— Пане Коваль? Артем Петрович?
Артем здригнувся, притискаючи слухавку плечем. Руки були по лікті в мастилі — він якраз намагався оживити двигун старенької «сусідської» автівки у своєму гаражі.
— Так, я. А хто це?
— Доброго дня. Це з обласної лікарні, завідувач відділення. Телефоную щодо вашої родички, Коваль Віри Михайлівни.
Артем завмер. Прізвище було його, але ім’я… Віра Михайлівна? У пам’яті не спливло жодного обличчя.
— Ви впевнені? Може, помилилися? У мене немає таких близьких родичів, можливо, ми просто однофамільці.
— Помилки бути не може, — голос лікаря звучав втомлено, як у людини, що за день пояснювала одне й те саме десять разів. — Ви вказані в її документах як єдина контактна особа. Вона у нас уже понад тиждень. Стан ми стабілізували, завтра виписка. Але саму ми її не відпустимо — вік не той, та й догляд потрібен. Ми намагалися зв’язатися з її забезпеченими родичами, але там глуха стіна. Ніхто не хоче брати відповідальність. Ви — останній у нашому списку.
Артем відклав ключ. У голові зашуміло.
— Почекайте, 83 роки? Двоюрідна сестра мого батька? — він пригадав якісь уривки розмов із дитинства, якісь натяки на велику сварку. — Батька немає вже десять років, він ніколи про неї не згадував.
— Пане Артеме, — лікар став жорсткішим, — ви заберете жінку чи ні? Бо інакше — державний заклад для літніх людей. Але там черги, місць немає, доведеться чекати. Людина залишиться просто в коридорі.
Артем глянув на свої замазучені руки. Вдома на нього чекала дружина Олена та син Максим у маленькій двокімнатній квартирі, де кожен сантиметр був на обліку. Але голос совісті, вихований тим самим мовчазним батьком, раптом прокинувся.
— Завтра о десятій буду.
— Ти серйозно хочеш привезти до нас чужу жінку? — Олена стояла посеред кухні, міцно стиснувши пальці на спинці стільця. — Артеме, у нас Максим у свої п’ятнадцять спить на дивані, бо місця немає. Де вона буде? На голові в нас?
— Альоно, ну не на вулицю ж її, — він намагався підібрати слова, щоб не образити дружину, яка й так тягнула на собі весь побут. — Батько, може, і сварився з нею, але він ніколи б не дозволив кинути людину в біді. Тимчасово. Поки знайдемо варіант.
— Тимчасово — це назавжди, ти ж знаєш, — зітхнула вона, але в її очах вже з’явилася та м’якість, за яку він її і кохав. — Добре. Вези. Але попередь, що палаців у нас немає.
Віра Михайлівна Коваль виявилася напрочуд худою жінкою з рівною, мов струна, спиною. Її очі кольору льоду дивилися на Артема з такою підозрою, ніби він прийшов не забирати її, а як мінімум щось вкрасти.
— Значить, син Петра… — промовила вона замість вітання. — Схожий. Тільки Петро був вищий і сорочки завжди крохмалив. А ти… ну, головне, що приїхав.
Артем мимоволі обсмикнув стару футболку.
— Радий знайомству, Віро Михайлівно. Речі є?
— Все життя в одній сумці, — вона кивнула на маленький пакунок. — Веди, племіннику. Подивимося, куди ти мене прилаштуєш.
Перші дні були справжнім випробуванням. Старенька виявилася людиною «старої закалки»: прямолінійна, гостра на язик і дуже вимоглива до чистоти.
— Хлопче, ти в лісі виріс? — суворо запитала вона Максима, коли той звичним рухом кинув наплічник посеред кімнати.
— Це моя кімната, — огризнувся підліток, який не звик до сторонніх у своєму просторі.
— Не «бабця», а Віра Михайлівна, — викарбувала вона. — І доки я сплю тут поруч на розкладачці, я хочу бачити порядок, а не склад брудних шкарпеток.
Олена теж ледь стримувалася. Вечері перетворювалися на іспити з кулінарії.
— Це що, макарони з магазину? — Віра Михайлівна розглядала тарілку так, ніби там була отрута. — Хіба так можна здоров’я дитини нищити?
— Ми їмо те, на що вистачає часу і можливостей, — втомлено відказувала Олена.
Але за тиждень щось почало змінюватися. Спочатку Віра Михайлівна сама стала до плити. Аромат її борщу та домашніх пампушок виманив Максима з навушників швидше, ніж будь-які заклики батьків. Потім вона допомогла малому з історією.
— Звідки ви це знаєте? Цього немає в підручнику! — дивувався Максим, закривши зошит.
— Я сорок років у школі викладала, паночку. Історію пишуть люди, а не параграфи.
З Оленою лід розтанув, коли Віра Михайлівна дістала нитку з голкою. Вона за вечір перетворила стару сукню дружини на річ, яка виглядала так, ніби її щойно привезли з дорогого магазину.
— У вас неймовірні руки, — щиро захопилася Олена.
— Життя навчило, — просто відповіла старенька. — Раніше ми не викидали речі, ми їх берегли. Так само, як і людей.
Одного вечора, коли дім затих, Віра Михайлівна розповіла Артему про ту саму сварку з батьком.
— Була у нас квартира… стара, в гарному районі, від батьків залишилася. Велика, світла. Я там з чоловіком жила. А як він пішов у засвіти, твій батько заявив права на частку. Йому треба були гроші на першу автівку, на бізнес якийсь… Я просила зачекати, хотіла викупити його частину потроху, бо це був мій дім, моє життя. А він уперся: або продаж, або суд. Ми тоді так наговорили один одному… Він гроші забрав, поїхав. Більше ми не бачилися.
— Він ніколи про це не казав, — Артем похитав головою.
— Гордий був. І я горда. Сорок років тиші через стіни та цеглу. А тепер стін немає, і часу немає.
Раптом, коли життя в квартирі більш-менш налагодилося, на порозі з’явилися «заможні» родичі. Племінник Ігор та його дружина Світлана приїхали на блискучому позашляховику, пахнучи дорогими парфумами.
— Тітонько Віро! — Ігор мало не зніс Артема, вриваючись до хати з величезним кошиком екзотичних фруктів. — Як ви? Ми так переживали!
— Три роки не чула вашого голосу, а тут — переживали? — Віра Михайлівна навіть не підвелася.
— Ну що ви, бізнес, справи… Але ми тут подумали — як ви можете жити в таких умовах? Тут же дихнути ніде! — Світлана зневажливо окинула поглядом потертий лінолеум. — У нас у будинку цілий поверх вільний. Там і догляд, і спокій. Навіщо вам обтяжувати цих… добрих людей?
— Ці люди — Артем, Олена і Максим, — відрізала старенька. — І вони — моя родина.
Артем відчував, що щось тут не так. Відповідь прийшла випадково. Він знайшов у поштовій скриньці розкритий конверт, адресований Вірі Михайлівні. Там був офіційний лист про доходи від оренди якихось комерційних приміщень у центрі, про які вона нікому не казала. Виявлялося, старенька була далеко не бідною вчителькою на пенсії.
— Ви знали про це? — запитав він увечері, показавши папір.
Віра Михайлівна зітхнула.
— Знала. І вони знають. Їм не я потрібна, Артеме. Їм потрібен мій підпис на паперах, щоб розпоряджатися цим майном. Ігор вже тричі намагався дати мені якісь бланки «для соцзахисту».
Ситуація загострилася, коли одного дня Артем повернувся з роботи і побачив порожню квартиру. Віри Михайлівни не було, речі зникли. Максим розповів, що приїхав Ігор, сказав, що старенькій стало зле і він везе її в приватну клініку.
Артем не став чекати. Він дізнався адресу будинку Ігоря через знайомих. Це був величезний маєток за містом, оточений високим парканом. Охоронець не хотів пускати, але Артем, зазвичай спокійний і тихий, так подивився на нього, що той відступив.
Артем знайшов її у гостьовій кімнаті. Вона сиділа в кріслі, бліда, але з тією ж прямою спиною.
— Артеме! — її очі блиснули.
— Збирайтеся, ми їдемо додому.
У дверях з’явився Ігор. Обличчя його було вже не таким привітним.
— Куди це ви зібралися? Тітці потрібен спокій. І взагалі, вона щойно підписала довіреність на управління її справами. Вона вже не зовсім розуміє, що робить, вік…
— Це ти не розумієш, що робиш, — Артем ступив крок вперед. — Я бачив лікарняну виписку. Там чітко написано, що після ліків, які вона приймала, вона не може підписувати жодні юридичні документи ще місяць. Будь-який суд скасує твій папірець за п’ять хвилин. І якщо ти зараз не відступиш, я викличу поліцію і розповім, як ти тримаєш людину силоміць.
Ігор зблід. Він був типовим «бізнесменом», який боявся розголосу та проблем із законом.
— Та забирайте… Стара карга все одно нічого не оцінить.
Минуло пів року. Життя сім’ї Ковалів змінилося до невпізнання, але не через гроші, хоча Віра Михайлівна таки допомогла Артему відкрити власну майстерню. Вона просто сказала: «Тобі не треба працювати на чужого дядю, у тебе золоті руки».
Максим тепер вчиться в ліцеї, про який мріяв, а Олена почала шити на замовлення — Віра Михайлівна знайшла їй перших клієнток серед своїх старих знайомих.
Але головне було в іншому.
Одного теплого вечора вони сиділи в саду невеликого будинку, який вони купили разом. Віра Михайлівна пила чай зі своєї улюбленої порцелянової чашки.
— Знаєш, Артеме, — тихо сказала вона. — Я все життя збирала ці папери, квартири, оренду… Думала, це моя безпека. А виявилося, що безпека — це коли ти знаєш, що за тобою приїдуть у брудній футболці прямо з гаража, просто тому, що ти — рідна душа.
Артем посміхнувся і накрив її руку своєю.
— Ви теж наша рідна душа, тьотю Віро.
Життя — це не сума на банківському рахунку. Це тепло рук і вчасно зроблений дзвінок. Ігор та Світлана більше не з’являлися — вони шукали нові об’єкти для своєї «турботи». А Ковалі просто жили, насолоджуючись кожним днем, бо тепер вони знали справжню ціну слова «сім’я».
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
