У центрі міста стояв старий, але доглянутий будинок. На четвертому поверсі мешкала пані Галина – жінка поважна, завжди з піднятою головою та гордим поглядом. У своїй трикімнатній квартирі вона почувалася справжньою королевою.
Галина мала лише одного сина – Андрія. Народила його пізно, у 37 років, коли вже й не сподівалася на материнство. Чоловік давно пішов у інший світ, і весь свій світ, турботи й любов вона вкладала в цього хлопця.
Андрій виріс, одружився з Іриною, і тепер вони обоє працювали, збирали на власну квартиру. Жили то в орендованих кімнатах, то пробували пожити з Галиною в її просторій оселі. Але співжиття виявилося справжнім випробуванням.
– Мені потрібна тиша! – обурювалася Галина. – Ви постійно метушитеся, смієтеся, телевізор гучно вмикаєте. Це ж мій дім, тут має бути порядок.
Андрій з Іриною намагалися пристосуватися, але довго не витримали. Тож знову орендували маленьку квартирку і відкладали кожну копійку, щоб колись мати своє житло.
У вересні виповнювалося Галині 68 років. Вона заздалегідь наготувала святковий стіл, виставила свій святковий сервіз, який берегла «на великі свята».
– Все має бути гідно, – бурмотіла вона, розставляючи тарілки. – Бо я заслужила, я прожила життя, виховала сина, все для нього робила.
До неї завітали Андрій та Ірина. В руках – скромний букет осінніх квітів і акуратна коробочка з косметичним набором.
– Мамо, зі святом тебе! – обійняв її син.
– Будьте здорові ще на довгі роки! – додала Ірина.
Галина прийняла квіти, але обличчя її залишалося суворим. Вона чекала чогось більшого.
Коли сіли за стіл, вона підняла келих вина і, не довго думаючи, з докором сказала:
– От що я хочу вам сказати. Ви вже дорослі, час вам і про мене подумати. Я до молодості не йду, мені треба подбати про старість, щоб ні від кого не залежати.
– Ми ж завжди думаємо про тебе, мамо, – лагідно відповів Андрій. – Ось тобі подарунок, квіти, ми ж від щирого серця.
Але Галина лише рукою махнула:
– То дрібниці. Я кажу про серйозне. Ви маєте купити мені однокімнатну квартиру, – раптом заявила вона.
Андрій і Ірина переглянулися, подумали, що то жарт.
– Мамо, ти що? – засміявся син. – Звідки в нас такі гроші? Ми ж самі збираємо, щоб собі житло купити.
– От і купите! – твердо відповіла вона. – Однокімнатну мені. Я буду її здавати й матиму гроші собі на старість. А трикімнатній я буду жити. Якщо хочете, переїжджайте до мене. Коли мене не стане, все ж тобі перейде, Андрію. Тож фактично всі квартири будуть твої.
Ірина аж заніміла.
– Вибачте, але ви серйозно? Ми ледве назбирали трохи на перший внесок, а ви кажете, щоб ми вам ще одну квартиру купили?
Галина випросталася, наче справжня королева на троні:
– Так! Бо я своє життя на вас поклала. Андрія пізно народила, скільки здоров’я віддала. Я маю право на спокійну старість. Я тут від подруг наслухалася і надивилася – діти їх кинули на старість, а вони ледве виживають, не мають за що хліба купити. А я так не хочу. Буду здавати квартиру і матиму гроші з оренди.
– Але ж ти вже маєш квартиру, мамо, – намагався пояснити син. – Велику, гарну. Чого ще?
– Бо хочу мати дохід, а не залежати від вас! – різко відказала Галина.
Свято того вечора зіпсувалося. Ірина мовчала, щоб не зірватися, Андрій почувався розгублено. Повернувшись додому, вони стали радитися.
– Ти чув, що твоя мама сказала? – обурилася Ірина. – Купіть їй квартиру! Ми самі роками орендуємо, відкладаємо копійки, а вона…
Андрій опустив голову.
– Знаю. Але вона моя мама. Я єдиний син. Вона мене пізно народила, все життя жила мною. Може, вона справді боїться старості?
– Старості? – Ірина аж підскочила. – Вона ж у трикімнатній квартирі живе, як у палаці! Чого їй ще бракує? Вона ж думає не про спокій, а про гроші.
Андрій тяжко зітхнув. Він любив матір, але бачив: вона справді стала надто вимогливою.
Минали дні, але розмова на дні народження не виходила з голови. Галина телефонувала синові й нагадувала:
– Ти подумав? Треба швидше. Бо квартири ростуть у ціні.
Андрій почав уникати дзвінків. Ірина ж взагалі відмовилася йти до свекрухи, бо розуміла: кожна зустріч закінчиться сваркою.
Люди кажуть: жадібність очі застилає. Так сталося й з Галиною. Вона не розуміла, що своїми вимогами відштовхує від себе єдину рідню.
Одного вечора Андрій усе ж наважився поговорити з матір’ю відверто.
– Мамо, послухай мене. Ми не можемо купити тобі квартиру. Ми самі збираємо на житло. Хіба ти не розумієш?
Галина спалахнула:
– Ти невдячний син! Я життя своє віддала заради тебе, а ти…
– Мамо, – перебив він тихо, – ти дала мені життя, і я вдячний. Але я не маю обов’язку купувати тобі квартири. Я хочу, щоб ти була щаслива, але не такою ціною.
Галина замовкла. В її очах з’явилися сльози, змішані з образою.
– То ви хочете, щоб я у старості жебрачкою була?
– Ні, – твердо відповів Андрій. – Ми завжди будемо поруч. Ми ніколи тебе не кинемо. Але вимагати від нас те, чого ми не можемо дати, – це несправедливо.
Ця розмова стала переломним моментом. Галина кілька днів не телефонувала, гордо мовчала. А потім зрозуміла: син справді не може виконати її вимоги. І що далі вона тисне, то далі віддаляється від нього.
Минуло кілька місяців. Андрій з Іриною продовжували збирати на свою квартиру. А Галина лишалася в трикімнатній, серед кришталю й гардин, але вже без відчуття королеви. Бо королева без любові свого народу – лише самотня жінка в просторій хаті.
Материнська любов не вимірюється квартирами, а синівська вдячність – грошима. Хто намагається купити собі спокійну старість за рахунок дітей, ризикує залишитися в самотності, навіть маючи розкішну квартиру.
Бо найбільше багатство – не стіни й метри квадратні, а тепло рідних сердець.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
