Ви колись замислювалися, як швидко чоловік, з яким ви ділили ліжко, сніданки та мрії, може перетворитися на абсолютно чужу, холодну істоту, здатну викинути вас на вулицю в дощ?
— Та не тягни ти гуму, Ірино! Таксі чекає, у мене кожна хвилина — це ресурс, який я не збираюся витрачати на твої сльози.
Олег штовхнув ногою мою валізу, набиту поспіхом. Блискавка, яка й так трималася на доброму слові, розійшлася з неприємним тріском. Зі щілини випав рукав мого старого светра і плюшеве ведмежа трирічного сина.
Я стояла в коридорі, відчуваючи, як по спині біжить холодний піт, хоча у квартирі було навіть занадто тепло. Від чоловіка пахло чимось неприємним — сумішшю дорогого парфуму та важкого перегару, який не могла приховати жодна м’ятна цукерка.
— Олегу, куди ми підемо? Надворі пізня осінь, вечір майже… — мій голос тремтів, я ледь стримувалася. — Малий тільки заснув, він же розплачеться.
— Прокинеться в машині, нічого з ним не станеться. — Олег притулився плечем до дверей, демонстративно гортаючи стрічку в телефоні. — Квартира за документами належить мамі. Ти тут — ніхто, гостя. Прописана у свого батька в тій старій коробці? Ось туди і їдьте. Мені потрібно будувати особисте життя, а не дивитися на твоє вічно незадоволене обличчя.
З нашої спальні — тепер уже колишньої — почувся характерний звук вологого мазка. Наче хтось старанно працював пензлем. Потім — звук розгладжування паперу жорсткою щіткою. Ш-ших, ш-ших.
Двері відчинилися, і в коридор вийшла Ганна Петрівна, витираючи руки об старий рушник. На голові хустка, домашній халат у плямах клейстеру. Вона зміряла мене поглядом, яким зазвичай дивляться на зіпсований продукт, що залежався в холодильнику.
— Ти ще досі тут? — її низький голос заповнив тісну прихожу. — Олежику, ну скільки можна чекати? Мені треба ліжко посунути. Завтра друзі обіцяли допомогти завезти новий гарнітур, я не хочу, щоб цей мотлох стояв посеред кімнати.
Вона гидливо відштовхнула ногою іграшку, що лежала на підлозі.
— Ганно Петрівно, майте совість, — тихо промовила я, піднімаючи ведмежа. — Це ж ваш онук. Він малий, йому потрібен спокій.
— Онук — це коли від гідної жінки, — відрізала колишня свекруха. — А від тебе лише самі витрати. Мій син зараз на такій посаді, йому статус потрібен, жінка, яка вміє себе подати. Альона з відділу маркетингу — ось це рівень. А ти? Тінь без амбіцій. Все, давай на вихід, не затримуй людей.
Я подивилася на Олега.
— Машину віддай. Вона моя. Батько допоміг купити ще до нашого весілля, це подарунок на моє повноліття.
Олег лише посміхнувся, не піднімаючи очей від екрана.
— Ключі у Альони. Їй зараз потрібніше, вона мене на роботу підвозить, поки я свою з сервісу чекаю. А ти на маршрутці проїдешся, для здоров’я корисно. І взагалі, краще мовчи, поки я спокійний. Бо подзвоню знайомим у відповідні органи, скажу, що ти з дитиною не справляєшся. Перевірки замучать.
Він зробив крок до мене, грубо вхопив за лікоть і виштовхав на сходовий майданчик. Валіза полетіла слідом, гучно вдарившись об бетон. Двері зачинилися, клацнув замок — два оберти, остаточно.
Я залишилася стояти в напівтемряві під’їзду, де пахло сирістю, притискаючи до себе заспаного, наляканого сина.
У батька в його старій квартирі на околиці завжди пахло однаково: папером, сушеними травами і якимось особливим спокоєм. Тут час ніби зупинився: старі полиці з книжками, сервант із кришталем, який ніхто ніколи не діставав, і тиша, яка зараз здавалася мені цілющою.
Павло Петрович відчинив двері миттєво, ніби весь цей час стояв під ними. Він був у своїй звичній старій кофті та м’яких капцях. Побачивши нас із розірваною валізою, він не поставив жодного питання. Просто мовчки взяв малого на руки і кивнув у бік кухні.
За годину, коли син, наївшись теплого молока з печивом, заснув на дивані під стареньким пледом, батько сів навпроти мене.
— Розповідай все як є, Іро.
Я тримала горнятко з чаєм обома руками, намагаючись зігрітися, хоча в квартирі було тепло. Зуби все ще цокотіли об край кераміки.
— Виставили нас, тату. Ганна Петрівна сказала, що кімната їй потрібна для себе, а я заважаю. Олег під її дудку танцює, ще й коханку завів… Альону якусь. Машину мою їй віддав, каже, що їй потрібніше.
Батько слухав, не перериваючи. Його обличчя, порізане глибокими зморшками, залишалося абсолютно спокійним. Тільки пальці правої руки, що лежали на столі, повільно стискалися в кулак.
— Але це ще не все, — я схлипнула. — Свекруха вчора сказала… Мовляв, підпиши папірець, що на аліменти не претендуєш, інакше вони тобі життя зіпсують. Казала, що в тебе здоров’я не те, і один візит “серйозних людей” може закінчитися погано. Тату, я так злякалася! За тебе злякалася. Вони ж зараз відчули владу, гроші…
Павло Петрович повільно зняв окуляри, протер їх краєм кофти. Його очі, зазвичай добрі й трохи втомлені, зараз світилися дивним, холодним блиском.
— Отже, Альона на твоїй машині їздить? — запитав він тихо. Його голос став сухим, наче шелест паперу.
— Так. Білий седан, номери ти знаєш.
— А Олег, кажеш, великим начальником став? У тій фірмі, що займається державними закупівлями?
— Так. Хвалився, що тепер “вирішує питання” і підписує важливі папери.
Батько кивнув своїм думкам. Він підвівся, підійшов до старого секретера, який завжди був замкнений, і дістав звідти звичайний, старий кнопковий телефон. Не той смартфон, що я йому подарувала, а стару “цеглину” з минулого десятиліття.
— Тату, ти що? У поліцію дзвонитимеш? — я витерла сльози. — Це навряд чи допоможе. У Олега там кум якийсь працює, вони разом на полювання їздять.
— Пий чай, доню. Тобі треба відпочити.
Він набрав номер по пам’яті. Я не чула, що відбувалося на тому кінці, але бачила, як змінилася його постава. Кудись зникла стареча сутулість. Плечі розправилися, підборіддя піднялося.
— Доброго вечора, Григоровичу, — сказав він. Голос звучав зовсім інакше. Жодного тремтіння. Тільки холодна, майже сталева впевненість. — Це Петрович. Впізнав? Радий. Ні, я не з привітаннями. Настав час згадати про старі борги, друже. Пам’ятаєш аудит по енергомережах у дев’яносто восьмому? Ті папки досі у мене в порядку.
Він замовк, слухаючи відповідь. На кухні стало так тихо, що було чути цокання годинника в кімнаті.
— Записуй дані, — продовжив батько жорстко. — Ковальов Олег Вікторович. Компанія “СпецБуд”. Перевірити на відповідність займаній посаді. Особлива увага — завищення цін у кошторисах і фіктивні акти виконаних робіт. Думаю, там матеріалу на кілька років вистачить. Друге — Ковальова Ганна Петрівна. Здає кілька квартир без реєстрації, податки не платить роками. Нехай відповідна служба завітає з повною перевіркою. І третє… Машина моєї доньки зараз у користуванні сторонньої особи без будь-яких прав на це. Заберіть на штрафмайданчик сьогодні ж.
Він натиснув відбій і поклав телефон назад. Потім повернувся до мене і посміхнувся своєю звичайною, м’якою усмішкою.
— Тату… — я дивилася на нього, наче бачила вперше. — Ти ж… Ти ж просто бухгалтер на пенсії. Ти ж усе життя тільки з цифрами в кабінеті сидів.
— Цифри, Ірочко, іноді важать більше, ніж слова чи кулаки, — він підморгнув і погладив мене по руці. — Я тридцять років очолював контрольну службу в одній дуже серйозній структурі. Знаходив тих, хто вважав себе розумнішим за закон. Просто не хотів тебе в це втягувати. Менше знаєш — спокійніше живеш.
Механізми, запущені дзвінком батька, запрацювали не миттєво, але невідворотно.
Через кілька днів Олег сидів у своєму кабінеті, розслаблено гортаючи документи, коли двері відчинилися без попередження. Увійшли троє чоловіків у строгих костюмах.
— Ковальов Олег Вікторович? — сухо запитав один із них. — Просимо підготувати всі цифрові носії та особисті речі. Проводиться перевірка діяльності за підозрою у великих фінансових махінаціях.
— Ви що, з глузду з’їхали? — Олег зблід. — Я зараз дзвонитиму покровителям! Ви знаєте, хто за мною стоїть?
— Дзвоніть, — байдуже відповів перевіряючий. — Тільки телефон ми вилучаємо. І, до речі, ваш доступ до системи заблоковано. Проїдемо з нами для пояснень.
У цей самий час на іншому кінці міста Альона влаштувала справжню істерику посеред вулиці, дивлячись, як мою машину завантажують на евакуатор.
— Це помилка! Це подарунок! — кричала вона, намагаючись схопити інспектора за рукав.
— Громадянко, заспокойтеся, — втомлено відповідав патрульний. — Автомобіль належить іншій особі. Довіреності у вас немає. Більше того, є заява про незаконне заволодіння транспортним засобом. Радійте, що ми вас просто як свідка оформлюємо. Далі — пішки.
А Ганна Петрівна в цей момент судомно шукала ліки. У двері її квартири, де вже стояв той самий новий гарнітур, дзвонили представники податкової служби разом із дільничним.
— Відчиняйте! У нас припис на перевірку житлових умов та законності отримання прибутку від нерухомості. Також є скарга на незаконне перепланування, через яке у сусідів порушена вентиляція. Будемо складати акт.
Її “імперія”, побудована на впевненості у власній безкарності, розсипалася, як картковий будиночок від легкого подиху вітру.
Минув тиждень. Ми з батьком сиділи на кухні, ліпили вареники. Малий возився з тістом, увесь замурзаний борошном, але щасливий. Раптом у двері задзвонили.
Батько витер руки об рушник, глянув на мене поверх окулярів.
— Сиди. Я сам.
Я все одно вийшла в коридор, намагаючись не шуміти. На порозі стояв Олег. Від колишнього лоску не залишилося й сліду. Неголений, у пом’ятій куртці, з поглядом, що бігав по сторонах. Він виглядав як людина, яка щойно втратила все.
— Павле Петровичу… — почав він ледь чутно. — Можна Іру? Нам треба поговорити. Сімейні справи ж, ну ви розумієте… Я погарячкував тоді, буває. Стрес на роботі…
Батько стояв у дверях, не пропускаючи його всередину. Він був нижчий за Олега, але в цей момент здавався справжньою стіною.
— У Ірини немає чоловіка, — спокійно сказав батько. Голос був тихий, але від нього віяло таким холодом, що Олег мимоволі зщулився. — У неї є тільки син і батько.
— Та ви не розумієте! — Олег мало не плакав. — Мене звільнили! З такою характеристикою, що тепер тільки вагони розвантажувати. Альона пішла, як тільки дізналася, що грошей більше немає. У матері рахунки заблоковані, вона тепер винна державі стільки, що до кінця життя не розрахується! Це ви? Це ваших рук справа? Але як? Ви ж просто пенсіонер!
— Я — батько, — Павло Петрович зробив крок вперед, і Олег відступив до сходів. — Ти погрожував мені? Ти вигнав мою дитину з дому вночі? Тепер навчайся жити за власний кошт, а не за чужий рахунок.
— Я прошу вас… — Олег схлипнув. — Нехай Іра забере претензії! Я на все згоден!
— Забере, коли час прийде. А аліменти будеш платити справно, у визначеній сумі. І запам’ятай: якщо я побачу тебе ближче ніж за сто метрів до своєї доньки чи онука — наступна розмова буде вже не в моєму під’їзді, а в набагато менш затишному місці. Зрозумів?
Олег застиг. Він подивився в очі моєму батькові і побачив там те, чого раніше не помічав за старенькою кофтою. Не слабкість, а залізну волю людини, яка знає ціну кожному своєму слову.
Він розвернувся і майже побіг вниз по сходах, спотикаючись на кожному кроці.
Батько зачинив двері, провернув замок і повернувся на кухню.
— Хто там був, діду? — запитав малий, намагаючись зліпити з тіста щось схоже на зірочку.
— Ніхто, козаче. Протягом двері грюкнули. — Батько посміхнувся і знову взявся до справи. — Ну, на чому ми зупинилися? О, вода вже закипає.
Я підійшла до нього і обійняла. Пахло домом, затишком і тією абсолютною надійністю, яку може дати тільки рідна людина. Я не знала всіх подробиць його минулого життя і не хотіла знати. Я просто знала, що ми під надійним захистом.
А шпалери в тій квартирі, кажуть, Ганна Петрівна таки обдерла в пориві люті. Тільки от нові клеїти вже не було за що.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
