Субота почалася для Марини о шостій ранку. Вона не могла спати. Сонце ледь торкалося верхівок старих каштанів за вікном, а вона вже стояла на кухні, механічно нарізаючи овочі. Стук ножа по дерев’яній дошці був єдиним звуком у тихій квартирі.
Марина готувалася до цієї зустрічі так, ніби від неї залежало все її майбутнє. Хоча, власне, так воно і було. Сьогодні вона мала познайомити дітей — дорослих, самостійних Аліну та Ігоря — з Михайлом. Чоловіком, який за останні пів року повернув їй відчуття того, що вона жива.
На кухні пахло ваніллю від домашнього пирога та пряним запеченим м’ясом. Це були «запахи миру».
Колись, коли діти були маленькими, а її колишній чоловік Вадим ще не знайшов «нове натхнення», ці аромати збирали їх усіх за столом. Тоді Марина була центром всесвіту. Вона була тією, хто лікує розбиті коліна, пече печиво на шкільні ярмарки та знає, де лежать загублені шкарпетки.
Вона підійшла до дзеркала у передпокої. У свої сорок п’ять Марина виглядала гідно. Так, дрібні зморшки біля очей видавали втому — відбитки безсонних ночей, коли Ігор хворів на бронхіт, а грошей на дорогі ліки не вистачало. Відбитки тривог, коли вона працювала на двох роботах, щоб Аліна могла піти на танці в найкращих туфлях.
Але сьогодні вона вдягла сукню волошкового кольору. Михайло купив її їй минулого тижня.
— Ти в ній як небо перед світанком, — сказав він тоді, тримаючи її за руку.
Марина поправила комірець. Її пальці злегка тремтіли. Вона боялася. Боялася не Михайла, а власних дітей.
Михайло прийшов першим, як і домовлялися. Він приніс великий букет білих хризантем і пакунок з хорошим вином.
— Хвилюєшся? — запитав він, знімаючи куртку. Його голос був низьким і спокійним, як шум лісу.
— Дуже, Михайле. Вони… вони не знають про пропозицію. Я сказала лише, що буде серйозна розмова.
— Все буде добре, Марино. Вони дорослі люди. Вони мають зрозуміти.
Михайло пройшов на кухню. Він був простим чоловіком, майстром по дереву. Його руки були мозолистими, а погляд — прямим і чесним. Він не намагався здаватися кращим, ніж був.
За пів години пролунав дзвінок. Марина глибоко вдихнула і пішла відчиняти.
На порозі стояли вони. Аліна, у модному пальті, з вічно напруженим обличчям людини, яка кудись запізнюється, та Ігор — мовчазний, у навушниках на шиї, з виразом легкої нудьги.
— Привіт, мам, — буркнула Аліна, не дивлячись у вічі. Вона одразу пройшла до вітальні, навіть не знявши шарф.
— Ого, ну і запахи. Ти що, весілля готуєш?
— Просто обід, доню, — тихо відповіла Марина.
Ігор лише кивнув і пішов слідом за сестрою. Михайло підвівся з-за столу, коли вони зайшли до кімнати.
— Добрий день. Я Михайло. Дуже радий з вами нарешті познайомитися, — він протягнув руку Ігорю.
Хлопець ледь торкнувся його долоні кінчиками пальців і одразу сів на стілець, дістаючи телефон. Аліна ж оглянула Михайла з ніг до голови з такою прискіпливістю, ніби він був підозрілим товаром на ринку. Проста сорочка, чиста, але не дорога. Спокійний вираз обличчя. Вона ледь помітно скривилася.
Обід почався в гнітючій тиші. Було чути тільки, як цокає старий годинник на стіні — той самий, який Марина заводила щонеділі вже двадцять років.
— Ну, знайомся, — почала Марина, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі, яке ставало дедалі сильнішим. — Це Михайло. Ви вже знаєте… ми зустрічаємося пів року. І ми вирішили… ми вирішили бути разом офіційно. Михайло зробив мені пропозицію.
Аліна повільно поклала виделку. Вона відсунула тарілку з м’ясом, яке Марина готувала три години.
— Ти серйозно, мамо? — голос доньки був холодним, як лід. — Тобі сорок п’ять років. Які весілля? Яка пропозиція? Ти що, в шістнадцять років повернулася?
Марина зблідла. — А що не так з моїм віком, доню? Хіба в сорок п’ять життя закінчується?
— Та все не так! — вибухнула Аліна, підхоплюючись з місця. — У мене малій два роки, я розриваюся між роботою, садочком і домом. Ігор ще навчання не закінчив, йому на магістратуру гроші потрібні. А ти вирішила в кохання погратися? Ти подумала, як це виглядає збоку? Мати сімейства, бабуся — і раптом біла сукня і фата?
— А як це виглядає? — втрутився Михайло. Його тон залишався спокійним, але в очах з’явився сталевий блиск.
— Ваша мама — красива жінка. Вона має право не просто бути «бабусею на підхваті», а відчувати себе коханою.
— Ви взагалі мовчіть! — вигукнув Ігор, який до цього лише спостерігав. — Ми знаємо, навіщо ви тут. Квартира в центрі, ремонт, який мама робила три роки, відкладаючи кожну копійку. Зручно прилаштувалися на все готове? Мамо, він же просто хоче за твій рахунок життя змінити! У нього ж за душею ні копійки, мабуть?
Марина відчула, як у грудях щось обірвалося. Кожне слово дітей було як удар під дих. Вона згадала, як десять років тому, коли пішов Вадим, вона не купила собі нових чобіт три зими поспіль, щоб в Аліни була гарна сукня на випускний. Як вона ночами писала за Ігоря реферати, коли той хворів, щоб він не вилетів з університету.
— Йому квартира потрібна, а не ти, — повторила Аліна. — Мамо, схаменися. Тобі вже не до цього. Тобі про онуків треба думати, допомагати нам, бути вдома. А не з чужими чоловіками за ручки триматися по парках. Це просто смішно. Це соромно перед сусідами.
— Смішно? — Марина теж встала. Вона відчула, як до очей підкочуються сльози, але цього разу це були сльози не слабкості, а люті. — Смішно, що я хочу, щоб мене хтось запитав, як пройшов мій день? Смішно, що я хочу випити чаю з людиною, яка не вимагає від мене вечері з трьох страв і випраних сорочок за «дякую», а просто хоче бути поруч?
— Ні, мамо, ти не можеш цього зробити, тобі вже запізно… — кинула Аліна, хапаючи сумку. — Ми прийшли, бо думали, у тебе щось серйозне сталося. Хвороба чи проблеми. А це… це просто фарс.
Вона грюкнула дверима так, що задзвенів посуд у серванті. Ігор, не дивлячись на матір, швидко вийшов слідом.
Чай на столі так і лишився неторкнутим. Пара підіймалася над чашками, а потім повільно зникла, залишивши рідину холодною і темною.
Михайло підійшов до Марини, поклав важку, теплу руку їй на плече.
— Марино… я, мабуть, піду. Тобі треба побути самій. Давай зідзвонимося завтра, коли все трохи вляжеться?
Вона лише кивнула. Слова застрягли в горлі.
Коли за Михайлом зачинилися двері, квартира занурилася в тишу. Але це була не та приємна тиша відпочинку, а мертва тиша порожнечі. Марина повільно сіла біля вікна.
За склом сутеніло. Лютий вечір фарбував двір у сірі кольори. Там, під старою липою, колись була пісочниця. Марина заплющила очі й побачила себе — молоду, захекану, з важкими сумками в обох руках. Аліна тоді вередувала, бо хотіла чергову ляльку, а Ігор впав і розбив коліно. Марина тоді думала: «Нічого, зараз важко, але вони виростуть — і стане легше. Ми будемо друзями. Вони будуть моєю опорою».
Як же вона помилялася.
Вона згадала Вадима. Він був «батьком-святом». Він з’являвся раз на два тижні на блискучій машині, пахнучи дорогим парфумом. Він возив дітей у зоопарк, купував їм величезні порції морозива і дозволяв усе те, що Марина забороняла. Вони поверталися щасливі, засипаючи її розповідями про те, який тато крутий і щедрий.
А вона? Вона була «фоном». Тією, що змушує мити руки. Тією, що сварить за некеровані уроки. Тією, що варить несмачний суп, бо на делікатеси немає грошей.
Вона була побутом. А побут не люблять. Його просто використовують, як стару пральну машину — поки працює, її не помічають, а як тільки зламається — дратуються.
Коли Вадим одружився вдруге на жінці, молодшій за Марину на п’ятнадцять років, діти сприйняли це напрочуд легко. — Ну, тато закохався, це життя, — сказала тоді сімнадцятирічна Аліна, приміряючи нові навушники, подаровані батьком на «примирення».
Чому ж зараз, коли закохалася вона, це стало «соромом»? Чому її щастя розцінювалося як зрада їхніх інтересів?
Тиша в квартирі стала надто гучною. Кожен предмет тут був куплений нею, вимитий нею, збережений нею. І тепер ці речі ніби кричали про те, що вона більше нікому не потрібна як людина. Лише як обслуговуючий персонал.
«Тобі вже запізно…» — слова Аліни крутилися в голові, як заїжджена платівка.
— А хто встановлює цей термін? — прошепотіла Марина в порожнечу кімнати. — Хто вирішує, коли моє серце має перетворитися на камінь?
Вона згадала їхню першу зустріч із Михайлом. Це було в парку, наприкінці літа. Марина сиділа на лавці, намагаючись читати книжку, але думки постійно поверталися до рахунків за опалення і до того, що в Ігоря знову порвалися кросівки. Михайло просто сів поруч. Він не почав розмову з компліментів. Він просто запропонував їй морозиво.
— Ви виглядаєте так, ніби вам терміново потрібна порція ендорфінів, — сказав він тоді.
Потім були місяці довгих розмов. Виявилося, що він теж знає смак самотності в повному домі. Він розповів, як його колишня дружина пішла, залишивши його з боргами, і як він починав усе з нуля в чужому місті, працюючи в столярній майстерні по 14 годин на добу.
З ним Марина вперше за довгі роки відчула, що її слухають. Не просто кивають головою, чекаючи своєї черги щось попросити, а саме «слухають».
Одного разу вони гуляли під раптовою зливою. Михайло, не вагаючись, зняв свою куртку і накрив її. — Замерзнеш же, — сказала вона, намагаючись повернути одяг. — Головне, щоб ти була в теплі, Марино. Я витримаю, а ти в мене одна.
Ці слова «ти в мене одна» стали для неї дорожчими за всі діаманти світу.
Марина витерла сльози серветкою. Вона зрозуміла одну гірку, але важливу річ: її діти бояться не за її серце.
Вони бояться за свій комфорт. Вони бояться, що «фон» раптом оживе і стане самостійною картиною. Що мама перестане жити їхніми проблемами, перестане бути безкоштовною нянькою, кухарем і кредитором. Що вона почне жити для себе.
Марина встала. Її рухи стали чіткими й впевненими. Вона підійшла до столу і почала прибирати. Вилила холодний чай, загорнула пиріг і сховала його в холодильник.
Вона виростила їх. Вона віддала їм найкращі двадцять років свого життя. Вона навчила їх ходити, говорити, тримати ложку… але вона, здається, зовсім не навчила їх співчуттю. Якщо вони не можуть порадіти за єдину людину, яка любила їх безумовно, значить, десь вона припустилася помилки. І ця помилка — надмірна жертовність.
Вона взяла телефон. У списку останніх викликів був номер Михайла. Марина вагалася лише секунду.
— Алло, Михайле? Ти ще не спиш? — Ні, Марино. Я сиджу в машині біля твого будинку. Не міг поїхати, не знаючи, що ти в порядку.
Марина відчула, як горло знову перехопило, але цього разу від ніжності.
— Знаєш… я в порядку. Насправді, я вперше за багато років відчуваю себе правильно.
Я щойно зрозуміла, що «запізно» — це коли тебе вже немає під цим небом. А поки я тут, поки я дихаю і відчуваю — мені саме враз.
— То плани не змінюються? — у голосі Михайла почулася усмішка, надія і полегшення.
— Не змінюються. Більше того, Михайле… я хочу ту білу сукню. Не пишну, не весільну в класичному розумінні, але білу і гарну. Я хочу свята. Для нас.
Вона поклала слухавку і знову подивилася у вікно. У будинку навпроти запалювалися вікна. Хтось готував вечерю, хтось сварився, хтось, можливо, теж приймав доленосне рішення.
Марина відчула дивну, майже невагому легкість. Це була легкість людини, яка нарешті скинула з плечей вантаж чужих очікувань. Вона не знала, як складуться її стосунки з Аліною та Ігорем далі.
Можливо, вони довго не дзвонитимуть, намагаючись «покарати» її ігноруванням. Можливо, вони будуть ображатися роками.
Але вона знала одне: якщо вона зараз відмовиться від свого життя заради їхнього спокою, вона вб’є в собі ту жінку, яку Михайло так щиро покохав. І вона ніколи собі цього не пробачить.
Марина пішла у ванну, вмилася прохолодною водою. Вона дивилася на своє відображення і вперше за довгий час бачила не «маму Марину», а просто Марину.
— Тобі сорок п’ять, — прошепотіла вона. — І це не фініш. Це навіть не середина дистанції. Це просто новий розділ.
За вікном остаточно стемніло, але в її душі панував спокій. Вона зрозуміла: любов дійсно не має віку і не питає дозволу у дітей. Вона просто приходить тоді, коли ти нарешті готова відкрити двері й перестати боятися протягів.
Марина була готова. Вона більше не збиралася бути просто фоном. Вона збиралася бути щасливою.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
