fbpx
Breaking News
Коли Вася збирав речі, Зоя Вікторівна влаштувала цілу виставу. Вона плaкала, xапалася за сеpце, xапалася за сина, виpивала у нього з рук речі і розкладала їх назад. Вона стала в дверях, впеpлася руками і кpичала: – Не пущу! Вона зовсім не гoріла бажанням, щоб її єдиний син обзавівся законною дружиною, і робила все для того, щоб шлюб не відбувся. Пів року тому, я побачила на тeсті 2 смужки. Я давно xочу дитину, мені вже 28 років. І я вирішила нарoджувати. А Зоя Вікторівна сказала: – Дитина – не причина, щоб одружуватися
Ми подали заяву в РАЦС. Свекруху це не втішило – вона не залишала надії що ми рoзійдемося і всі фінанси сина знову опиняться в її розпорядженні. Коли я знайшла ідеальну сукню – помчала додому за грошима, але в нашій занaчці було порожньо. Я, вся в сльoзах, зателефонувала чоловікові. Він сказав, що прийде додому і все пояснить. Те, що я від нього почула, позбaвило мене дару мови. Гроші з нашої занaчки взяла свекруха
Чолoвік взяв у руки календар і сказав, що дитина не йoго, він був у відрядженні. Мені зaбрaкло слів. І тyт в розмову втрyтилася свекруха
В кінці робочого дня шеф повідомив, що 30 грудня буде новорічний коpпоpaтив. Кожен має прийти зі своєю другою половинкою. Денис рiзко зблiд. Він усім бpeхав, що одружений. Тpeмтячuми руками він дістав телефон і зipвав у під’їзді оголошення. Швидко набрав номер тiєї жінки
Старша дочка, Марія, завжди відчувала, що її сестру батьки бiльше люблять. Ставлення до них настільки відрiзнялося, що це помітили не тільки родичі, а й сусіди. У підсумку, старша вивчилася і поїхала подалі від батьків, молодша так і сидить у них на шиї
Без рубрики
Ти ніколи не хотів мене бачити або у кожного свої проблеми

Скільки себе пам’ятаю – завжди тебе виправдовувала. Пояснювала собі трирічній і матусі, що ти не пішов просто так… Просто в тебе були важливіші справи, ніж ми в твоєму житті. Далі, затамувавши непрохані сльози, стояла перед шкільним вікном і дивилась тобі вслід – пояснювала, вже тільки самій собі, що друга тьотя в твоєму житті – певно, дуже строга, раз багато років поспіль не відпускала тебе до мене на зустріч. В руках тої миті зминала пакунок із не дуже модними на той час сукенками. Мабуть, з гуманітарки…

А одного вересневого дня я сіла в тролейбус. О, що то за день був – їхала на першу пару в медичний університет! І не халат того дня білосніжний несла в наплічнику, а цілу долю свою майбутню, на якій мала написати історію не одного зцілення, одужання…

Якось непомітно транспорт заповнився людьми вщент і мене притиснули до когось дуже близько. Тяжко було не впізнати до болю знайомий з дитинства обрис щоки, гостренький ніс, як і у мене. Хотілось тільки заглянути в очі, щоб переконатись, що такі ж, як і мої, з зелениною довкола зіниці. Але ти тоді відвернувся. Тільки щока стала багряно червоною. І я переконала себе, що то був зовсім інший чоловік і перестала собі пояснювати будь-що пов’язане з тобою…

Шість років злетіли непомітно і ми, випускники, почали торувати свій самостійний шлях.

Даремно в той день мені побажали спокійного чергування! Чи то погода, чи змовилися усі пенсіонери нашого відділення – раз-у-раз заглядали, щоб зміряла їм артеріальний тиск. А може, просто хотіли погомоніти? Адже часом у них виникало відчуття, що вони на конвеєрі. Не може в наших умовах лікар витрачати 30 хвилин на кожного, бо це не приватний кабінет психолога… Визирнула у вікно – мимо проїхала швидка допомога. Чомусь виникло тривожне відчуття, що після оформлення первинки і до нас зазирне та чи той, хто був усередині. Знову в ординаторську заглянула бабусенька, і я незчулась, як минула чверть години. Задзвонив телефон з прийомної: «Приймайте, після аварії, ваш пацієнт».

Що? Як? Чи дуже серйозний випадок? Чи викликати завідувача відділення на підмогу, адже година пізня, а коли щось надто серйозне, так не подужаю ж, досвіду поки немає!

«Ви, Вероніко, головне почніть! Промиємо спочатку все, почистимо, при потребі трошки підлатаємо, а там видно буде», – заспокоювала мене операційна медсестра.

«Що правда, то правда», – подумалось мені, вона точно більше в житті бачила, ніж я.

І ось пацієнт лежить на кушетці. Він мовчить, йому зробили знеболення, тож не дивлюсь поки на нього, зосереджено милю руки. Петрівна промиває в цей час його обличчя і коментує для мене, що виражених ушкоджень немає, просто натекло багато крові на лице, а очі, наче цілі. Тільки повіка надірвалась. Отож, сідаю за операційний мікроскоп і про себе радію, яка спритна наша Петрівна, вже й операційне поле підготувала, тобто мені лишила тільки вирізаний у стерильній пеленці кружечок для ока лишила.

Перш ніж латати повіку, треба переконатись, чи око й справді не уражене. Автоматично виконую необхідні маніпуляції, все гаразд… Щоразу, як дивлюсь на око в мікроскоп, зачудовано завмираю – неповторні візерунки, кольори, і це все у такому малесенькому органі, схожому на космос…

«Ти ба, думаю про себе, мабуть буде чутливий до болю», – то пригадується якась шарлатанська іридодіагностика, де сказано, що зеленоокі дуже нетерплячі до болю. Про всяк випадок, прошу Петрівну полити ділянку, яку маємо зашивати, лідокаїном, хоча вже і так вона нафарширована ним.

Шию. Вже й терпне спина. Чого тільки не нарозказували пацієнту, щоб відволікти від не надто приємної процедури. Терплячий виявився, тільки мугикає у відповідь. Ще й розказав, яка в нього гарненька донечка, навчається у Львові на педагога… Вже майже все, але мушу бігти – бо чекають стаціонарні пацієнти відділення.

Ранок. Перед сном вирішила вже ні про що не думати, надто втомилась – і від справ, і від переживань. Я до останнього сподіваюсь, що ми із прооперованим чоловіком маємо всього лиш одинакові прізвища. Буває ж? Заходжу в оглядову, де до медсестри задоволено і весело звертається особливий чоловік мого життя. Розказує їй, які в мене легкі руки, що й нічого не відчував під час операції. А я думаю, як же маю зняти йому пов’язку з очей.

Ну… от і все…

Німа сцена. Він знову червоніє, як і тоді, в тролейбусі, а я – вже ні, бо навчилась опановувати себе. Ну що ж… Здрастуй, тату… Хоча, мені більше подобається казати, що ми просто маємо одинакові прізвища, а взагалі, мене лелеки принесли…

Наталі ВОЛОТОВСЬКА, ПроТе

Читайте також: «НЕХАЙ ТЕПЕР ПЕРЕД БОГОМ ВИПРАВДОВУЄТЬСЯ…»

Related Post