Степанида розлютилася на Тараса так, що, здавалося, навколо них почало плавитися повітря.
Це була не просто суперечка — це був справжній вулкан, що прокинувся посеред тихої вулиці.
Дрібна, але жилава й швидка, наче блискавка, жінка накинулася на здорованя Тараса з претензіями, і якби не Петро, який вчасно опинився поруч, господарю б точно перепало на горіхи.
— Ти що коїш, нерозумна?! — кричав Петро, намагаючись втримати Степаниду за лікті.
— Відпусти! Я йому зараз дам за брехню! — кричала вона.
А причиною всього став Тарас, який в останню мить передумав виконувати те, про що вони домовилися напередодні.
У селі слово дорожче за гроші, а Тарас своє слово розтоптав.
Напередодні Тарас пообіцяв продати Степаниді свою Квітку.
Корова була не просто худобою — вона була легендою округу.
Велика, з білою, як перший сніг, шкурою та широкими крутими рогами, Квітка трималася серед інших корів, наче шляхтянка на балу.
Вечорами, коли чередник гнав худобу додому, вона ніколи не поспішала.
Йшла поважно, мірно помахуючи хвостом, і лише коротким, владним муканням сповіщала господаря:
«Відчиняй ворота, я прийшла».
Тарас біг назустріч, навстіж розчиняв двері хліва, де на Квітку вже чекало відро з теплою пійкою.
Корова була вибагливою: не дай Боже в посудину потрапить якась смітинка — вона гидливо відвернеться, а то й копитом двине так, що відро полетить у куток.
Непоєна Квітка перетворювалася на справжнього чорта в спідниці — билася, не давала доїти, а Тарас лише втирав піт і лаявся на чому світ стоїть.
Бувало, націдить він нарешті трохи молока, а корова візьме та й перекине дійницю прямо на підлогу.
Тарас у серцях розсердиться, а Квітка погляне на нього своїми величезними очима з довгими віями — і господар знову здається.
Намучився він з нею.
Жив Тарас один, де йому з такою гордячкою впоратися?
Тут потрібна добра жіноча рука, а Тарас мав лише пудові кулаки, якими міг трактора по гвинтиках розібрати.
Голос у нього був такий, що коли він після лазні в ополонку стрибав, то гук стояв на все село.
Але й без Квітки життя не мислилося.
Звик Тарас зранку випити свіжого молока, в обід — з’їсти горщик топлених вершків, а на вечерю — кисляку з житнім хлібом.
Та й город у нього був найкращий саме завдяки корові.
У дачників картопля — як горох, а в Тараса — з кулак.
Все тому, що він не шкодував добрива, яке Квітка справно постачала.
Дачники спочатку носи вертіли, а потім самі в чергу шикувалися за тим добривом.
Копійка з того йшла непогана — то шифер на даху замінити, то трактор підремонтувати.
Життя Тараса було розміреним, аж поки не приїхав син Артем із міста.
Не на автобусі, а на лискучому позашляховику, з дружиною Оксаною та двома онуками.
Артема колись забрала в місто мати, колишня дружина Тараса — Марина.
Вона не захотіла лишатися в селі, покинула чоловіка, поки той в ремонтній майстерні колупався.
Тарас тоді Маринку назавжди зі свого життя викреслив, але за сином сумував.
На щастя, той виріс справжнім чоловіком, вивчився на інженера, батька не цурався.
Цього разу приїзд був не для радості. За вечерею, коли онуки вже спали, Артем важко зітхнув:
— Тату, біда в нас. Мама серйозно занедужала. Фахівці кажуть — недобрі справи.
Тарасу на Марину було байдуже вже багато років, але новина його приголомшила.
Молода ж ще жінка!
— Наші фахівці не беруться за складне лікування, — продовжував Артем. — Знайшли клініку в столиці, там дають шанс, але ціна – такої суми в нас немає. Я все продав: машину дружини, свої заощадження вигріб, теща допомогла, але все одно бракує.
Син дивився на батька з надією та соромом водночас — він знав, що батько не зобов’язаний допомагати жінці, яка його колись зрадила.
Але Тарас, хоч і був грубуватим, підлості в серці не тримав.
— Гаразд, — буркнув він, вдаривши кулаком по столу. — Продамо Квітку. Гроші за неї дадуть добрі, а я якось переб’юся. Степанида Дорохова давно її виглядає, у неї господарство велике, догляне корову. Зате матір врятуємо.
Наступного дня, провівши сина до воріт, Тарас повернувся в порожній двір.
На душі було так гидко, ніби він власну дитину в неволю віддавав.
Хто йому та Марина?
Втікла, зрадила, жила своє задоволення, а тепер він має заради неї позбутися останньої радості?
З пасовища почулося знайоме мукання.
Прийшла Квітка.
Тарас тяжко піднявся, пішов поратися.
Треба ж обмити її, напоїти, подоїти востаннє.
Біля корови не можна бути злим — вона кожну нотку настрою відчуває.
Квітка зайшла в стійло, потягнулася до води. Коли вона підняла голову, Тарас зазирнув у її очі.
Великі, мудрі, сповнені якоїсь прадавньої таємниці та нескінченного спокою.
Це були очі істоти, яка ніколи не робила зла, лише дарувала тепло і ситість.
Тарас простягнув їй окраєць хліба з сіллю, погладив по теплій шиї.
Коли він сів на маленьку лавку і перша струйка молока дзвінко вдарила по дну дійниці, він відчув, як очі застилають сльози.
Цілу ніч він не стулив очей, сидів біля вікна.
А вранці мала приїхати Степанида.
Він сам їй зателефонував, і та, не вагаючись, погодилася. Ще б пак — таку корову купити!
На світанку, коли небо стало рожевим, Тарас відчинив двері хліва.
Квітка дивилася на нього чекаючи.
І тут чоловіка осяяла думка, проста і геніальна: а чому він має продавати корову?
Чому не взяти кредит у банку на пару років?
Виплатить потихеньку, робота є, трактор на ходу.
Але Квітка залишиться вдома, і внуки приїдуть до діда на справжнє молоко.
Від цієї думки на серці стало легко.
Він вивів корову, відправив її в череду і спокійно пішов снідати.
Про Степаниду він навіть думати не хотів — якось воно буде.
Степанида приїхала вчасно.
Маленька, енергійна, вона гучно постукала у двері.
— Виходь, господарю! Я машину пригнала, Петра Очеретного взяла, щоб допоміг завантажити!
Тарас вийшов на поріг, витираючи вуса рушником.
— Немає корови, Степанидо.
— Як це немає? Де вона?
— У стаді. Ти вибач, передумав я. Не продається Квітка.
Степанида кілька секунд мовчала, наче в неї грім влучив. А потім вибухнула:
— Ах ти ж старий лис! Я через усе село їхала, гроші водієві платила, Петрові за день відірваний винна буду, а ти — «передумав»?! Та щоб тобі, — вона замахнулася і до Тараса.
Петро ледь відтягнув розлючену жінку від господаря.
Він завів її в кабіну вантажівки, поки та сипала прокльонами на всю вулицю.
— Ти в мене ще згадаєш цей день! — кричала вона у вікно. — Я тобі влаштую життя!
Вантажівка з шумом рушила з місця.
Тарас перевів подих, посміхнувся сам собі.
«Оце так жінка, справжній кремінь», — подумав він.
Глянув на годинник: до автобуса в місто лишалося пів години.
Треба було встигнути до банку, щоб раз і назавжди вирішити питання з грішми і залишити свою Квітку вдома.
Тепер він точно знав: деякі речі не продаються, навіть заради порятунку тих, хто колись пішов від тебе.
Їхав в автобусі, а совість не давала йому спокою. Чи вірно він вчинив, що пошкодував корову, а не матір свого сина?
Фото ілюстративне.
