— Ти приїхав ділити хату, в якій батько до останнього подиху чекав твого дзвінка, а не твоїх переказів на картку? — голос Романа був тихим, але від того ще більш важким.
Степан стояв біля своєї автівки, не наважуючись ступити в пилюку подвір’я. Він поправив дорогий годинник і глянув на брата, який сидів на ґанку в старій вицвілій сорочці.
— Романе, давай без драми. Гроші я надсилав справно. Ліки, лікарі, новий котел — це все за мій рахунок. Я свій обов’язок виконував як міг. А зараз життя таке, що треба рухатися далі. Будинок великий, земля тут дорога. Поділимо по-чесному, як у заповіті, і кожен піде своїм шляхом.
— По-чесному? — Роман повільно встав. — По-чесному — це коли ти знаєш, як він щоночі кликав тебе у маренні. Це коли ти знаєш, який на дотик його холодний лоб, коли ти йому пролежні обробляєш. Твої папірці в конвертах батька не зігріли. Я його на собі в баню носив, Степане. А ти зараз хочеш тут паркан поставити?
Роман витер піт з чола старим рушником. Сонце нещадно палило старий сад, де між яблунями вже почала розростатися висока трава. Важкий рокіт двигуна він почув ще за поворотом. Такі машини в їхньому селі рідкість — вони звучать як гроші, впевнено і трохи зверхньо.
Чорний позашляховик зупинився біля воріт, піднявши хмару рудого пилу. Степан вийшов із салону, обережно зачинив дверцята і скривився, побачивши, як похилилася хвіртка.
— Здоров був, господарю, — кинув він, тримаючись на відстані. — Все порпаєшся в землі?
Роман навіть не підійшов. Він просто міцніше стиснув рушник у вузлуватих, темних від роботи руках.
— І тобі не хворіти. Таки приїхав?
— А як інакше? Справи треба закривати, Ромчику. Час іде, об’єкт пропадає.
Степан пройшов через хвіртку, намагаючись не зачепити плечем зарослі кущі бузку. Він зупинився посеред двору, мружачись на сонце.
— Листа від юриста отримав? — запитала «столична зірка», дістаючи дорогий телефон.
— Отримав, — буркнув Роман. — У вбиральні на гвіздку якраз місце пусте було, став у пригоді твій папірець.
Степан зітхнув, демонструючи терпіння.
— Послухай, я не сваритися приїхав. Давай по-дорослому. Хату треба виставляти на продаж. Місце тут зараз престижне, люди шукають такі ділянки під забудову. Рієлтор каже, що сума вийде солідна. Навпіл, як батько й просив.
Роман зробив крок з ґанку. Половиця під ним жалібно скрипнула, ніби теж протестувала.
— Навпіл? — перепитав він майже пошепки. — Ти зараз серйозно про «навпіл»?
— А що не так? — Степан підняв брови. — Ми обоє спадкоємці. Все згідно з чинним законодавством. П’ятдесят на п’ятдесят.
— Ти про законодавство мастак розмовляти, — Роман підійшов ближче. — А про совість? Поки батько два роки лежав, ти де був? На конференціях? У відпустках за кордоном?
— Я гроші надсилав! — вигукнув Степан. — Регулярно і багато. На найкращі препарати, на ремонти, щоб вам тут на голову не капало. Я в цей дім вклав стільки, що за ці кошти можна було б дві таких хати купити.
— Гроші… Ти справді думаєш, що ними можна відкупитися від пам’яті?
Степан різко розвернувся і глянув на веранду.
— Та якби не мої фінанси, він би й пів року не протримався! Ти на свою зарплату в депо навіть вітамінів би йому не купив. Я забезпечив йому все необхідне. Подивися на вікна — хто міняв? Хто фундамент укріплював? Я майстрів наймав, я рахунки оплачував через додаток.
— Та нехай вони тобі боком вилізуть, ті твої рахунки! — Романа почало трусити. — Цей дім — це не цегла і шифер. Тут мама паски пекла, тут ми з тобою малими в козаків грали. Ти хочеш продати все це якомусь чужому дядьку, щоб він тут усе зрівняв із землею і поставив бетонний замок?
— Я хочу отримати свою частку, — холодно відрізав Степан. — У мене бізнес, мені потрібні ресурси для розвитку. А цей старий хлам мені не потрібен. І тобі він не потрібен, ти просто вперся як баран. Що ти тут робитимеш? Картоплю садитимеш до пенсії?
— Буду! Моя картопля, моя земля. Я звідси нікуди не піду. І продавати нічого не дам.
Брати стояли впритул. Два рідних обличчя, але між ними зараз була така прірва, яку не засипати жодними грошима.
— Значить так, — Степан вирівняв спину. — Раз ти такий принциповий, будемо ділити фізично. Розподіл майна в натурі. Половина ділянки — твоя, половина — моя. І будинок — теж навпіл.
— Це як ти собі уявляєш? — Роман гірко посміхнувся. — Пилою по даху пройдешся?
— Побачиш. Завтра приїдуть люди, розмітять межі. А сьогодні я залишаюся тут. Маю право, я тут теж зареєстрований.
— Ну залишайся, — Роман розвернувся і пішов до сараю. — Тільки цукру до чаю не чекай. Твоя доля — он, на горищі. Там якраз твої старі лижі порохом припали.
Ніч минула в гнітючій тиші. Роман постелив собі на веранді, слухаючи, як у хаті вовтузиться Степан. Брат так і не наважився лягти в батькове ліжко, влаштувався у вітальні на дивані, накрившись якимсь старим пледом, що ще пам’ятав тепло маминих рук.
Вранці, щойно розвиднілося, до воріт підкотила стара вантажівка. З неї вийшли двоє чоловіків у робочих комбінезонах. З ними вийшов Степан — вже не в дорогих штанах, а в якомусь старому спортивному костюмі.
— Скидайте тут, — скомандував Степан, вказуючи на самий центр двору.
На траву полетіли рулони металевої сітки, стовпчики та мішки з сумішшю. Роман вийшов на ґанок, тримаючи в руках горнятко з гарячим чаєм.
— Це що за вистава, Степане?
— Це межа, — Степан взяв рулетку. — Я підняв план ділянки. Рівно по центру. Від хвіртки і до далекого паркану.
— Ти при своєму розумі? — Роман поставив чай на перила. — У нас посеред двору яблуня росте, яку ще дід садив. Ти її теж переполовиниш?
— Яблуню собі залиш, мені байдуже. Але паркан стоятиме тут. І веранду твою він теж зачепить, бо вона за планом виступає за межі.
Роман відчув, як всередині все закипає. Він повільно спустився зі сходів.
— Не смій. Навіть не думай чіпати веранду.
— А то що? — Степан обернувся до робочих. — Хлопці, ставте перший стовп он там, біля кута будинку.
Робочі перезирнулися. Один із них, старший, почухав потилицю.
— Слухайте, господарю, так це… А документи на розподіл є? Ми ж просто паркан ставити приїхали.
— Я власник! — гримнув Степан. — Ставте, я плачу. Які можуть бути питання?
Роман підійшов до машини, витяг із кузова важкий залізний лом і встромив його в землю прямо перед ногами брата.
— Їдьте звідси, хлопці, — сказав він спокійно, але в очах було щось таке, що змусило майстрів замовкнути. — У нас тут сімейні справи. Воно вам треба — бути свідками, як брат брата виховує?
Чоловіки швидко зорієнтувалися. Розгніваний господар із ломом виглядав набагато переконливіше, ніж містянин із рулеткою.
— Знаєте, шеф, ми краще в машині посидимо, — сказав старший. — Ви там розберіться спочатку між собою.
Вони пішли, залишивши братів один на один.
— Ти зовсім голову втратив? — Степан зробив крок до Романа. — Думаєш, я тебе злякався? Ти як був сільським грубіяном, так і залишився. Тільки сила в голові.
— А з тобою інакше не можна, — Роман важко дихав. — Ти ж людської мови не чуєш. Тобі треба, щоб усе було за твоїми правилами. «Я купив», «я оплатив». А життя, Стьопо, воно не в чеках з магазину.
— Та йди ти зі своєю філософією! — Степан вихопив стовпчик і з силою встромив його в м’яку від роси землю. — Тут буде моя територія. Я сюди вбиральню нову поставлю, зрозумів? Прямо під твоїми вікнами. Щоб ти щоранку згадував, що треба було погоджуватися на продаж.
Роман кинув лом і кинувся на брата.
Вони зчепилися, як колись у дитинстві, тільки тепер це була не гра. Вони качалися по пильній траві, хрипіли та важко дихали. Роман був сильнішим, але Степан брав якоюсь відчайдушною злістю. Нарешті вони розлетілися в різні боки. У Степана з губи капало, у Романа на щоці горіла садна.
— Все? — прохрипів Роман. — Поділили?
— Ні, — Степан витер обличчя рукавом. — Це тільки початок.
Він встав, підійшов до робочих, які з цікавістю спостерігали за бійкою.
— По тисячі зверху кожному, якщо зараз почнете ставити.
Гроші, як завжди у Степановому світі, перемогли здоровий глузд.
Робочі почали бурити лунки. Сіра сітка змією поповзла від воріт вглиб саду. Вона пройшла через клумбу з півоніями, які мати так берегла, вона відрізала стару гойдалку від пісочниці.
Найважче стало, коли лінія підійшла до будинку.
Веранда була гордістю цієї оселі. Широка, світла, з різьбленими балясинами, які батько виточував сам довгими зимовими вечорами. Вона виступала за загальну лінію фасаду, і паркан впирався прямо в неї.
— Обходь! — крикнув Роман, стоячи на вході. — Ведіть паркан навколо хати!
— За планом — пряма лінія, — Степан стояв поруч, склавши руки на грудях. — Веранда на мою половину на добрий метр заходить. Або ти її сам прибираєш, або ми проходимо наскрізь.
— Ти з глузду з’їхав? Це ж дім!
— Це моя земля, Романе. Маю право очистити її від того, що мені заважає.
Один із робочих дістав пилку, інший — важку сокиру.
— Ви що надумали, нелюди? — Роман рвонувся вперед, але Степан перехопив його, обхопивши за пояс.
— Пусти! Пусти, гаде!
— Не лізь! — Степан тримав міцно. — Нехай роблять. Все одно тут нічого не буде.
Пилка завила, розрізаючи тишу села. Зуби вгризлися в сухе дерево перил. Посипалася жовта тирса, що пахла сосною та старим лаком. Роман перестав вириватися. Він просто дивився, як руйнується те, що здавалося вічним.
Дошки тріщали так, ніби будинок кричав від болю.
— Досить, — скомандував Степан, коли у веранді зяяла дірка. — Тепер стовпи ставте прямо в підлогу. Заливайте сумішшю.
Через годину веранда була поділена металевою сіткою. Тепер, щоб потрапити з однієї частини будинку в іншу по вулиці, треба було виходити за ворота і обходити всю ділянку.
Роман сидів на своїй половині веранди. Він дивився крізь сітку на брата, який по-хазяйськи походжав по «своїй» території.
— Ну що, задоволений? — запитав Роман.
— Порядок має бути, — відповів Степан, але в його голосі вже не було тієї впевненості. Він дивився на понівечений дім, і в очах його мигнуло щось схоже на розгубленість.
— Порядок… — Роман посміхнувся. — Знаєш, а батько перед тим, як піти, сказав мені одну річ. Про тебе.
Степан завмер.
— І що він сказав?
— Сказав: «Не ображайся на Стьопку. Він у місті зовсім один, хоч і при грошах. Йому, крім тих грошей, і спертися ні на що. Ти вже його прийми, коли він приїде».
Степан відвернувся. Він довго стояв спиною до брата, дивлячись на яблоню, яка тепер опинилася затиснута між парканом і сараєм.
— Брешеш ти, — буркнув він. — Нічого він такого не казав.
— Може і брешу, — погодився Роман. — А може, і ти сам собі брешеш. Яка тепер різниця? Стінка он вона.
Він поплескав рукою по натягнутій сітці.
Вечір опустився на подвір’я раптово. Сонце сховалося за ліс, і повітря одразу похолодало. Робочі поїхали, залишивши після себе купи сміття.
Роман виніс на веранду плитку, поставив чайник. На тій стороні сітки Степан сидів на принесеному з хати стільці.
— Будеш чай? — запитав Роман через перешкоду.
Степан здригнувся, ніби прокинувся.
— Давай.
Роман налив заварку в старе горнятка, додав окропу. Потім, трохи подумавши, простягнув руку з чаєм до сітки. Але клітинка була занадто дрібною, рука не пролазила.
— От біда… — Роман подивився на чай, потім на паркан. — Навіть пригостити брата не можу.
Степан підійшов до сітки, просунув пальці в отвори.
— Остав на підлозі. Я перелізу.
— Та сиди вже, — Роман зітхнув. — Зараз я інструмент принесу.
Він сходив до сараю, повернувся і почав методично перекушувати дріт прямо на рівні грудей. Дріт пручався, боляче клацав по пальцях, але Роман не зупинявся, поки не зробив невеличке віконце.
— На, — він просунув горнятко.
Степан взяв чай. Гаряча кераміка обпікала пальці, але він не випускав її.
— Романе…
— Чого тобі?
— А пам’ятаєш, як ми тут під верандою скарб закопали? В бляшанці з-під льодяників.
Роман присів на коліна.
— Пам’ятаю. Там ще твої солдатики були олов’яні і мій компас зіпсований.
— Я вчора шукав, — тихо сказав Степан. — Весь кут перерив. Немає там нічого. Мабуть, батько знайшов, коли фундамент латав.
— Не знайшов, — Роман похитав головою. — Я його переховав. Років у десять. Подумав, що ти приїдеш і все забереш.
Степан гірко посміхнувся.
— Як бачиш, не дарма подумав. Забрав. Пів хати забрав.
Вони замовкли. Чути було, як у траві сюрчать цвіркуни.
— Слухай, Стьопо, — почав Роман, дивлячись на свої руки. — А як ти в хату заходитимеш? Там же вхід через веранду був. Тепер у тебе входу немає.
— Вікно виб’ю, — відповів Степан. — Зроблю окремі двері. Як у комуналці.
— По-дурному це все.
— По-дурному, — погодився Степан. — Але ми інакше не вміємо. Обоє.
Він відпив чаю.
— Знаєш, я цей паркан поставив, а легше не стало. Думав, відгороджуся — і все, питання вирішене. А сиджу зараз і відчуваю себе як у клітці. І ти там, у клітці.
— Ми самі її збудували, — Роман підвівся. — Ладно, піду я. Завтра справ багато. Треба дірку у веранді забивати, бо дощ піде — все заллє.
— Я пришлю майстрів, — швидко сказав Степан. — Нехай нормально залатають. І дах підправлять.
— Не треба, — Роман подивився на брата крізь «віконце». — Я сам. Своїми руками. Ти вже не ображайся, Стьопо, але більше твої гроші тут не потрібні.
Він пішов у хату, щільно зачинивши двері. Степан залишився один, розділений холодним металом. Він розумів, що ця сітка тепер — найміцніше, що лишилося в його житті. Вона не давала їм розійтися назовсім, але й не дозволяла підійти ближче.
Наступні три дні вони майже не спілкувалися. Степан кудись їхав, повертався пізно, довго курив на своїй частині, дивлячись у темряву. Роман з ранку до вечора стукав молотком — змайстрував тимчасову стінку, прикривши «рану» на веранді. Будинок тепер виглядав дико — одна частина з пластиковими вікнами, друга забита фанерою, а посередині — дріт.
Сусіди заглядали через паркан. Тітка Ганна з третьої хати довго стояла біля воріт, хитаючи головою.
— Ну і ну… — шепотіла вона. — Батько б побачив — серце б розірвалося. Брати, кажуть…
На четвертий день Степан приїхав не один. З ним був чоловік у костюмі, з папкою документів. Вони довго ходили по ділянці, чоловік щось заміряв.
Роман вийшов на ґанок.
— Знову заміри? Чого ще відрізати вирішив?
Степан підійшов до сітки. Він виглядав дуже втомленим, під очима залягли тіні.
— Це оцінювач, Романе.
— Ти не зрозумів, — Роман спустився зі сходів. — Я не продаю.
— Та послухай ти! — Степан зірвався на крик. — Я не для продажу! Я на тебе її оформлю. Всю. І хату, і землю.
Роман заціпенів.
— Це з якого дива така щедрість?
Степан замовк. Оцінювач тактовно відійшов до машини.
— Снився він мені сьогодні, — тихо сказав Степан. — Батько. Стоїть ось тут, біля колодязя, і дивиться на цей паркан. Не свариться, не кричить. Просто дивиться. І така туга у нього в очах, Ромчику… Ніби ми не дошки пиляємо, а його самого.
Він підняв очі на брата.
— Я не можу так. Нехай усе тобі лишається. Живи тут, сади свою картоплю. Тільки паркан цей… прибери його. Сам прибери. У мене рука не підніметься.
Роман дивився на Степана і бачив у ньому того самого малого Стьопку, який колись плакав, коли вони випадково розчавили пташине гніздо в саду. Вся ця столична пиха, дорогі машини — все це було лише тонкою оболонкою, під якою жила самотня людина.
— Степане… У мене немає таких грошей, щоб тобі твою частку виплатити. Я за сто років не зароблю.
— І не треба, — Степан махнув рукою. — Оформимо як дарування. Податки я сам закрию. Вважай, що я просто повернув борг. За ті два роки, що ти тут сам лямку тягнув.
Роман мовчав дуже довго. Він дивився на понівечену веранду.
— Знаєш що, — нарешті сказав він. — Давай так. Залишаємо все як є. По документах. П’ятдесят на п’ятдесят.
— Навіщо? — не зрозумів Степан.
— А щоб ти приїжджав, — Роман вперше посміхнувся по-справжньому. — Частка ж твоя. Куди ти подінешся? Будеш на вихідні прикочувати, траву косити. А то іш, хитрий який — все на мене спихнути вирішив? І ремонт, і город? Ні, брате. Будемо разом відновлювати.
Степан повільно посміхнувся у відповідь.
— Разом, кажеш?
— Разом. Тільки паркан я сьогодні ж на брухт здам. І веранду переробимо. Зробимо ще ширшою, ніж була. Щоб великий стіл помістився.
— І самовар поставимо, — додав Степан. — Мамин. Він у коморі десь був.
Коли машина оцінювача поїхала, Роман зайшов у сарай і виніс важкий інструмент.
— Ну що, співвласнику, — він простягнув інструмент братові. — Починай зі свого боку. А я піду чайник поставлю.
За годину паркан лежав у траві жалюгідною купою дроту. Брати сиділи на сходах розбитої веранди, дивлячись на захід сонця.
— Чуєш, Стьопо, — Роман штовхнув брата плечем. — А солдатиків я тобі поверну. Вони в тій самій бляшанці, в старій бані на горищі сховані. Всі цілі.
Степан кивнув, не зводячи очей з саду, що занурювався в сутінки.
— Дякую, Ромчику. Вони мені зараз, мабуть, потрібніші, ніж тоді.
Через місяць від паркану не лишилося й сліду, а веранду відбудували так, що на ній легко вміщалася вся велика родина. Степан почав приїжджати щосуботи, поступово звикаючи до запаху землі та простої праці. А Роман більше ніколи не нагадував йому про минуле, бо зрозумів головне: спільна пам’ять коштує набагато більше за будь-які квадратні метри.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
