.
— Стоп, — Тетяна раптом перехопила руку свекрухи прямо над салатом.
Світлана Петрівна застигла, витріщивши очі від такої зухвалості. Микола ледь не подавився повітрям, дивлячись на дружину.
— Що ти сказала?
— Я сказала — стоп, — Тетяна повільно розтиснула пальці й відсторонила руку свекрухи від своєї страви. — Світлано Петрівно, це мій дім і мій стіл. Я готувала його три дні. Я вклала в це свої сили, свій час і свою любов до вашого сина.
— Ой, та які три дні! — свекруха знову спробувала дотягнутися до миски. — Салатик накришити — роботи на годину! Я зараз за двадцять хвилин усе перероблю, щоб не соромно було перед гостями!
— Ні. Жодного руху.
У кухні запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у коридорі.
Навіть телевізор у вітальні, де показували святковий концерт, здавалося, притих.
— Таня, — Микола зробив крок до дружини, — ну мама ж просто хоче допомогти, щоб усе було якнайкраще.
— Миколо, твоя мама не допомагає. Вона хоче знищити все, що я зробила, — Тетяна повернулася до чоловіка, і в її погляді він вперше побачив не покірність, а сталеву рішучість. — Вона хоче, щоб я витратила три дні життя даремно. Щоб у нашому домі все було тільки за її смаком, за її правилами і за її сценарієм.
— Але ми ж одна родина! — обурилася Світлана Петрівна. — У сім’ї мають бути спільні традиції!
— Спільні — це коли люди сідають і домовляються, — Тетяна відчувала, як усередині неї руйнується гребля, що стримувала образу протягом останніх двох років шлюбу. — А не коли одна людина заходить у чужу хату і диктує свої умови, наче вона тут повноправна господарка, а я — приблудна кухарка.
— Та як ти смієш так зі мною розмовляти?! — обличчя свекрухи стало багряним. — Я старша за тебе! Я мати твого чоловіка!
— Ви не моя мати, Світлано Петрівно, — різко обірвала її Тетяна. — Ви — гостя. Саме гостя в нашому домі. І я прошу вас поводитися відповідно.
Микола схопився за голову, не знаючи, куди себе подіти.
— Тетяно, ти що таке кажеш? Мамо, вона не це мала на увазі, це просто втома.
— Я саме це мала на увазі, — Тетяна склала руки, ігноруючи спроби чоловіка згладити кути. — Дальше буде так: або ви сідаєте за стіл і їсте те, що я приготувала, і ми святкуємо як цивілізовані люди. Або ви їдете святкувати до себе додому. Одна. Зі своєю «правильною» ковбасою і холодцем.
Світлана Петрівна безсило опустилася на стілець. Її обличчя миттєво зблідло.
— Ти виганяєш мене? На вулицю? У новорічну ніч?
— Я даю вам вибір, — Тетяна сама дивувалася власному спокою.
Всередині вирував ураган, але зовні вона виглядала непохитною скелею.
— Микола! — свекруха звернулася до сина, в її голосі з’явилися плаксиві нотки. — Ти чуєш, що вона каже?! Вона виставляє твою рідну матір за двері перед самим святом! Хіба я на це заслуговувала?
Микола метався поглядом між двома найважливішими жінками у своєму житті.
Тетяна бачила, як пітніють його долоні. Це була класична картина: мужній на роботі, Микола завжди перетворювався на маленького хлопчика, коли треба було обрати між матір’ю та дружиною.
— Мам, ну давай спокійно. Таню, може дійсно, що нам варто те олів’є переробити? Це ж не важко, а мамі буде приємно.
— Проблема не в олів’є, Миколо, — відрізала Тетяна. — Проблема в тому, що твоя мати не поважає мене. Вона вважає мене порожнім місцем, яке не здатне навіть салат нормально нарізати.
— Я не вважаю! — вигукнула Світлана Петрівна. — Я просто хотіла навчити тебе правильності!
— Навчити? — Тетяна гірко посміхнулася. — За два роки ви навчили мене тільки одному: що я ніколи не буду для вас достатньо доброю. Пам’ятаєте минулий Великдень? Паска занадто суха. Пам’ятаєте мій день народження? Торт занадто солодкий. Котлети — пересмажені. Борщ — недосолений.
— Ну так воно і було! — не здавалася свекруха. — Я ж не винна, що ти.
— Що я не ваша копія? — Тетяна підійшла до столу і вказала на страви. — Цю качку я готувала за рецептом відомого шеф-кухаря. Цей «Наполеон» — за класичною рецептурою, яку обожнює твоя сестра Романна. Але вам усе не так, бо це зробила я, а не ви!
— Тетяно, заспокойся, будь ласка, — Микола спробував обійняти її за плечі, але вона різко відсторонилася.
— Ні, Миколо. Я втомилася заспокоюватися. Втомилася вдавати, що все добре, коли мене систематично змішують із брудом у власному домі.
Раптовий дзвінок у двері розірвав тишу. Усі троє здригнулися.
— Кого це принесло? — пробурмотів Микола, поспішаючи до дверей, щоб втекти від важкої розмови.
На порозі стояла сусідка, Романна Іванівна, з величезною каструлею в руках.
— Микола, сонечко, виручай! У мене газ відключили, уявляєш? Прямо перед святом! Можна я у вас на плиті курочку доварю? Буквально пів годинки, я швиденько!
Микола розгублено глянув на кухню, де розгорталася драма.
— Романна Іванівно, у нас тут, як би це сказати, не зовсім зручно зараз.
— Та я швиденько, Микола! — сусідка вже протискалася в коридор. — О, Світлано, вітаю! Тетяно, з наступаючим вас, дорогенькі!
Вона впевнено покрокувала на кухню і поставила свою каструлю прямо поруч із качкою Тетяни.
— Тетяно, налий чайку, бо я з ранку на ногах, зовсім заморилася!
— Ні, — Тетяна підійшла до плити і зняла каструлю сусідки. — Вибачте, але ні.
Романна Іванівна остовпіла.
— Тетяно, ти чого? Я ж на хвилинку.
— Романна Іванівно, у вас є двоє дорослих синів, які живуть у цьому ж районі. Зателефонуйте їм, нехай заберуть вашу курку і доварять у себе. Сьогодні я не можу і не хочу нікому допомагати. У мене в самої дім горить, — Тетяна простягнула каструлю назад сусідці. — Вибачте.
— Ой, та що ж ти така зла-то стала? — образилася сусідка. — Микола, ти дружину свою якось приструни, бо зовсім від рук відбилася!
— Романна Іванівно, — Микола почервонів до вух, — давайте іншим разом.
— Та йдіть ви всі! — сусідка вхопила каструлю і вилетіла за двері. — Зазналися зовсім, сусідам води пошкодують!
Двері захлопнулися. Світлана Петрівна сиділа, втупившись у скатертину.
— Ну ось, — тихо сказала вона. — Довела. Тепер і сусіди з нами вітатися не будуть.
— Світлано Петрівно, — Тетяна сіла навпроти свекрухи, — я все життя робила те, що від мене вимагали інші. Батьки хотіли, щоб я стала юристом — я стала. Микола хотів, щоб я змінила роботу на менш оплачувану, але ближчу до дому — я змінила. Ви хотіли, щоб я готувала за вашими рецептами і прибирала за вашим графіком.
— Я просто хотіла, щоб ти була ідеальною дружиною для мого сина! — свекруха нарешті підняла очі, повні сліз. — Щоб він був щасливий!
— А я? — Тетяна відчула, як до горла підступає клубок. — Моє щастя хоч когось у цій кімнаті цікавить? Ви хоч раз запитали, як я почуваюся після ваших візитів?
— Тетяно, — Микола присів поруч, — ти ж знаєш, я люблю тебе більше за все на світі.
— Любиш? — вона різко підвелася. — Ти любиш мене чи ту зручну версію мене, яка завжди мовчить і з усім погоджується? Яка три дні готує свято, а потім дивиться, як його перетворюють на балаган?
— Я не перетворювала! — заперечила Світлана Петрівна. — Я хотіла покращити!
— Ні! — Тетяна вдарила долонею по столу, від чого келихи тихенько задзвеніли. — Ви хотіли довести, що я нічого не варта! Що без вашого мудрого слова ваш «маленький хлопчик» пропаде з голоду!
— Тетяно, заспокойся, прошу тебе, — Микола знову спробував взяти її за руку.
— Знаєш що, Микола? Твоя мама має рацію в одному — я дійсно не справляюся. Я не справляюся з твоєю слабкістю. Не справляюся з тим, що ти ніколи не кажеш «ні» своїй матері, навіть коли вона ображає твою дружину.
Вона одним рухом зняла святковий фартух і кинула його на підлогу.
— Зустрічайте свій Новий рік удвох. А я поїду до своєї мами в Конотоп.
— Таня! — Микола підхопився. — Ти куди?! До Конотопа зараз так далеко їхати, поїздів немає, сніг такий!
— Мені байдуже. Краще я проведу цю ніч у дорозі, ніж за цим столом, де мене не вважають за людину. Там мене хоча б не вчитимуть, як правильно різати ковбасу в салат.
— Тетяно, почекай, — несподівано промовила Світлана Петрівна. Її голос став тихим і якимсь ламким. — Я насправді не хотіла такого.
— Не хотіли? — Тетяна обернулася вже в дверях кухні. — Два роки поспіль ви робите все, щоб я почувалася тут чужою. Може, досить?
Вона пройшла в коридор і почала діставати сумку.
Микола бігав за нею, намагаючись схопити за рукав, щось бурмотів, просив, благав.
— Таня, ну почекай! Давай поговоримо як дорослі люди! Мамо, ну скажи їй щось!
Свекруха продовжувала сидіти за столом. Вона дивилася на тарілку з олів’є, яку так хотіла переробити. Раптом вона підняла очі — вони були червоні від сліз.
— Залишся, — ледь чутно промовила вона. — Будь ласка.
Тетяна застигла з сумкою в руках. Світлана Петрівна повільно підвелася, підійшла до столу і взяла ложку.
Вона зачерпнула трохи салату, який щойно називала «жахливим», і повільно проковтнула.
— Смачно, — сказала вона, і по її щоці покотилася велика сльоза. — Справді смачно. Краще, ніж роблю я.
Вона знову сіла і закрила обличчя руками.
— Я просто не вмію інакше, — глухо продовжувала свекруха. — Усе моє життя було про те, як бути «правильною». Правильною матір’ю, правильною господинею, правильною дружиною. А що таке справжня правильність — я, мабуть, так і не дізналася.
Тетяна повільно поставила сумку на підлогу.
Микола стояв як укопаний, не розуміючи, що відбувається з його завжди впевненою в собі матір’ю.
— Коли Микола привів тебе в дім, я відчула, що втрачаю останнє, що в мене було, — сина, — вела далі Світлана Петрівна. — І я почала чіплятися. За ці безглузді рецепти, за поради, за критику. Мені здавалося, що якщо я буду давати поради, я буду потрібною. Що мене не викинуть на смітник життя.
Вона підняла очі на Тетяну.
— Пробач мені. Я зіпсувала тобі свято. І, мабуть, не тільки це свято.
Тетяна повільно повернулася на кухню. Вона сіла навпроти жінки, яку ще десять хвилин тому вважала своїм головним ворогом.
— Світлано Петрівно, ви не втратили сина. У нього просто з’явилася ще одна людина, яку він любить. Одне не виключає іншого.
— Я тепер це розумію, — свекруха витерла сльози хусточкою. — Розумію, але прийняти було дуже важко. До сьогоднішнього вечора.
Микола нарешті прийшов до тями. Він підійшов до дружини і міцно стиснув її руку.
— Мамо, Тетяно, давайте просто почнемо все спочатку? Без криків? Нормально зустрінемо цей рік?
— Микола, — Тетяна подивилася чоловікові прямо в очі, — я залишаюся лише за однієї умови. Ти маєш чітко сказати: на чиєму ти боці. Раз і назавжди. Мені не потрібен адвокат, мені потрібен чоловік.
Він на мить завагався, глянув на матір, а потім твердо вимовив:
— На твоєму. Мамо, пробач, але Тетяна — моя сім’я тепер. Я вибираю її.
Світлана Петрівна сумно, але щиро кивнула.
— І це правильно. Так і має бути в справжнього чоловіка.
Вона встала, незграбно підійшла до Тетяни і обійняла її. Від свекрухи пахло дорогими парфумами і трохи — тією самою ковбасою, яку вона принесла в сумці.
— Давай спробуємо спочатку? З цього Нового року?
За вікном метушилися люди — місто почало відлік останніх хвилин старого року.
Тетяна обійняла свекруху у відповідь.
— Давайте. Але олів’є буде моє.
— Твоє, — посміхнулася Світлана Петрівна крізь сльози. — Воно справді ніжніше.
Микола із полегшенням відкоркував ігристе. Піна весело бризнула в бокали. Вони сіли за стіл — втрьох, вже без тієї колючої напруги.
— Світлано Петрівно, — раптом сказала Тетяна, коли вони почали вечеряти, — а рецепт вашого знаменитого холодцю ви мені все-таки дасте? Я справді не вмію його варити так, щоб він був прозорим, як сльоза.
Свекруха розцвіла в усмішці.
— Дам, дитино. Обов’язково дам. Але з однією умовою — ти навчиш мене пекти цей неймовірний «Наполеон». Бо я за все життя не бачила таких тонких коржів.
Куранти почали бити дванадцяту. Вони чокнулися бокалами, і Тетяна відчула, що вперше за два роки в цьому домі вона справді вдома.
На столі стояли її страви — не виправлені, не перероблені, а визнані та оцінені.
Це був не просто Новий рік. Це був початок нової ери в їхній родині — ери поваги, кордонів та справжньої, не підробної любові.
А як ви вважаєте, чи варто так радикально відстоювати свої кордони перед родичами?
Чи можливо знайти мир без таких гучних скандалів?
І кого, все ж таки, має обрати чоловік: маму чи дружину?
Фото ілюстративне.
