Вечір тридцять першого грудня вкривав місто м’яким синім сутінком. У вікнах багатоповерхівок спалахували різнокольорові вогники, створюючи ілюзію спокою та затишку. Олена стояла біля кухонного вікна, спостерігаючи за поодинокими перехожими, які поспішали додому з останніми пакунками. В її квартирі панувала особлива атмосфера: аромат сушених грибів, принесених ще восени з лісу, змішувався з тонким запахом хвої та цитрусових.

Цього року вона все спланувала інакше. Жодних марафонських забігів біля плити до втрати свідомості. Тільки спокій, улюблені страви та родинне коло. На плиті вже млів її фірмовий грибний суп — рецепт, який вона колись перейняла від своєї бабусі. У холодильнику чекали легкі закуски та вінегрет, викладений у старовинний кришталевий салатник.

Цей салатник був для Олени символом. Його подарувала їй бабуся разом із невеликою квартирою, яку жінка залишила внучці в спадок. Пізніше вони з Андрієм продали те житло, додали заощадження і придбали цю простору трикімнатну оселю. Але салатник, як і відчуття того, що вона є справжньою господинею свого життя, Олена берегла понад усе.

Тишу порушив дзвінок у двері. Олена здригнулася. До дванадцятої залишалося ще багато часу, і вони нікого не чекали так рано.

— Я відчиню! — вигукнув Андрій із вітальні, де він допомагав їхній восьмирічній донечці Марічці розвішувати останню гірлянду.

За мить передпокій наповнився гучним голосом, шарудінням пакетів та холодом із під’їзду. Приїхала свекруха, Надія Петрівна.

Вона увійшла не як гостя, а як ревізор, що прибув із терміновою перевіркою. В руках — важкі сумки, на обличчі — вираз поблажливої турботи.

— Оленочко, сонечко, я ж знаю, що ви тут голодуєте зі своїми дієтами, — промовила Надія Петрівна, навіть не знявши пальта. — Привезла вам справжньої їжі. Щоб по-людськи свято зустріли.

Андрій підхопив пакунки, ледь не схилившись під їхньою вагою. Олена вийшла в коридор, намагаючись зберегти на обличчі привітну усмішку, хоча всередині в неї все стиснулося.

— Добрий вечір, Надіє Петрівно. Ми не очікували вас так рано. І навіщо стільки всього? Я вже майже все приготувала.

— Ой, та що ти там приготувала? — свекруха вже господарювала на кухні, розв’язуючи пакети. — Грибний суп? На свято? Ні, Олено, так не годиться. Ось, я привезла олів’є — велику каструлю, як Андрійко любить. І холодець. Справжній, домашній, три дні варила.

Вона почала виставляти на стіл пластикові контейнери, рішуче відсуваючи витончені тарілки Олени на край столу.

— Надіє Петрівно, ми ж домовлялися про легку вечерю, — тихо сказала Олена, дивлячись на Андрія.

Чоловік стояв поруч, ніяково переступаючи з ноги на ногу. Він знав цей погляд дружини, але конфліктувати з матір’ю було для нього понад сили.

— Олено, ну матуся ж хотіла як краще. Не починай, сьогодні ж свято.

«Не починай». Ці два слова були для Олени ніби стіною, об яку вона розбивалася щоразу, коли намагалася захистити власні кордони. Це означало, що її почуття, її старання та її плани знову відсуваються на другий план перед «святим обов’язком» бути вдячною.

Марічка вибігла в коридор, сяючи від радості. На ній була нова оксамитова сукня глибокого смарагдового кольору з білим мереживним комірцем. Олена довго шукала її, хотіла, щоб донька почувалася особливою.

— Бабусю! Дивись, яка я гарна! — закружляла дівчинка.

Надія Петрівна присіла перед внучкою, дістаючи з кишені велику коробку цукерок у яскравій обгортці.

— Ой, яка принцеса! Тільки сукня якась… мазка, мабуть? І тонка зовсім. Ти ж змерзнеш, дитино. Мама знову про красу думає, а не про здоров’я. На, з’їж цукерку, бабуся знає, що ти їх любиш.

— Ми домовилися, що солодощі будуть після вечері, — зауважила Олена, відчуваючи, як закипає роздратування.

— Ой, не будь такою суворою, — відмахнулася свекруха. — Від однієї цукерки світ не перевернеться. Андрію, допоможи мені перекласти холодець, а то в цих тарілочках навіть місця немає для нормальної страви.

До одинадцятої вечора кухня нагадувала поле битви, де перемогла армія Надії Петрівни. Весь стіл був заставлений важкими, ситними стравами. Скромний вінегрет Олени у кришталевому салатнику виглядав тепер як бідний родич на чужому балі.

— Ну, сідайте, — скомандувала Надія Петрівна. — Андрійку, спробуй мій олів’є. Пам’ятаєш, як у дитинстві?

Чоловік поклав собі величезну порцію, уникаючи погляду дружини.

— Смачно, мамо. Дякую.

— А суп ти пробувати не будеш? — Олена дивилася на свою тарілку.

— Суп… ну, може пізніше. Зараз якось не до супу, — буркнув Андрій.

Вечеря тривала в атмосфері напруженої ввічливості. Свекруха невпинно розповідала про знайомих, сусідів та дальніх родичів, даючи кожному оцінку.

— Ось у сусідки донька розлучилася. Уявляєте? Чоловік — золота людина, забезпечував, нічого не просив. А їй «простору» захотілося. Тепер сидить сама, кому вона потрібна з дитиною? Жінка має бути гнучкою, терплячою. Тоді й сім’я буде.

Олена відчула, як ці слова шпильками впиваються в її свідомість. Вона розуміла, на що натякає свекруха.

— Надіє Петрівно, — нарешті не витримала вона. — Може, ми сьогодні не будемо про те, хто і як має жити? У нас своя сім’я, і ми самі вирішуємо свої питання.

У кімнаті раптом стало дуже тихо. Навіть Марічка перестала жувати і подивилася на дорослих.

— Олено, ти це мені? — Надія Петрівна театрально відклала виделку. — Я просто ділюся життєвим досвідом. Чи в цьому домі вже й слова сказати не можна?

— У цьому домі — можна. Але я прошу поважати наші правила та мій час, який я витратила на підготовку.

— Ваші правила? — свекруха підняла брови. — Цікаво. А Андрійко теж так вважає? Чи він теж тепер «гість» у домі своєї матері?

— Мамо, ну не починай… Олену, заспокойся, — Андрій знову намагався втихомирити обох, але це лише підлило масла у вогонь.

— Я спокійна, — голос Олени тремтів від стримуваних емоцій. — Але мені боляче, коли мої старання знецінюються. Коли в мій дім приходять і кажуть, що все, що я зробила, — неправильно.

— То я тут зайва? — Надія Петрівна почала повільно вставати з-за столу. — Добре. Я зрозуміла. Син виросте — мати не потрібна.

Андрій підхопився.

— Мамо, куди ти? Скоро ж дванадцята! Олено, скажи їй щось! Вибачся!

Олена дивилася на чоловіка і бачила в його очах не підтримку, а страх. Страх перед матір’ю, страх перед конфліктом, страх взяти на себе відповідальність.

— За що я маю вибачатися, Андрію? За те, що хотіла провести свято так, як ми планували?

— Ти образила мою матір! Вона хотіла допомогти!

— Вона хотіла домінувати. І ти це дозволив.

Надія Петрівна вже була в коридорі, вдягаючи пальто з виглядом великомучениці.

— Не треба, Андрійку. Нехай святкують самі. Я поїду до себе. Мені там буде спокійніше, ніж тут, де мене зневажають.

— Мамо, я тебе не відпущу в таку ніч саму! — Андрій почав хапати свою куртку.

Він обернувся до Олени, і в його погляді вона прочитала вирок їхнім стосункам.

— Ти могла просто промовчати. Просто посміхнутися. Тобі що, важко було з’їсти те кляте олів’є?

— Справа не в салаті, Андрію. Справа в тому, що ти ніколи не був на моєму боці.

Двері з гуркотом зачинилися. Олена залишилася посеред кімнати. Гірлянди на ялинці продовжували миготіти, але їхнє світло здавалося холодним і чужим. Марічка підійшла до мами і тихо обійняла її за талію.

— Мамо, не плач. Давай ми з тобою з’їмо твій суп. Він пахне найкраще у світі.

Олена притиснула доньку до себе. Сльози все ж покотилися по щоках, але це були не сльози розпачу, а сльози звільнення.

Андрій не повернувся ні через годину, ні через дві. На повідомлення він не відповідав. Олена та Марічка сіли за стіл. Вони прибрали важкі контейнери в холодильник, залишивши лише легкі страви та той самий грибний суп.

— Знаєш, Марічко, — сказала Олена, наливаючи суп у тарілки. — Ми сьогодні започаткуємо нову традицію. Ми будемо готувати те, що любимо ми. І називати це «нашим часом».

— А тато прийде? — запитала дівчинка.

— Тато має вирішити, хто він — дорослий чоловік чи просто син своєї мами. Це його шлях. А наш із тобою шлях починається зараз.

Вони разом дістали овочі, які залишилися, і Марічка запропонувала:

— Мамо, а давай зробимо новий салат? Такий, якого ні в кого немає.

— Давай, — усміхнулася Олена. — Що додамо?

— Давай кукурудзу, яблуко і… авокадо! Ти казала, воно корисне.

Вони почали готувати. Кухня знову наповнилася звуками життя: сміхом, дзвоном ножів та ароматом свіжості. Це був найдивніший рецепт у їхньому житті, але в кожному русі було стільки любові та спокою, скільки не було за всі попередні роки шлюбу.

Зима вже почала втомлювати своїми сірими буднями, але в квартирі Олени панувало передчуття весни. Андрій з’їхав наступного дня після свята. Спершу він дзвонив і звинувачував її в егоїзмі, потім довго мовчав. Зрештою, він прийшов за речами.

— Мама сказала, що це найкраще рішення, — сказав він, уникаючи погляду. — Ти занадто горда, Олено. З тобою важко.

— Мені не важко, Андрію. Мені просто більше не хочеться бути зручною замість того, щоб бути щасливою.

Він пішов, залишивши за собою порожнечу, яка швидко заповнилася спокоєм. Олена не претендувала на його частку в їхніх спільних заощадженнях, попросивши лише залишити квартиру їй та доньці. Він погодився — можливо, з почуття провини, а можливо, під тиском матері, яка вже підшукала йому «кращий варіант».

Одного вечора Олена та Марічка знову поралися на кухні.

— Мамо, зробимо «Наш січень»? — запитала донька.

— Той самий, з авокадо та яблуком?

— Так! Він тепер мій найулюбленіший.

Олена дістала кришталевий салатник. Тепер він не здавався їй символом боротьби за владу. Він був просто гарним посудом, у якому яскраво виблискували зелені шматочки авокадо та золотиста кукурудза.

— Знаєш, доню, — сказала Олена, перемішуючи салат. — Бути господинею — це не про те, скільки страв ти наготувала. Це про те, щоб у твоєму домі завжди було чим дихати.

— І щоб ніхто не сварився через олів’є? — хитро підмигнула Марічка.

— І щоб ніхто не сварився через дрібниці, коли поряд є щось набагато важливіше — ми самі.

Вони сіли вечеряти. За вікном падав легкий сніг, а в квартирі було тепло. Це було нове життя — можливо, не таке ідеальне, як у кіно, але справжнє. Своє.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.