Ви ніколи не дізнаєтеся, скільки насправді коштує ваш спокій, поки в один чудовий вечір потенційна свекруха не почне заглядати вам у гаманець прямо за сімейною вечерею.
— Ти мені ось що скажи, Анно, — пані Галина відставила порожню чашку з-під чаю і подивилася на дівчину так, ніби та була несправним тостером. — Квартира в тебе своя є? Чи ти до нашого Тараса маєш намір переїхати?
У кімнаті на мить стало так тихо, що було чути, як за вікном гуркоче трамвай. Тарас, який якраз розливав мінералку, завмер.
— Мамо! — він намагався говорити спокійно, але голос здригнувся. — Звісно, у майбутньому Анна переїде до мене. Ми ж разом плануємо життя, які можуть бути питання про квадратні метри?
Пані Галина лише піджала губи. В її очах читалося чітке: «Сім’я — це ми з тобою, а вона — просто пасажир без квитка».
Анна та Тарас познайомилися через спільне коло друзів. Вона працювала креативницею у великій агенції, створювала візуальні світи для брендів. Він був аналітиком у міжнародній компанії.
Їх поєднало караоке. Друг Тараса почав зустрічатися з Анниною подругою, і якось вони опинилися за одним великим столом. Поки всі намагалися переспівати хіти минулих років, Анна та Тарас просто розмовляли.
Виявилося, що у них однаковий плейлист у навушниках і однаковий погляд на те, яким має бути ідеальний ранок суботи. Через місяць вони вже не могли заснути, не побажавши одне одному добраніч у месенджері.
Пані Галина спочатку здалася Анні цілком притомною жінкою. Була привітною, запрошувала на пироги, розпитувала про дитинство. Але згодом Анна почала помічати цей погляд.
Це був погляд оцінювача. Знаєте, як на ринку придивляються до товару: наче й гарний з вигляду, але треба перевірити, чи вартий він своєї ціни.
— У Анни дуже цікава робота, — розповідав Тарас на одній із таких вечерь, намагаючись розрядити атмосферу. — Вона малює майбутнє.
— Цікава — це добре, — Галина Петрівна хмикнула, розглядаючи манікюр невістки. — Тільки чи надійне воно, те малювання? Хіба за картинки зараз платять так, щоб на життя вистачало? Щось мені не віриться.
Анна лише злегка посміхнулася. Вона звикла, що старше покоління часто не розуміє, як можна заробляти гроші, сидячи за ноутбуком. Сперечатися не хотілося.
— Ти мені краще про житло скажи, — не вгамовувалася жінка. — Бо зараз молодь така пішла: прийдуть на все готове, а потім кажуть, що так і треба.
Тарас знову втрутився, намагаючись захистити кохану, але зерно сумніву вже було посіяне. Пані Галина вважала сина головним успіхом у житті, який дістався дівчині без особливих зусиль.
Насправді ситуація Анни була набагато складнішою, ніж думала її майбутня свекруха. Дівчина жила з батьками, але не тому, що не мала куди йти.
Їхня квартира в гарному районі була великою і затишною. Переїжджати на орендовану площу самій їй здавалося марною тратою ресурсів. Особливо після того, як вона вклалася в сімейну нерухомість.
Кілька років тому Анна віддала всі свої заощадження, щоб допомогти батькам розширити житлову площу. Тепер вона офіційно володіла половиною цього майна.
У неї була можливість взяти житло в кредит, але вона зважила всі «за» і «проти». У нинішні часи зв’язувати себе довгостроковими фінансовими зобов’язаннями здавалося не надто розумним кроком.
Тим паче, що батько Анни вже завершував будівництво будинку в передмісті. Це була його давня мрія — вийти на відпочинок і займатися садом на свіжому повітрі.
— Анно, як тільки ми переїдемо, квартира твоя, — казав батько. — Ти в неї стільки вклала, що це справедливо. Ми з мамою хочемо спокою, а ти будуй своє життя тут.
Анна допомагала батькам фінансово з цим будівництвом, купуючи матеріали та оплачуючи роботи. Але розповідати про це пані Галині вона не збиралася. Навіщо? Це внутрішні справи її родини.
Тарас, звісно, про все знав. Він навіть їздив з батьком Анни вибирати саджанці для нового саду і допомагав з дрібними справами на будівництві.
Минуло пів року. Стосунки молодих людей ставали все міцнішими, незважаючи на постійні зауваження з боку матері Тараса.
Пропозиція була тихою. Без гучних криків чи зайвої публічності. Вони просто вечеряли в затишному закладі, де на фоні грав легкий джаз. Сонце повільно ховалося за обрій, залишаючи на скатертині теплі відблиски.
Тарас дістав коробочку. Його руки трохи тремтіли.
— Ти знаєш, я не майстер довгих промов, — почав він. — Але я точно знаю, що не хочу прокидатися без тебе. Ти — моє все.
Анна відчула, як на очах виступають сльози. Це було так щиро, що слова стали зайвими. Вона просто кивнула і посміхнулася.
Але коли перша хвиля радості минула, десь у глибині душі виник образ майбутньої свекрухи. Анна розуміла: розмова про «територію» вийде на новий рівень.
І справді, новина про весілля викликала у пані Галини не захват, а напад тривожності. — А ви не зашвидко вирішили? — запитала вона, навіть не глянувши на каблучку. — Тарасе, ти добре подумав? Життя — це не тільки квіти та прогулянки.
— Мам, мені вже скоро тридцять, — засміявся Тарас. — Куди вже чекати?
— Ну так, тридцять. Вік розквіту. А ти його віддаєш дівчині, яка навіть свого кутка не має, — жінка зітхнула так тяжко, ніби на неї звалили всі біди світу.
Анні було неприємно це чути, але вона трималася. Вона бачила, як Тарас намагається її захистити, і цінувала це понад усе.
— Мамо, Анна — чудова. Вона професіонал, вона добра, і ми кохаємо одне одного. Тобі не здається, що цього достатньо для щастя?
— Ти наївний, як дитина, — відрізала Галина Петрівна. — Звісно, її батьки щасливі. Знайшли нареченого з власною квартирою, тепер можна не перейматися, де доньку влаштувати.
Тарас лише похитав головою. Він розумів, що переконати матір зараз просто неможливо.
Підготовка до весілля була спокійною. Анна та Тарас вирішили не робити пишних гулянь. Гроші, які вони могли б витратити на сотню гостей, краще було вкласти в облаштування їхнього майбутнього побуту.
Галина Петрівна весь цей час поводилася як «гостя, яку не запитали». Вона постійно натякала на те, що Тарас робить помилку, дозволяючи невістці оселитися в нього на всьому готовому.
— Ось побачиш, — казала вона подругам по телефону, знаючи, що син може почути. — Тільки-но папери підпишуть, вона одразу почне свої порядки наводити. І меблі йому поміняє, і все викине. А він же все сам купував, кожну копійку беріг!
Насправді Анна навіть не збиралася нічого змінювати силоміць. Вона поважала простір чоловіка і цінувала те, що він створив сам.
День весілля пройшов легко. Були лише найближчі. Батьки Анни приїхали з передмістя, засмаглі та задоволені життям. Вони привезли кошик домашніх яблук і конверт, який скромно передали молодятам.
Галина Петрівна ж весь вечір сиділа з таким обличчям, ніби її змусили робити щось украй неприємне. Вона демонстративно ігнорувала батьків Анни, вважаючи їх людьми зовсім іншого кола.
Справжня ситуація прояснилася через місяць після весілля. Галина Петрівна вирішила прийти в гості без попередження. Вона мала свій ключ і вважала, що має повне право перевірити, як молода дружина справляється зі своїми обов’язками.
Замість безладу чи якихось жахливих змін, вона побачила ідеальну чистоту. На кухні пахло смачною вечерею. Але жінку зачепило інше. На столі лежали документи.
Це були замовлення на придбання нових меблів та техніки для дому. Суми там були серйозні, хоча конкретні назви валют Галина Петрівна не розбирала — Анна швидко прибрала папери.
— Це що, Тарас за все платить? — голос свекрухи затремтів. — Вирішила витратити все, що він збирав роками?
Анна глибоко вдихнула. Вона обіцяла собі не йти на конфлікт, але терпіння закінчувалося. — Пані Галино, ми з Тарасом ведемо спільні справи. Ці речі ми купили разом. Ба більше, більшу частину коштів внесла я зі своїх проектів.
— Твої заощадження? — жінка засміялася. — Звідки вони в тебе? Ти ж з батьками жила, бо сама б не витягнула!
Тут у кімнату зайшов Тарас. Він почув останню фразу і його погляд став холодним. — Мамо, досить. Ти переходиш межу. Анна заробляє дуже добре. І взагалі, чому тебе так хвилюють наші фінанси?
— Бо я хвилююся за твою стабільність! — вигукнула мати. — Ти її привів у свій дім, а вона… вона просто користується тобою!
Наступного тижня сталося те, чого Галина Петрівна ніяк не очікувала. Батьки Анни нарешті закінчили переїзд і запросили всіх на вечерю в заміський будинок.
Галина Петрівна їхати не хотіла, але хотіла подивитися, як живуть «ті люди». Вона очікувала побачити стару хатину, де все тримається на доброму слові.
Замість цього вони приїхали до сучасного будинку з великими вітражними вікнами та ідеальним газоном. Батько Анни з гордістю показував територію.
— Ось тут у нас зона відпочинку, а там Анна допомогла з ідеями для оформлення, — розповідав він. — Вона взагалі в нас молодець. Якби не її фінансова підтримка, ми б ще довго це будували.
Галина Петрівна мовчала. Вона бачила, що ці люди мають достаток. Але головна новина чекала на неї наприкінці вечора.
— Ну що, діти, — сказав батько Анни, піднімаючи склянку з соком. — Ми з мамою остаточно оселилися тут. Тепер квартира в центрі повністю переходить Анні. Ми вже все переоформили. Хочете — живіть там, хочете — робіть, що вважаєте за потрібне. Це ваш фундамент.
У Галини Петрівни мало не забракло повітря. Квартира в центрі? Повноцінна власність у такому дорогому районі?
— Але… — почала вона, — Анно, ти ж казала, що житимеш у Тараса.
Анна спокійно подивилася на свекруху. — Ми так і вирішили. Нам зручніше у Тараса, там ближче до офісу. А мою квартиру ми вирішили використовувати як додаткове джерело доходу, щоб швидше втілити нашу спільну велику мрію.
Пані Галина раптом зрозуміла, наскільки безглуздо вона поводилася всі ці місяці. Дівчина, яку вона вважала «безпритульною», виявилася набагато самостійнішою, ніж вона могла уявити.
Дорога додому пройшла в мовчанні. Галина Петрівна дивилася у вікно, а Тарас міцно тримав Анну за руку.
Через кілька днів жінка зателефонувала Анні сама. Це було вперше за весь час їхнього знайомства. — Анно… я тут подумала. Може, заїдете в неділю на обід? Я приготую те, що ви любите. І ти… приходь обов’язково, поспілкуємося просто так.
Анна посміхнулася. Вона не чекала каяття — люди в такому віці рідко визнають помилки вголос. Але це запрошення було їхнім способом сказати «миримося».
Життя навчило її, що найкраща відповідь на недоброзичливість — це впевненість у собі. Вона не стала хизуватися статками, вона просто дозволила ситуації вирішитися самій.
Свекруха, звісно, не змінилася миттєво. Вона все ще іноді намагалася повчати, як краще готувати чи прибирати. Але тему грошей і нерухомості вона більше ніколи не чіпала.
Більше того, коли знайомі намагалися попліткувати про невісток, пані Галина тепер гордо відповідала: — А моя Анна — не просто красуня, вона в мене дуже серйозна людина. У неї і робота престижна, і майно своє, і головне — Тараса мого кохає по-справжньому.
Тарас лише посміхався, коли чув такі розмови. Вони обидва розуміли: головне — це те, що відбувається всередині їхньої маленької держави, а все інше — просто погода за вікном, яка рано чи пізно зміниться на сонячну.
Минув ще рік. Анна та Тарас дійсно почали втілювати плани про великий спільний простір. Квартира в центрі стала надійним тилом, який дозволяв їм почуватися впевнено.
Галина Петрівна тепер часто бувала у них, але вже без перевірок, а з гостинцями. Вона щиро раділа їхнім успіхам.
Іноді, спостерігаючи за тим, як Анна працює над новим дизайном, вона тихо казала: — Ти працюй, дитино, не відволікався. Головне, щоб у вас все ладилося. А з усім іншим ми, батьки, завжди підтримаємо.
Це була маленька перемога здорового глузду над упередженнями. Бо в реальному житті важливо не те, хто з чим прийшов у стосунки, а те, що ви змогли побудувати разом, поважаючи одне одного.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
