«Ти мене тягнеш на дно, Галю, і я не хочу там захлинутися разом із тобою», — сказав чоловік, з яким вона планувала зустріти старість, доїдаючи її ж фірмові котлети.

Віктор відсунув тарілку з таким виглядом, ніби щойно виніс судовий вирок, який не підлягає оскарженню. Галина завмерла з рушником у руках. У повітрі ще пахло смаженою цибулею та затишком, який вона так старанно вибудовувала останні два роки.

— Що ти таке кажеш, Вітю? — вона сіла навпроти, відчуваючи, як у грудях починає холонути.

— Те й кажу. Подивися на себе. Тобі п’ятдесят п’ять, а ти вже добровільно записалася в бабусі. Грядки, консервація, серіали про кохання, якого у тебе немає. Ти зручна жінка, Галю. Смачно годуєш, сорочки завжди випрасувані. Але мені від цього затишку дихати нічим. Я ніби в музеї минулого століття живу.

Галина дивилася на нього і не впізнавала. Невже це той самий чоловік, який ще торік просив добавки борщу і казав, що ніхто в світі не пече таких пирогів?

— Бабуся? — перепитала вона, і це слово застрягло в горлі, як риб’яча кістка.

— Ну а хто? — Віктор розвів руками, підводячись і починаючи міряти кроками кухню. — Я поряд із тобою сам старію завчасно. А мені ще хочеться драйву, хочеться відчувати, що кров біжить жилами, а не ледве тече. Коротше, Галю, я зустрів жінку. Її звати Аліна. Їй трохи за тридцять. Вона — як іскра, як свіжий вітер. Поруч із нею я знову відчуваю себе тим хлопцем, яким був колись. Життя одне, і я не збираюся доживати його, обговорюючи ціни на цукор та сорт помідорів.

Їхня історія починалася так спокійно, як тільки може починатися роман у людей, які вже мають за плечима дорослих дітей і купу розчарувань. Вони були сусідами по дачах. Віктор залишився один кілька років тому, Галина теж давно звикла до самотнього побуту. Діти роз’їхалися — хто в столицю, хто за кордон, — і дзвонили переважно по неділях, щоб запитати про здоров’я.

Спочатку це був просто чай на веранді. Потім Віктор почав допомагати лагодити паркан, а Галина — пригощати його домашніми обідами. Він так захоплююче розповідав про свої поїздки по країні в молоді роки, про те, як працював на великих будівництвах, що Галя мимоволі заслуховувалася. Їй здавалося, що в цьому віці знайти «свою» людину — це як виграти в лотерею.

До кінця літа вони вже не уявляли вечорів одне без одного. Одного разу, коли на вулиці вже пахло осінніми астрами, Віктор сказав:

— Слухай, нам уже не по двадцять років, щоб у хованки грати. Давай жити разом. У мене квартира простора, місця вистачить.

Її сестра, коли дізналася про це, тільки зітхнула: «Галю, куди ти летиш? Ти ж його зовсім не знаєш». Але Галина тільки відмахувалася. Їй хотілося знову бути потрібною. Вона переїхала до нього, але свою невелику квартиру в спальному районі вирішила не здавати — про всяк випадок, хоча була впевнена, що цей випадок ніколи не настане.

Рік вони прожили душа в душу. Принаймні так їй здавалося. Вона оновила йому гардероб, стежила за його тиском, готувала легкі вечері, бо в нього почав боліти шлунок. Віктор розквітнув, трохи поправився, став виглядати солідно.

А тепер він стояв у коридорі з сумкою, яку вона сама йому колись купила на день народження.

— Ти хороша людина, — сказав він, взуваючи кросівки. — Чесно. Просто ми з різних світів. Вибач, що так вийшло. Ключі залиш на тумбочці, коли виходитимеш.

Двері зачинилися. Галина залишилася стояти в порожньому коридорі. Вона не кричала, не била посуд. Вона просто сіла на підлогу і дивилася на те, як сонячний зайчик повільно повзе по шпалерах. У ту мить вона дійсно відчула себе старою. Навіть не так — вона відчула себе непотрібною річчю, яку замінили на нову модель.

Наступні місяці перетворилися на суцільний сірий туман. Галина ходила на роботу на автоматі. Вона працювала бухгалтером, і цифри допомагали хоч на якийсь час вимкнути думки. Вечорами вона поверталася у свою порожню квартиру, яку так і не встигла обжити після повернення. Вона перестала дивитися в дзеркало. Навіщо? Щоб побачити там ту саму «бабусю», про яку говорив Віктор?

Вона перестала купувати собі фрукти, перестала фарбувати волосся, ходила в одному й тому самому сірому светрі. Їй здавалося, що життя закінчилося, і тепер залишилося тільки чекати фіналу.

Все змінилося в грудні, коли без попередження приїхала сестра. Людмила завжди була «двигуном» у їхній родині. Вона відчинила двері своїм ключем і просто вклякла на порозі.

— Господи, Галю, ти що, вирішила в плісняву перетворитися? — Люда почала різко розсувати штори, впускаючи зимове світло. — Чим тут пахне? Чому в тебе на кухні гора посуду, як у гуртожитку?

— Залиш мене, Людо. Мені так спокійніше, — тихо відповіла Галина, не підводячи очей від підлоги.

— Спокійніше? Ти на себе подивися! Тобі всього п’ятдесят п’ять, а ти виглядаєш так, ніби тобі всі вісімдесят і ти вчора пережила три пожежі. Через кого? Через того Віктора, який побіг шукати «молоду кров»? Ти зараз робиш йому найбільший подарунок — доводиш, що він був правий!

Людмила не слухала заперечень. Вона буквально силоміць затягнула сестру у ванну, змусила вмитися, а наступного ранку вже вела її за руку до своєї знайомої майстрині в салон.

— Оксано, зроби з неї людину, — скомандувала Люда. — Бо вона вирішила, що життя після п’ятдесяти — це тільки хустка і черга в аптеці.

Галина сиділа в кріслі і спостерігала, як на підлогу падають пасма її сивого, недоглянутого волосся. Майстриня чаклувала довго. Спочатку була стрижка — сучасне, об’ємне каре, потім — складне фарбування в теплий, медовий відтінок, який миттєво «підсвітив» обличчя. Коли Галина врешті подивилася на себе після макіяжу, вона не впізнала жінку в дзеркалі. На неї дивилася впевнена, цікава пані з сумними, але все ще живими очима.

— Тепер за одягом, — не вгамовувалася Людмила. — Жодних сірих кофт. Тільки те, що підкреслює, що ти — жінка, а не додаток до каструлі.

Вони витратили чималу суму, яку Галина відкладала «на чорний день». — Це і є твій чорний день, Галю, — сміялася сестра. — Точніше, він закінчився, і починається світлий.

Після від’їзду сестри Галина вперше за довгий час посміхнулася своєму відображенню. Вона записалася в басейн, що було її давньою мрією, на яку при Вікторі ніколи не вистачало часу (він вважав, що це «викинуті гроші»). Вона почала ходити на аквааеробіку. Спочатку соромилася свого тіла, але побачивши там таких же жінок — веселих, енергійних, — зрозуміла: вік — це лише цифра в паспорті, якщо в тебе є енергія.

До весни Галина помітно схудла. Її хода стала легкою, а в гардеробі з’явилися джинси, які сиділи на ній ідеально. Колеги на роботі почали засипати її компліментами, а молодий інструктор у басейні якось навіть затримав погляд трохи довше, ніж того вимагала ввічливість.

На початку літа вона вирішила: досить сидіти в місті. Вона завжди хотіла поїхати до моря, але Віктор завжди знаходив причини відмовити: то надто гаряче, то ціни кусаються, то краще на дачі огірки поливати. Тепер вона сама розпоряджалася своїм часом і бюджетом.

Аеропорт зустрів її шумом і передчуттям подорожі. Галина сиділа в залі очікування, одягнена в світлі штани та стильну білу блузку. На колінах лежала нова книга, а в сумці — квиток у відпустку, про яку вона мріяла роками.

Раптом вона помітила знайому постать. Це був Віктор. Але він зовсім не був схожий на того «молодого лева», яким намагався здаватися пів року тому. Він виглядав втомленим і якимось… пом’ятим. Обличчя змарніло, сорочка не першої свіжості, а під очима залягли глибокі тіні.

Він тягнув дві величезні валізи, а поруч з ним йшла Аліна. Вона була в коротких шортах, постійно дивилася в телефон і виглядала вкрай роздратованою. Попереду бігли двоє дітей — хлопчики років шести та восьми, які щосекунди щось вимагали, штовхалися і кричали на весь термінал.

— Вікторе, швидше! Ти як черепаха! — вигукнула Аліна, навіть не обернувшись. — Діти хочуть їсти, я хочу кави, а ми ще реєстрацію не пройшли!

— Я не можу швидше, у мене спина болить, — прохрипів Віктор, намагаючись втримати одну з валіз, у якої явно відпало коліщатко.

— Тоді треба було менше на дивані лежати у своєї колишньої! — відрізала «іскра» і прискорила крок.

Віктор спіткнувся об власну ношу і ледь не впав, випустивши сумку з рук. Вона розкрилася, і з неї вивалилися дитячі іграшки та якісь речі. Він почав їх збирати, виглядаючи при цьому абсолютно нещасним.

Галина спостерігала за цією сценою і відчула, як усередині підіймається хвиля сміху. Це був не злий сміх, а відчуття неймовірної свободи. Вона не витримала і просто засміялася — щиро, вголос.

Віктор підвів голову на звук. Він побачив її не відразу, а коли впізнав — завмер. Він дивився на цю ефектну, доглянуту жінку, яка виглядала молодшою, ніж тоді, коли вони розлучилися. В її очах не було ані краплі болю — лише іскристе задоволення від моменту.

Кілька секунд він просто стояв на колінах біля розірваної валізи, дивлячись на неї з такою сумішшю розпачу і жалю, що Галині на мить стало його шкода. Але тільки на мить.

— Вікторе! Ну де ти там застряг?! — знову пролунав голос Аліни десь здалеку.

Він важко підвівся, підхопив речі і, не озираючись, побрів за своєю «новою молодістю».

Галина дістала з сумочки окуляри, поправила зачіску і почула, як оголосили її рейс. Вона підхопила свою маленьку, легку валізу на справних колесах і впевнено пішла до виходу.

«Ну що ж, Вітю, — подумала вона, посміхаючись своєму відображенню в скляних дверях, — хотів життя на повну силу? Отримуй. А моє життя тільки-но починається».

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.