Зимовий вечір у Черкасах дихав сирістю та передчуттям свята.
У невеликій квартирі, де кожен куток був заставлений кухонним приладдям, панувала справжня гарячка.
Тетяна, жінка з м’якими рисами обличчя та пальцями, що пахли кропом і лавровим листом, витирала піт із чола.
Перед нею, наче на виставці, стояли результати її дводенного марафону: соковиті крученики, домашня ковбаса, яку вона начиняла власноруч, та кілька видів складних запіканок.
— Ти серйозно? Зібрався на корпоратив без мене? — Тетяна нарешті вимкнула плиту, і тиша, що запала, видалася їй дуже важкою.
Вадим, її чоловік, стояв у вітальні перед великим дзеркалом.
Він затягував нову кроватку, яку Тетяна купила йому на річницю.
Він виглядав як людина з обкладинки журналу — успішний, елегантний і абсолютно чужий.
— Таню, ну не починай цей старий допит. Це корпоратив у заміському комплексі. Там будуть самі айтішники, молодь. Тобі там буде ніяково. Всі ці розмови про криптовалюту, мови програмування. Ти ж у цьому нічого не тямиш. Навіщо тобі псувати собі вечір?
— Псувати вечір? — Тетяна зробила крок до кімнати, відчуваючи, як тремтять її коліна від утоми. — Вадиме, я п’ятнадцять років була твоїм першим слухачем. Я читала твої коди разом з тобою, коли ти тільки починав! Тепер мені «ніяково» бути поруч із твоїми успішними колегами?
Вадим зітхнув, не відриваючись від власного відображення.
— Світ змінився, Таню. Ти тепер, ну, ти вдома. Ти створюєш затишок, і в тебе це чудово виходить. Але там інший формат. Всі приходять або самі, або з дівчатами з офісу. Дружини вдома — це норма в нашій тусовці.
— Дружини вдома — це зручно, Вадиме. Щоб було куди повернутися, де нагодують і виперуть сорочку.
— Слухай, не роби драми. Завтра прийде мама, сестра з чоловіком, ми чудово посидимо. Я ж спеціально попросив тебе наготувати всього побільше. Відпочинь сьогодні, подивись серіал.
Він підхопив ключі від авто і, кинувши коротке «буду пізно», вийшов.
Двері зачинилися, залишивши Тетяну в оточенні запахів їжі, яку вона готувала для людей, що сприймали її як частину сервісу.
Тетяна сіла на табурет посеред кухні.
Вона подивилася на свої руки — шкіра стала сухою від постійного миття посуду. Раптом у двері постукали.
На порозі стояла Марта Федорівна, сусідка з третього поверху, жінка енергійна, незважаючи на свій поважний вік.
— Танюню, виручай! У мене замок заклинило, а я ж на святкову вечерю зібралася! Ти ж знаєш мого сина, він у відрядженні. Може, твій Вадим подивиться?
— Вадима немає, Марто Федорівно. Він на корпоративі.
Сусідка прищулилася, оглядаючи Тетяну, яка була одягнена в старий халат і виглядала старшою на десять років.
— А ти чого вдома киснеш? Така красуня, а сидиш між каструль! Мій покійний чоловік, хай йому грець, мене навіть на рибалку з собою брав, бо казав: «Без моєї Ганни мені і сонце не світить». А твій що, соромиться?
Тетяна нічого не відповіла, лише пішла по інструменти Вадима.
Поки вона допомагала сусідці з замком, Марта Федорівна не вгавала:
— Знаєш, Таню, чоловіки — вони як коти. Поки ти їх гладиш, вони думають, що так і треба. А ти спробуй хоч раз не нагодувати. Або, ще краще, піди і покажи, що ти — Жінка, а не додаток до пилососа.
Повернувшись додому, Тетяна відкрила Фейсбук.
У стрічці новин вона побачила пост колеги Вадима — Яни, молодої і амбітної HR-менеджерки.
На фото був розкішний ресторан, ігристе і її Вадим.
Він обіймав Яну, вони сміялися.
Підпис під фото говорив: «Наша команда — це сім’я! Святкуємо без зайвих людей!».
«Без зайвих людей».
Це словосполучення засмутило Тетяну. Значить, вона — зайва людина.
У цей момент задзвонив телефон.
Це була та сама Яна.
— Алло, Тетяно? Вибачте, що турбую. Вадим забув у кабінеті свій другий телефон, на якому підключений доступ до серверів компанії. Нам терміново треба скинути звіт іноземним партнерам, інакше премії не буде нікому. Вадим сказав, що телефон десь у кабінеті вдома. Ви можете передати його через таксі?
— Яна? — голос Тетяни став несподівано низьким і холодним. — Адресу ресторану скиньте. Я привезу сама.
Тетяна підійшла до шафи. Вона дістала сукню кольору стиглої вишні, яку купила ще три роки тому і жодного разу не одягла.
Вона зробила макіяж — яскравий. Вона змила з себе запах кухні, замінивши його парфумами, які Вадим колись назвав «занадто сильними».
Ресторан «Кришталь» сяяв вогнями.
Тетяна увійшла в зал з такою гордістю, якої сама від себе не чекала.
Музика на мить здалася їй тихішою, коли вона побачила стіл, де сидів Вадим.
— Таню?! — Вадим підхопився, ледь не перекинувши келих. Його обличчя стало попелястим. — Ти що тут робиш? Я ж сказав — таксі!
— Ти забув телефон, Вадиме. А я забула, що я — жива людина, а не твій кухонний девайс, — вона поклала телефон на стіл прямо перед Яною.
Яна, яка на фото виглядала такою впевненою, зараз ніяково відвела погляд.
— Тетяно, вибачте, ми просто, — почала вона.
— Не вибачайтеся, Яно. Ви просто частина «сім’ї», де дружини — це зайвий баласт. Вадиме, я привезла тобі доступ до твоїх серверів. Сподіваюся, вони зігріють тебе вночі краще, ніж я.
До столу підійшов засновник компанії, старий знайомий Вадима, який пам’ятав Тетяну ще з студентських часів.
— Тетяно? Яка зустріч! Вадим казав, що ви занедужали, що у вас постійний смуток і ви зовсім не виходите з дому. Я так шкодував!
Тетяна посміхнулася — сумно і переможно водночас.
—Сумую? Ні, Олександре. У мене була просто тимчасова втрата зору. Я не бачила, що мій чоловік вигадує мені недуги, аби не показувати мене людям. Але сьогодні я одужала.
В залі запала тиша.
Співробітники компанії дивилися на Тетяну — яскраву, сильну жінку — і на Вадима, який раптом став маленьким і жалюгідним.
Тетяна не залишилася на святі.
Вона вийшла з ресторану в зимову ніч. Сніг падав їй на плечі, але їй було тепло.
Вона викликала таксі і поїхала не додому, а до Марти Федорівни, яка обіцяла пригостити її справжньою наливкою і розказати, як жити далі.
Вадим повернувся вранці.
Він був сумний. Він побачив Тетяну, яка спокійно пила каву.
На столі лежали документи на розлучення.
— Таню, пробач. Я злякався. Навколо всі такі успішні, без «багажу». Я хотів відповідати образу.
— Ти і є твій образ, Вадиме. А я — справжня. Наступного разу, коли захочеш похвалитися своєю «родиною» в офісі, подумай, чи не забув ти справжню родину за зачиненими дверима кухні.
Вона поїхала до батьків у село на тиждень.
Там вона знову вчилася дихати на повні груди. Коли вона повернулася, Вадим уже вивіз свої речі.
Він зрозумів, що кришталь їхніх стосунків розбито на такі дрібні осколки, що їх не склеїти навіть найдорожчими обіцянками.
Минув рік. Тетяна відкрила власну невелику студію кулінарного дизайну.
Вона більше не готувала «на замовлення» чоловіка.
Вона творила для тих, хто цінував її талант.
Першого січня вона сиділа в кав’ярні. До неї підійшов чоловік — спокійний, з добрими очима.
— Ви Тетяна? Мені казали, що ви робите найкращий святковий стіл у місті. Але я хотів би запросити вас не готувати, а просто повечеряти зі мною.
Тетяна посміхнулася. Вона знала: цей рік буде іншим. Бо вона більше не була невидимою.
Вона зрозуміла, що навіть, коли жінка вже не юних років, їй не варто боятися розлучення, не варто боятися, що вона нікому не потрібна, адже своє щастя можна знайти у будь-який вік. Часто вік лише красить жінку.
Хіба не так?
Фото ілюстративне.
