fbpx

– Ти кидаєш мене тут одну, напризволяще, внучку забираєш, а ти подумала, за що я буду жити! – почала кричати мама, щойно почула про мій від’їзд. Мама категорично проти, щоб я їхала з села влаштувати своє життя, а у чоловіка з’явилася можливість працювати в столичній фірмі. Тепер я перед вибором – мама чи столиця

Я народилася в маленькому провінційному містечку, де прожила майже тридцять років. П’ять років тому я а вийшла заміж за хлопця з нашого села. Андрій повернувся сюди після закінчення університету. Причиною стала його хвора мати, за якою потрібно було доглядати. Андрій мені сподобався, бо зовсім не був схожий на інших хлопців. Він дуже цілеспрямований, завжди мріяв про кар’єру в столиці.

Тут, де ми живемо, перспектив ніяких. Багато тут люди ніколи не жили, роботи майже немає. Люди живуть городами, які є у всіх. Дороги розбиті, піти нікуди. Ми одружилися, у нас народилася донечка. А нещодавно моєї свекрухи не стало, тому Андрій почав шукати можливості поїхати з села, нещодавно йому дуже пощастило – він пройшов співбесіду в одній столичній фірмі і тепер його туди запрошують на роботу.  Обіцяють навіть з квартирою допомогти на перших порах …

Зарплата в столиці, якщо все вийде, буде у новоспеченого програміста така, про які на малій батьківщині і не чули. У нас з чоловіком дитина. У столиці наша донечка побачить світ, отримає нормальну освіту, зможе займатися спортом, мовами, науками – всім, чим захоче. Та й мені там буде значно легше знайти роботу. Може, ми там, в столиці, і квартиру згодом купимо. Одним словом, ми вирішили їхати.

Проблема тільки одна – моя мати, почувши про переїзд, влаштувала істерику!  Просто поперек дороги лягає і кричить:

– Не пущу!

Справа в тому, що я – її єдина пізня дитина, крім мене у мами немає нікого, і їй уже під сімдесят. Ростила вона мене одна, народила для себе, все дитинство опікала, за руку водила, у нас ніхто так над дітьми не трясся. Я їй дуже вдячна за це, але мама переборщує. Ридає дні і ночі, хапається за серце і запросто доведе себе до лікарні.

– Ти, каже, мене кидаєш тут одну, напризволяще, внучку забираєш, а за що я жити буду?

Ну як так можна, я не розумію! Радіти треба, що дочка їде до великого міста, що у неї всі шанси влаштувати своє життя нормально. А мама палиці в колеса вставляє! Я ж збираюся і далі їй допомагати, гроші буду висилати.

Я вже й не знаю, що робити. Мама поводиться так, що хоч відміняй все і залишайся з нею. Спочатку я хотіла їхати разом з чоловіком. Але тепер, через таку реакцію матері, домовилися, що чоловік поїде поки один, а я поживу ще кілька місяців тут. Він там все влаштує, я тут, а головне – мама якось заспокоїться і не буде так істерити.

Я поділилася цими думками з найкращою подругою, а вона каже:

– Навіщо ти йдеш на поводу у марі? Вирішили їхати – їдьте! Удвох найкраще … І нікого не слухай, чим швидше поїдете, тим швидше мати заспокоїться. Довгі проводи – зайві сльози. Будеш танцювати під її дудку – доб’єшся того, що залишишся одна з дитиною і з мамою. Ти цього хочеш? Мати твоя, по-моєму, тільки цього і добивається …

Після цієї розмови я вже зовсім розгубилася, не знаю, що мені робити? Думати про себе і свою дитину, чи про матір?

Фото ілюстративне – marieklaire.ru.

You cannot copy content of this page