У центрі міста стояв старий, але доглянутий будинок. На четвертому поверсі мешкала пані Галина – жінка поважна, завжди з піднятою головою та гордим поглядом. У своїй трикімнатній квартирі вона почувалася справжньою королевою.

Галина мала лише одного сина – Андрія. Народила його пізно, у 37 років, коли вже й не сподівалася на материнство. Чоловік давно пішов у інший світ, і весь свій світ, турботи й любов вона вкладала в цього хлопця.

Андрій виріс, одружився з Іриною, і тепер вони обоє працювали, збирали на власну квартиру. Жили то в орендованих кімнатах, то пробували пожити з Галиною в її просторій оселі. Але співжиття виявилося справжнім випробуванням.

– Мені потрібна тиша! – обурювалася Галина. – Ви постійно метушитеся, смієтеся, телевізор гучно вмикаєте. Це ж мій дім, тут має бути порядок.

Андрій з Іриною намагалися пристосуватися, але довго не витримали. Тож знову орендували маленьку квартирку і відкладали кожну копійку, щоб колись мати своє житло.

У вересні виповнювалося Галині 68 років. Вона заздалегідь наготувала святковий стіл, виставила свій святковий сервіз, який берегла «на великі свята».

– Все має бути гідно, – бурмотіла вона, розставляючи тарілки. – Бо я заслужила, я прожила життя, виховала сина, все для нього робила.

До неї завітали Андрій та Ірина. В руках – скромний букет осінніх квітів і акуратна коробочка з косметичним набором.

– Мамо, зі святом тебе! – обійняв її син.

– Будьте здорові ще на довгі роки! – додала Ірина.

Галина прийняла квіти, але обличчя її залишалося суворим. Вона чекала чогось більшого.

Коли сіли за стіл, вона підняла келих вина і, не довго думаючи, з докором сказала:

– От що я хочу вам сказати. Ви вже дорослі, час вам і про мене подумати. Я до молодості не йду, мені треба подбати про старість, щоб ні від кого не залежати.

– Ми ж завжди думаємо про тебе, мамо, – лагідно відповів Андрій. – Ось тобі подарунок, квіти, ми ж від щирого серця.

Але Галина лише рукою махнула:

– То дрібниці. Я кажу про серйозне. Ви маєте купити мені однокімнатну квартиру, – раптом заявила вона.

Андрій і Ірина переглянулися, подумали, що то жарт.

– Мамо, ти що? – засміявся син. – Звідки в нас такі гроші? Ми ж самі збираємо, щоб собі житло купити.

– От і купите! – твердо відповіла вона. – Однокімнатну мені. Я буду її здавати й матиму гроші собі на старість. А трикімнатній я буду жити. Якщо хочете, переїжджайте до мене. Коли мене не стане, все ж тобі перейде, Андрію. Тож фактично всі квартири будуть твої.

Ірина аж заніміла.

– Вибачте, але ви серйозно? Ми ледве назбирали трохи на перший внесок, а ви кажете, щоб ми вам ще одну квартиру купили?

Галина випросталася, наче справжня королева на троні:

– Так! Бо я своє життя на вас поклала. Андрія пізно народила, скільки здоров’я віддала. Я маю право на спокійну старість. Я тут від подруг наслухалася і надивилася – діти їх кинули на старість, а вони ледве виживають, не мають за що хліба купити. А я так не хочу. Буду здавати квартиру і матиму гроші з оренди.

– Але ж ти вже маєш квартиру, мамо, – намагався пояснити син. – Велику, гарну. Чого ще?

– Бо хочу мати дохід, а не залежати від вас! – різко відказала Галина.

Свято того вечора зіпсувалося. Ірина мовчала, щоб не зірватися, Андрій почувався розгублено. Повернувшись додому, вони стали радитися.

– Ти чув, що твоя мама сказала? – обурилася Ірина. – Купіть їй квартиру! Ми самі роками орендуємо, відкладаємо копійки, а вона…

Андрій опустив голову.

– Знаю. Але вона моя мама. Я єдиний син. Вона мене пізно народила, все життя жила мною. Може, вона справді боїться старості?

– Старості? – Ірина аж підскочила. – Вона ж у трикімнатній квартирі живе, як у палаці! Чого їй ще бракує? Вона ж думає не про спокій, а про гроші.

Андрій тяжко зітхнув. Він любив матір, але бачив: вона справді стала надто вимогливою.

Минали дні, але розмова на дні народження не виходила з голови. Галина телефонувала синові й нагадувала:

– Ти подумав? Треба швидше. Бо квартири ростуть у ціні.

Андрій почав уникати дзвінків. Ірина ж взагалі відмовилася йти до свекрухи, бо розуміла: кожна зустріч закінчиться сваркою.

Люди кажуть: жадібність очі застилає. Так сталося й з Галиною. Вона не розуміла, що своїми вимогами відштовхує від себе єдину рідню.

Одного вечора Андрій усе ж наважився поговорити з матір’ю відверто.

– Мамо, послухай мене. Ми не можемо купити тобі квартиру. Ми самі збираємо на житло. Хіба ти не розумієш?

Галина спалахнула:

– Ти невдячний син! Я життя своє віддала заради тебе, а ти…

– Мамо, – перебив він тихо, – ти дала мені життя, і я вдячний. Але я не маю обов’язку купувати тобі квартири. Я хочу, щоб ти була щаслива, але не такою ціною.

Галина замовкла. В її очах з’явилися сльози, змішані з образою.

– То ви хочете, щоб я у старості жебрачкою була?

– Ні, – твердо відповів Андрій. – Ми завжди будемо поруч. Ми ніколи тебе не кинемо. Але вимагати від нас те, чого ми не можемо дати, – це несправедливо.

Ця розмова стала переломним моментом. Галина кілька днів не телефонувала, гордо мовчала. А потім зрозуміла: син справді не може виконати її вимоги. І що далі вона тисне, то далі віддаляється від нього.

Минуло кілька місяців. Андрій з Іриною продовжували збирати на свою квартиру. А Галина лишалася в трикімнатній, серед кришталю й гардин, але вже без відчуття королеви. Бо королева без любові свого народу – лише самотня жінка в просторій хаті.

Материнська любов не вимірюється квартирами, а синівська вдячність – грошима. Хто намагається купити собі спокійну старість за рахунок дітей, ризикує залишитися в самотності, навіть маючи розкішну квартиру.

Бо найбільше багатство – не стіни й метри квадратні, а тепло рідних сердець.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.