— Ти обкрутили мою маму, скористалася її безпорадністю, — Святослав був настільки розлючений, що не підбирав слів.
— Ти помиляєшся, твоя мама сама так захотіла, — спокійно відповіла Христина колишньому чоловіку.
В суботу з самого ранку в двері Христини подзвонили, на порозі стояв Святослав, який твердо вирішив забрати своє, бо вважав, що саме він, як син, є єдиним законним спадкоємцем. А хто така Христина? Невістка всього лиш…
Але саме невістці колишня свекруха все майно і залишила, бо вважала, що син негідний цього. Він сам вибрав свою долю, коли пішов з родини.
Христина завжди вважала, що її сім’я — це її опора. Вони з Святославом прожили майже двадцять років, разом пройшли і злидні, і радості. Мали гарну доньку Софію, якій уже було сімнадцять. Жили у своїй двокімнатній квартирі, яку колись допомогла купити свекруха — мудра і спокійна Галина Петрівна.
Христина була доброю невісткою — не сварилася, не сперечалася, завжди питала поради, допомагала, коли треба було. Галина Петрівна не раз казала знайомим:
— Мені з невісткою пощастило. Така господиня, така людина, що кожній би побажала. Вона мені як дочка.
Життя текло своїм ходом, поки одного разу Христині не зателефонувала подруга Ірина, яка працювала в тому ж офісі, що й її чоловік.
— Христино, — почала вона обережно, — не хочу я тобі зле казати, але твій Святослав… Він наче зовсім голову втратив через одну молоду колегу. Вона ж майже ровесниця вашої Софії… Ти вибач, що лізу не в свою справу, але мені тебе шкода.
Серце Христини стиснулося, але вона не закотила сцен, не плакала. Вона довго сиділа мовчки, а потім лише тихо сказала:
— Значить, криза середнього віку настала… Ну що ж, буває.
Вона не хотіла розвалювати сім’ю, тому мовчала. Вважала, що пройде час — і він схаменеться. Але сталося інакше. Святослав пішов. Молодій співробітниці — Кемелі — було двадцять п’ять. Він вважав, що не інтрижки, а справжнє кохання.
Відчуваючи, що зробив не зовсім добре, залишив Христині квартиру, кажучи:
— Ти добра жінка. Не хочу, щоб ти з дитиною залишилася без даху над головою. Тому на житлоплощу претендувати не буду.
Він думав, що робить шляхетний крок, не підозрюючи, як життя поставить усе на свої місця.
Його мама, Галина Петрівна дуже переживала через поведінку сина. Вона бачила, як Христина не проклинає його, не ображає, а просто мовчки виховує дочку, ходить на роботу і живе далі. І, мабуть, саме тоді в серці свекрухи щось перевернулося.
Одного дня вона тихо сказала Христині:
— Доню, ти мені ближча за сина. Я бачу, хто людина, а хто — не зрозуміло що. Прикро мені за поведінку сина, але він вже дорослий і сам приймає рішення.
Коли Галина Петрівна тяжко захворіла, Святослав навіть не приїхав одразу. Казав, що «зайнятий на роботі», а Христина щодня сиділа біля неї в лікарні, годувала, поїла, читала молитви. І коли настав час останнього прощання, саме Христина з Софією все організували. Святослав приїхав лише на похорон.
Після відспівування, коли всі стояли біля могили, адвокат Галини Петрівни підійшов до Христини й тихо сказав:
— У мене для вас документи. Ваша свекруха залишила заповіт. Вона все своє майно — будинок і землю — записала на вас.
Святослав, почувши це, зблід.
— Що значить — на неї?! — кинув різко. — Це несправедливо! Я — син!
Христина лише глянула на нього спокійно:
— Мама зробила свій вибір. Вона знала, хто був поруч із нею до останнього.
Через кілька днів він прийшов до Христини додому, вже без стриманості.
— Давай так: продавай той будинок і поділимо гроші. Це ж мами спадщина, — говорив він, ходячи по кімнаті. — Я хочу жити у своїй квартирі, а не в орендованій!
Христина підвела очі й спокійно сказала:
— Святославе, все законно. І я нічого продавати не збираюся.
Тоді він розізлився ще більше:
— Тоді знай: квартиру, яку я тобі залишив, я передумав! Ми її будемо ділити!
І тут Христина нарешті усміхнулася — тихо, але з гідністю:
— Пізно. Ця квартира вже давно записана на нашу дочку. Твоя мама оформила дарчу на онучку відразу як ти пішов від нас. Ти ж не збираєшся забирати житло в Софії?
Святослав сів, як обпечений. Він мовчав, не знаючи, що сказати. У його очах уперше з’явилося усвідомлення того, що він залишився ні з чим.
Через кілька місяців Кемела, молода й амбітна, залишила його. Сказала, що не хоче «жити з чоловіком без перспективи». Робота теж пішла шкереберть — почалися скорочення, і він залишився без посади.
Сидів якось на лавці біля старого двору, де колись жив із Христиною, і побачив, як вона з донькою йшла з магазину, сміючись. Вони були спокійні, щасливі, як люди, у яких за плечима непроста, але чесна доля.
— Мамо, дивись, тато… — тихо сказала Софія.
Христина на мить зупинилася, кивнула йому головою — чемно, але без усмішки. А потім пішла далі.
Святослав дивився їм услід і розумів: життя повернуло йому рівно те, що він віддав.
Кожен отримав те, що заслужив, і назад вже нічого не повернеш.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
