— І ти реально думала, що він зміниться, чи в тебе просто від перевтоми геть розум відібрало?

Це питання Олена ставила собі вже вдесяте, дивлячись на те, як на її новенькому, щойно купленому журнальному столику розповзається мереживо тріщин. Гуркіт був такий, ніби в кімнаті щось вибухнуло. Хоча, власне, так воно і було — вибухнуло терпіння, вибухнула тиша, і вщент розлетілася ілюзія сімейного затишку.

Вона стояла в дверях вітальні, стискаючи в руках кухонний рушник. Повітря було наелектризоване, густе від чужого гніву. Максим сидів у своєму величезному кріслі, яке займало ледь не третину кімнати, і навіть зі спини було видно, як ходить ходором його футболка на напружених лопатках. На екрані величезного телевізора, що займав пів стіни, блимав напис про програш. Велика червона пляма на фоні віртуальних руїн.

А біля ніг Максима, прямо на світлій підлозі, валявся чорний пластиковий пульт від приставки. Він відскочив від столика і тепер лежав нерухомо, як прибитий жук. Але Олена не дивилася на пульт. Вона дивилася на стіл.

Вона шукала його місяць. Обійшла десятки магазинів, гортала сайти вечорами після роботи, коли очі вже відмовлялися бачити цифри в звітах. Їй хотілося, щоб у цій квартирі, за яку вона щомісяця справно віддавала левову частку своєї непоганої зарплати, було хоч щось ідеальне. Гладка темна поверхня, яка відбивала світло люстри, як вечірнє озеро. Тепер посеред цього «озера» зяяла вибоїна, від якої в різні боки розходилися гострі промені.

— Програв! — Максим нарешті подав голос. Це не був голос чоловіка, це був рик підлітка, якому не дали дограти в комп’ютерному клубі. Він навіть не обернувся. Просто сидів і важко дихав, скидаючи залишки адреналіну.

Для нього все було просто: емоція вийшла, джойстик полетів, стіл зустрів удар. Справа закрита. Зараз він трохи віддихається і запустить новий раунд, ніби нічого не сталося.

— Програв? — тихо перепитала Олена. Її голос звув ніби з глибини колодязя. Холодний, спокійний, без істерики. Вона повільно підійшла до понівечених меблів. Торкнулася пальцями тріщин. Вони були гострі, як образи, що збиралися в ній роками.

— І ти вирішив, що найкращий спосіб це відсвяткувати — розгатити меблі? Максе, цьому столу немає і двох тижнів. Ти хоч уявляєш, скільки я за нього віддала?

Він нарешті зволив розвернути крісло. Його обличчя було червоним, очі — скляними. Той самий вираз, який вона навчилася впізнавати за кілометр: «Я тут головний, і не чіпай мене».

— Та що ти починаєш? — кинув він, кривлячись. — Що хочу, те й роблю. Це і мій дім теж, маю право розслабитися. Подумаєш, шматок дерева. Не роби з цього трагедію.

Олена відчула, як всередині щось клацнуло. Знаєте, як автомат у щитку, коли напруга зашкалює. Раптом стало дуже тихо і дуже ясно. Вона випрямилася, склала руки на грудях і подивилася на нього так, ніби вперше побачила.

— Твій дім? — вона ледь помітно посміхнулася, але в цій посмішці не було ні краплі тепла. — Давай-но уточнимо. Який саме квадратний метр тут твій? Може, оця підлога, на яку ти кидаєш свої речі? Чи стіни, за які я плачу банку щомісяця таку суму, що на неї можна було б пів року жити в хорошому готелі? Ти хоч один цвях сюди купив за власний кошт, перш ніж почати тут усе трощити?

Максим сіпнувся. Він звик до її сліз, до того, що вона починає жалітися або сваритися, а потім він просто йде на балкон курити, поки вона не заспокоїться і не прийде миритися. Але цей крижаний тон був чимось новим.

— Ой, почалося… Знову ти про гроші. Ти ж у нас «бізнес-леді», тобі що, шкода на власного чоловіка?

— Мені не шкода на чоловіка, Максиме. Мені шкода свого життя, яке я витрачаю на те, щоб ти міг безкарно ламати речі. Значить так. Зараз ти береш телефон, заходиш на сайт, де я замовляла цей стіл, і купуєш точно такий самий. Новий. І платиш зі своєї картки. Не з тієї, куди я тобі скидаю «на бензин», а з тих грошей, які ти нібито заробляєш на своїх підробітках.

Вона зробила паузу, даючи йому час усвідомити почуте.

— І поки ти не покажеш мені чек про оплату, можеш вважати, що ти тут у гостях. Дуже небажаних гостях. І не дай боже я побачу ще хоч одну подряпину на моєму майні.

Максим розсміявся. Це був нещирий, нервовий сміх.

— Ти серйозно? Через якусь дурницю влаштовувати цей цирк? Олено, прийди до тями. Це просто річ. Речі б’ються, життя триває. Я нічого купувати не буду, у мене зараз інші пріоритети, я вкладаю в саморозвиток. Переживеш якось із тріщиною, воно на швидкість не впливає.

Він спробував розвернутися назад до екрана, показуючи, що розмова закінчена. Це була його коронна фішка — знецінити проблему, зробити вигляд, що опонент несповна розуму, і просто піти в ігнор. Але Олена не збиралася відступати.

— Ні, Максиме, давай порахуємо. Ти ж любиш цифри, коли вони стосуються твоїх потреб.

Вона підійшла ближче, так, що тепер він був змушений дивитися на неї знизу вгору.

— Цей стіл коштує стільки, скільки ти не заробляв за останні три місяці. А тепер подивися сюди, — вона вказала на телевізор. — Ця панель коштує як непогана вживана автівка. Ти її дуже хотів, бо тобі «не вистачало графіки». Я купила. Ось ця приставка, в яку ти зараз втупився — це місяць моєї роботи без вихідних. Крісло під тобою, навушники, навіть оця модна футболка на тобі — все це куплено за мої гроші.

Вона говорила спокійно, як бухгалтер на річній перевірці. Кожна фраза — як удар молотком.

— Ти живеш у квартирі, де все, від зубної щітки до фіранок, оплачено мною. Ти їси продукти, які я замовляю. Ти користуєшся світлом і водою, за які приходять рахунки на моє ім’я. І при цьому ти маєш нахабство казати, що маєш право тут щось ламати? Ти не просто партнер, Максиме. Ти — мій найбільш збитковий проект.

Він підхопився з крісла. Його обличчя знову налилося багрянцем, але тепер це був уже не гнів гравця, а образа зачепленого его.

— Ах ось ти як заговорила! Проекти, рахунки… А де та Оленка, яку я кохав? Пам’ятаєш, як ми на початку разом на одну порцію вареників у кафе скидалися і були щасливі? Ти була живою, ти сміялася! А тепер ти перетворилася на калькулятор у спідниці. Тобі тільки бабки в голові! Ця квартира тебе зіпсувала, ти стала холодною, як лід. Мені потрібна була дружина, а не спонсор з вічно незадоволеним лицем!

Олена вислухала це все, не змигнувши оком. Колись ці слова могли б її поранити. Колись вона б почала виправдовуватися, мовляв, «я ж для нас стараюся». Але не сьогодні.

— Та Оленка, про яку ти кажеш, померла від виснаження, Максе. Вона померла тоді, коли зрозуміла, що поки вона тягне дві роботи, її «романтик» шукає себе на дивані. Вона померла, коли замість підтримки чула лише чергові розповіді про те, що робота в офісі — це для рабів, а ти створений для чогось великого. Я стала калькулятором, бо хтось у цій сім’ї мусив рахувати гроші, щоб ми не опинилися на вулиці.

Вона зробила крок вперед, і Максим мимоволі відступив.

— Ти кажеш, що тобі не потрібен спонсор? Але ти жодного разу не відмовився від нової техніки, від дорогої їжі, від комфорту. Ти з великим задоволенням користуєшся всім, що дає цей «спонсор». Тож давай без пафосу про кохання і вареники. Ти просто лінивий дорослий хлопчик, який звик, що за його розваги платить хтось інший.

У кімнаті повисла важка тиша. Максим дивився на неї з ненавистю. Він зрозумів, що його маніпуляція про «втрачену ніжність» не спрацювала. Останній козир був битий.

Він мовчки пройшов повз неї в іншу кімнату. Олена чула, як він грюкає ящиками. Через хвилину він повернувся. В руках у нього була купюра — велика, солідна. Вона лежала в неї в спальні, у шкатулці на «чорний день». Її заначка, про яку він знав.

— На! — він кинув гроші на пошкоджений стіл. — Подавися своїми грошима. Ти ж так любиш їх рахувати. Ось тобі компенсація. Я піду, бо в цьому склепі дихати нічим. Ти все перетворила на бізнес, тож живи тепер сама зі своїми речами.

Він схопив куртку і вилетів з квартири, з силою гупнувши дверима так, що дригнули стіни.

Олена не рушила з місця. Вона дивилася на купюру, що лежала поруч із тріщинами на склі. Це були її ж гроші, які він просто вкрав у неї, щоб кинути їй в обличчя як жест «незалежності». В цей момент вона відчула не біль, а дивне полегшення. Як ніби після довгої хвороби нарешті впала температура.

Вона не стала плакати. Замість цього вона пішла на кухню, налила собі чаю і випила його, дивлячись у вікно на вечірнє місто. Потім повернулася у вітальню.

Її рухи були спокійними і методичними. Вона підійшла до телевізора. Один за одним почала від’єднувати кабелі. HDMI, живлення, зарядки. Все, що належало до ігрового світу Максима. Вона не кидала їх, не рвала. Вона акуратно змотувала дроти, як він ніколи не робив.

Потім вона взяла саму приставку. Важка, чорна коробочка, яка забирала його увагу годинами, днями, місяцями. Вона винесла її в тамбур до ліфта. Туди ж полетіли джойстики — і той «вбивця столів» теж. Потім була черга коробок з іграми. Ціла стопка дисків, за які можна було б купити непоганий гарнітур у передпокій.

Наступним було крісло. Величезне, незручне, воно ніяк не хотіло проходити в двері. Олена штовхала його, пітніючи від зусиль, але не зупинялася. Нарешті воно опинилося в коридорі, біля сміттєпроводу. Туди ж вона виставила його дорогі навушники.

Вийшла така собі інсталяція: «Життя успішного чоловіка, який шукає себе».

Повернувшись до квартири, вона зачинила двері на всі замки. Дістала телефон і написала всього одне повідомлення майстру, чий номер зберігала про всяк випадок: «Добрий вечір. Потрібно терміново змінити серцевини замків. Сьогодні».

Потім вона відкрила додаток для керування інтернетом. Пару кліків — і пароль від домашнього Wi-Fi було змінено. Тепер замість стандартних цифр там було лаконічне: Все сама.

Максим повернувся через дві години. Він очікував побачити Олену в сльозах, яка буде просити вибачення за свою грубість. Він уже придумав промову про те, як він готовий її простити, якщо вона визнає свої помилки.

Але замість дружини його зустріло власне крісло в під’їзді. Його ігри лежали на підлозі, а приставка стояла зверху, як пам’ятник його безвідповідальності.

Він кинувся до дверей, вставив ключ, але той навіть не увійшов у шпарину. Він почав дзвонити — тиша. Стукати — ніхто не відповідав. Тільки сусіди почали визирати в коридор, спостерігаючи за цим безкоштовним спектаклем.

— Олено! Відчиняй! Ти що, зовсім здуріла? Це мої речі! — кричав він, але двері залишалися глухими.

Через десять хвилин йому прийшло єдине повідомлення на телефон:
«Речі в коридорі. Решту одягу забереш завтра, залишу в консьєржа. На розлучення подаю в понеділок. Гроші, які ти взяв зі шкатулки, вважай платою за оренду за цей місяць. Прощавай».

Він ще довго стояв у під’їзді, дивлячись на зачинені двері, які раптом стали для нього кордоном у зовсім інший світ. Світ, де більше не було безкоштовної їжі, оплачених рахунків і жінки, яка готова терпіти все заради ілюзії сім’ї.

Максим викликав таксі, намагаючись втиснути своє геймерське крісло в багажник. Він їхав до мами, бо більше не було куди. А Олена в цей час сиділа в тиші своєї квартири. Вона знала, що завтра буде важко, будуть дзвінки від родичів, розмови про «треба було потерпіти» і «всі так живуть».

Але дивлячись на тріщини на столику, вона вперше за довгий час посміхнулася. Стіл можна замінити. А життя в неї одне.

Чи бували у вас моменти, коли одна розбита річ ставала останньою краплею? Як ви вважаєте, чи варто давати другий шанс тим, хто звик лише брати? Діліться своїми історіями в коментарях, давайте підтримаємо один одного!

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.