–Ти мене залишаєш?! – голосила Галина. – Що ж я без тебе робитиму?! Хто город виоре? Кого буду просити, картоплю посадити? Максим пакував торби і, ніби, не чув жінки. В село Максим повернувся з невісткою. Увечері на оглядини завітало декілька молодиць з вулиці, з якими Галина родичається і дружить. Спочатку шепотілися на порозі, допоки не вийде хтось із господарів. Потім голосно вітали Максима та його дружину. – Ми не одружені ще! – вигукнув чоловік. А вранці вийшли на город, щоб усі сусіди побачили
–Ти мене залишаєш?! – голосила Галина. – Що ж я без тебе робитиму?! Хто город виоре? Кого буду просити, картоплю посадити? Ти ж знаєш, що ходити по білому світі не можу… За матеріалами
Максим не зважав. Знав, що то останні мамині аргументи, аби не залишав рідної хати, не їхав із села, тим паче за покликом жінки, з якою познайомився за випадковим номером мобільного телефону.
– Мамо, мені не двадцять років, щоб надіятися на принцесу на білому коні. Треба налагоджувати життя. Що я висиджу в селі? Сама ж бачиш, що ні роботи, ні майбутнього. Хату треба будувати. Як? Може, влаштувавшись й відшукавши роботу, тебе до себе заберу.
Мати заголосила ще дужче:
– Ти упевнений, що там, на чужині, знайдеш тепло?
– Упевнений. Я знайомий з Танею сто років…
– Пів року, і по телефону, – уточнила мати. – Послухай мене, стару. Чудес не буває. Тут люди зустрічаються роками і не можуть потім жити під одним дахом, а ти… А ви?..
– Яка ж ти у мене стара? – пригорнув Максим матір до себе. – Ти ще зовсім молода. І не дуже багато в житті бачила, щоб на всі випадки знати відповіді. Поживемо – побачимо.
Ох, як вона не любила отого «поживемо – побачимо»! Хотілося для сина добра вже сьогодні, вже зараз, а він: «поживемо – побачимо».
Нарешті заспокоїлась. Заходилася збирати Максима на потяг, бо бачила, що ніяк не виходить у нього з валізами: то одну річ витягне, то іншу, бо місця не вистачає. Коли вже обіймав на прощання біля порогу, а потім нагнувся за багажем, то очам, вірніше, рукам своїм не повірив: валіз не можна було зрушити з місця.
– А годину тому відпускати не хотіла! Тепер же майже з дому випихає, все ладна була віддати, – пожартував Максим наостанок.
– Та ж не навік я їду, мамо! Повернуся скоро. Разом приїдемо з Танею. От побачиш.
Витер сльози з обличчя матері, і залишилася та одна у чотирьох стінах.
– Не забудь, – шепотіли вуста уже нікому, бо синова постать зникла за дверцятами авто.
Максим телефонував додому щодня. Телефонував, правда, сусідам, а ті вже кликали Галину до слухавки. То жінка все прислухалася до кроків за вікном: а, може, знову покличуть. Поговорить із сином – і на душі стає легше. Тим більше, що голос у Максима бадьорий і настрій, схоже, непоганий.
Декілька разів намагалася поговорити з невісткою, але поки що не виходить. Жінка цікавиться її, Галининим, здоров’ям, про проблеми запитує. Галина відповідає задля годиться. Але нещиро то виходить – сама відчуває. Винною при цьому не почувається. А як по-іншому можна розмовляти із зовсім чужою людиною?
Весна тим часом набирає сили. Галина щоранку прокидається здоровішою, у гарному настрої, бо так і треба: попереду – важкий робочий день. Вийде, бува, за околицю, на якій причаїлася її старенька хатина, помітить череду, що розсипалася темними цятками на пагорбах, що вже встигли вкритися першою зеленню, вдихне запах весняного повітря, заслухається чарівних пісень жайвора, який тріпотить крильми по натягнутих ним дзвінких струнах, і заболить душа. Так Максима, його рук у господарстві не вистачає! Але не це головне. Відчуває ж бо, що син її щасливий. Просто важко бути самотньою.
І дзвінків останніх кілька днів немає. Сусідський хлопчик набирав сам (Галина попросила), але на протилежному кінці – тільки слова про недосконалість чи неможливість зв’язку. Господи, невже щось сталося?! Галина місця собі не знаходить. І робота не клеїться, і розмови ні про що з сусідами біля криниці не лікують. Думками вся там, біля сина.
Одного надвечір’я, коли сонце, добряче натрудившись біля огрубілої землі, вже дрімало, біля Галининого обійстя зупинилося авто. На крилах летіла до нього: на відстані відчула, що то син приїхав. Не сам. Услід за ним – жінка. Галина запрошує до хати, мудрує біля столу, бігає, а краєм ока намагається побачити таке, про що не розповідають і що не так просто зрозуміти.
Чи любить Таня її сина: як-не-як по телефону познайомилися. Ой, не вірить вона, Галина, таким випадковим знайомствам! Й отим смішним оголошенням на останній сторінці якоїсь газетки не вірить. Дива у реальному житті трапляються не часто. А втім… Невістка, ген, клопочеться на кухні, навигадувала з нічого щось.
Мабуть, знала, що Галина захоче з такого приводу родичів гукнути, хоча б тих, котрі поруч живуть. Треба ж синову дружину показати, треба ж похвалитися.
Гордо розправила плечі Галина. Бачили? Невістки дочекалася! Не зауважує, яким поглядом дивиться на неї син. Все помічає. І мамин настрій за три милі відчуває. Сподобалася їй Таня, він це добре знає. А вона не може не подобатися. До цих пір він не може зрозуміти, як так довго чекала його випадкового, безглуздого дзвінка і нікому не дісталася. А кажуть, що чудес не буває. Бувають! Та ще й які!
Пригортає дружину, прогулюються садом і дорогою за селом. Здається, потрапив назад, у дитинство. Та ще й вірного друга за собою привів. Дихає до болю знайомим подихом поле одразу за городом й добрим здається сварливий голос сусідки, котра завжди виганяє курей із щойно посаджених грядок.
– А у мами ще стільки роботи! – каже Максим стиха.
– Нічого, – відповідає Таня, – за два дні все встигнемо. Хай земля краще прогріється.
Увечері на оглядини (як же інакше назвеш?) завітало декілька молодиць з вулиці, з якими Галина родичається і дружить. Спочатку шепотітимуться на порозі, допоки не вийде хтось із господарів. Потім голосно вітатимуть Максима та його дружину, зичитимуть довгих і щасливих літ спільного сімейного життя.
– Та неодружені ми ще! На весілля обов’язково запросимо, аби відтанцювали, – опиратиметься Максим. – А поки що давайте просто знайомитися.
Представлятиме дружину своїм вчорашнім сусідам й почуватиметься господарем на цій незвичній демонстрації. Не за себе радітиме, а Танею пишатиметься, спостерігаючи, як вона невимушено пригощає гостей, як вміє відповісти на кожне запитання.
За два дні упорають маминого города, а виїжджаючи із села, залишать Галині телефон. Аби не бігала більше до сусідів.
– Може, й тобі пощастить, – жартуватиме Максим, – як і мені. Долю свою по телефону знайдеш.
Невесело усміхнеться Галина. Куди вже їй до власної долі. Аби у дітей все гаразд було. Аби жили у добрі і щасті.
Виявляється, не так уже й важливо, як доля двох людей зводить – віч-на-віч чи заочно. Мабуть, відчувають двоє людей особливий потяг одне до одного і через слова, і через паузи у розмовах, і на відстані. Головне – аби час не зламав цього зв’язку.
Поїхали діти. Телефон на столі. Із собою Галина його не бере. Бігає до хати через кожних пів години, аби пересвідчитись, що син знову зателефонував.
Наталія ГЕРМАН
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
