Зрада пахне не дешевими парфумами чи чужим волоссям на піджаку, вона пахне повідомленням від банку, яке приходить саме в той момент, коли ти вибираєш у супермаркеті найдешевші макарони, щоб відкласти ще бодай кілька сотень у спільну скарбничку.
Олена стояла біля каси, тримаючи в руках пакет молока та батон. Телефон у кишені вібрував так наполегливо, ніби намагався попередити про пожежу. І пожежа справді почалася, тільки не в будинку, а в її житті. На екрані світилося коротке сповіщення: з їхнього сімейного ощадного рахунку, який вони разом поповнювали довгих п’ять років, списано майже все. Те, що вони збирали по крихтах, відмовляючи собі в морі, новому взутті та навіть походах у кіно, зникло за один клік. Залишився нуль. Точніше, якісь копійки, на які в наш час хіба що пачку кави купиш.
Вона повільно підняла очі на чоловіка, який чекав її біля виходу з магазину. Андрій переминався з ноги на ногу і якось надто сонячно, винувато посміхався. Ця посмішка була Олені знайома — так він усміхався, коли випадково розбивав її улюблену чашку або забував про річницю. Але зараз на кону була не чашка.
— Ти тільки не кричи, добре? — почав він прямо в черзі, не чекаючи, поки вони вийдуть на вулицю. — Я все можу пояснити. Це було правильне рішення, просто трохи несподіване. Я не встиг тебе попередити.
Олена відчула, як черга за спиною почала прислухатися. Люди в нас люблять чужі драми, особливо коли вони розгортаються просто біля каси. Вона мовчки розрахувалася, підхопила пакет і вийшла на свіже повітря. Руки тремтіли так, що молоко ледь не випало.
— Куди поділися гроші, Андрію? — її голос був тихим, але в ньому бриніла така напруга, що перехожі мимоволі озиралися. — Ми завтра мали йти до забудовника. Ми бронювали ту квартиру два місяці. Ти ж знаєш, як важко нам було зібрати цей внесок. Ми в цій орендованій однушці вже задихаємося, ти сам казав, що хочеш нормальну дитячу.
Андрій зітхнув, засунув руки в кишені куртки й пішов поруч, намагаючись не дивитися їй в очі.
— Оленко, ну квартира — то таке. Будинки будуються, варіанти ще будуть. Може, навіть кращий район знайдемо. А тут ситуація була критична. Мамі дуже потрібна була машина. Ну, ти ж розумієш…
Олена зупинилася посеред тротуару. Світ навколо ніби нахилився вбік.
— Машина? Твоїй мамі? Марії Степанівні? — вона перепитала так, ніби він сказав, що купив мамі космічний корабель. — Навіщо їй машина за такі гроші? Вона ж усе життя каже, що боїться авто, що краще автобусом або електричкою, бо так «ближче до народу». У неї ж і прав немає, вони десь у шухляді сохнуть ще з радянських часів!
— Вона пішла на курси, я допоміг з документами, — швидко перебив її Андрій, надихнувшись власною аргументацією. — А машина… Ну, розумієш, у неї ж ноги крутить на погоду. Їй важко до зупинки йти. А тут такий шанс! Знайомий продавав кросовер. Стан ідеальний, високий кліренс, підігрів усього, що тільки можна. Вона завжди мріяла про таку, щоб солідно було. Це ж її мрія! Як я міг відмовити рідній матері, коли ці гроші просто лежать на картці?
— Просто лежать? — Олена відчула, як горло перетискає від образи. — Андрію, ці гроші не «лежали». Це мої підробітки до другої ночі. Це твої зміни у вихідні, коли ми не бачилися тижнями. Це моя відмова від нормального лікування зубів — я пішла в державну поліклініку, щоб зекономити, пам’ятаєш? Ми збирали на наше майбутнє! На стіни, в яких мали б рости наші діти!
— Ой, не починай оцей свій драматичний театр, — скривився чоловік, і його голос став роздратованим. — Нічого страшного не сталося. Ми молоді, ще заробимо. Руки-ноги є, голова на плечах теж. А мама… їй уже за шістдесят. Скільки їй там того життя лишилося? Нехай хоч на старості років людиною себе відчує. Тобі що, шкода для близької людини? Ти ж завжди казала, що сім’я — це найсвятіше.
— Сім’я — це ми з тобою, Андрію, — відрізала Олена. — Це наші спільні плани. А ти просто взяв і обікрав нашу сім’ю, щоб задовольнити чергову забаганку своєї мами. На кого виписали документи?
Андрій почав дуже уважно розглядати тріщину на асфальті.
— Ну… на маму, звісно. Це ж подарунок. Було б якось негарно дарувати і оформлювати на себе. Мама б образилася, подумала б, що я їй не довіряю.
Олена заплющила очі. Юридично це означало кінець. Якби авто було на Андрієві, це ще було б спільне майно. А так — гроші просто випарувалися. Вони перетворилися на залізо, яке належить жінці, що ніколи Олену не недолюблювала.
— Ти розумієш, що ми тепер ні з чим? Забудовник завтра анулює бронь. Ціни ростуть щотижня. Ми більше ніколи не наздоженемо цей ринок, Андрію.
— Потерпимо, — легковажно відмахнувся він. — Що нам, погано тут? Тісно, зате затишно. А через рік-два знову почнемо відкладати. Мені обіцяли премію, ти теж може щось вигадаєш. Олено, не будь такою меркантильною. Гроші — це папір. А стосунки з мамою — це назавжди. Ти б бачила, як вона плакала, коли я їй ключі приніс! У неї аж руки трусилися від щастя.
Олені раптом стало нестерпно душно. Ця квартира, яка раніше здавалася тимчасовим прихистком, зараз стала схожою на клітку. Кожен куток нагадував про те, як вони тут мріяли про велику кухню, про світлу вітальню. Тепер ці мрії були розбиті об червоний (вона була впевнена, що він червоний, мама Андрія любила все яскраве) капот чужої машини.
— Я хочу побачити її очі, — тихо промовила Олена. — Поїхали. Покажеш мені цей «подарунок».
— Зараз? — здивувався чоловік. — Та вже вечір, вона, мабуть, відпочиває.
— Поїхали, Андрію. Або я просто зараз збираю речі й їду до своїх батьків. Назавжди.
Вони їхали мовчки. В салоні панувала така тиша, що було чути, як працює двигун. Андрій намагався ввімкнути радіо, щоб розрядити атмосферу, але Олена вимкнула його одним різким рухом. В її голові крутилися цифри. Роки економії. Кожна гривня, яку вона не витратила на себе. Тепер усе це стояло десь у дворі старої панельки.
Марія Степанівна жила в типовому «спальнику». Двір був заставлений автівками так, що яблуку ніде впасти, але новенький кросовер, що виблискував під світлом ліхтаря, гордо займав найкраще місце прямо перед під’їздом, заблокувавши прохід до лавки.
Свекруха зустріла їх у піднесеному настрої. На ній був новий шовковий халат, а в квартирі пахло святом — тортом і дорогим коньяком.
— Оленочко, Андрійку! — заспівала вона, розчиняючи двері. — А я якраз чайок п’ю з «Київським»! Заходьте! Ой, Олено, чого ти така бліда? Може, захворіла? Чи це ти від заздрощів так змарніла? — вона хихикнула, прикривши рота долонею. — Жартую, жартую. Проходьте до зали.
На столі справді стояв торт, а поруч лежали ключі з брелоком у стразах.
— Бачили мою красуню під вікном? — гордо запитала Марія Степанівна. — Сусідка з третього поверху мало не луснула, коли я під’їхала. У її зятя якась стара консерва, а в мене — іномарка! Висока, блискуча! Я тепер королевою на дачу буду їздити. Андрійку, синочку, дякую тобі. Виховала справжнього чоловіка, не те що деякі — за кожну копійку трусяться.
Олена сіла на краєчок дивана. Їй здавалося, що вона в якомусь абсурдному серіалі.
— Маріє Степанівно, — почала вона, намагаючись тримати голос рівним. — Ви ж знаєте, що ми на ці гроші мали купувати квартиру. У нас завтра була призначена зустріч для підписання договору. Ми п’ять років жили в орендованому житлі, щоб нарешті мати своє.
Свекруха миттєво змінилася в обличчі. Усмішка зникла, очі стали холодними.
— І що тепер? — різко запитала вона. — Мені тепер пішки ходити, ноги в кров збивати, поки ви в палацах будете жити? У вас є де жити! Квартира хоч і маленька, але Андрій там прописаний, ніхто вас не вижене. А я все життя на роботі гарувала, я заслужила на старості років хоч трохи комфорту! Андрій сказав, що ви молоді, почекаєте.
— Це були наші спільні гроші, — процідила Олена. — Половина з них — мої.
— Ой, та що ти заладила: «мої, твої»! — сплеснула руками Марія Степанівна. — Чоловік і дружина — одна сатана. Гроші в сім’ї спільні, а розпоряджається ними голова — чоловік. Якщо Андрій вирішив, що матері потрібніше, значить, так воно і є. А ти, Олено, замість того, щоб сцени влаштовувати, мала б чоловіка підтримати. Соромно має бути! Прийшла в гості й одразу рахувати почала. Меркантильна ти, дитино. Це гріх.
Андрій стояв біля вікна, старанно розглядаючи штори. Він явно не збирався ставати на бік дружини.
— Мам, ну Олена просто засмутилася, плани ж були… — пробурмотів він.
— Плани — то таке, сьогодні є, завтра нема, — відрізала мати. — А здоров’я матері — одне. До речі, Андрійку, там у салоні сказали, що треба ще килимки гумові купити, бо скоро дощі, болото буде. І гуму зимову треба хорошу, бо я боюся на лисій їздити. Ти подивися завтра, скільки це коштує. Я ж пенсіонерка, мені такі витрати не потягнути. А машина дорога, її доглядати треба.
В Олени всередині щось обірвалося. Знаєте, як буває, коли тонка нитка натягується до межі, а потім просто беззвучно лопається? Вона подивилася на чоловіка, який слухняно кивав, обіцяючи купити і килимки, і гуму. Подивилася на свекруху, яка вже планувала наступні витрати з їхнього (якого вже не було) бюджету. І зрозуміла: квартири не буде. Ні завтра, ні через рік, ні через десять. Тому що в Андрія вже є сім’я — і це не вона. Це він і його мама. А Олена — просто зручний додаток, функція для заробляння грошей.
— Килимки, кажете? — перепитала Олена. — Добре. Андрій купить. Обов’язково.
Вона встала і пішла до виходу.
— Олено, ти куди? — гукнув Андрій. — А чай? Торт же!
— Я додому. Голова розболілася. Ти лишайся, обговоріть колір килимків. Це ж дуже важливо.
Повернувшись у порожню орендовану квартиру, Олена не плакала. Було дивне відчуття порожнечі, ніби з неї викачали все повітря. Вона дістала велику валізу — ту саму, з якою вони колись їздили у весільну подорож. Тоді їй здавалося, що вони — команда. Що вони разом проти всього світу. Яка іронія.
Вона методично складала свої речі. Одяг, книги, дрібну техніку, яку купувала сама. Вона не чіпала нічого, що належало йому або було подароване його родичами. Кожна річ, що лягала у валізу, робила її легшою. Не фізично, а внутрішньо.
Коли Андрій повернувся через три години, задоволений і трохи захмелілий від коньяку, він побачив валізу в коридорі.
— Це що, ти до мами на вихідні зібралася? — він усміхнувся. — Ну і правильно, заспокойся, провітришся. А я подумав… може, ми кредит візьмемо невеликий? На ремонт машини, якщо щось трапиться. Мама каже, там страховка ще потрібна дорога.
Олена підняла на нього очі. У них не було злості. Тільки холодна байдужість.
— Андрію, я подаю на розлучення.
Він завмер, не донісши яблуко до рота.
— Ти жартуєш? Через гроші? Олено, ну ти що, серйозно? Руйнувати шлюб через якусь залізяку? Це ж нерозумно!
— Не через залізяку, Андрію. А через те, що ти мене зрадив. Ти вкрав у нас майбутнє. Ти зробив вибір між комфортом своєї мами і нашою родиною. Це твоє право. Але я в цьому масовкою бути не згодна.
— Та як ти можеш казати «вкрав»! — обурився він, червоніючи. — Це і мої гроші теж! Я теж працював!
— Так. Рівно половина там була твоя. А іншу половину, мою, ти просто подарував. Завтра я йду до адвоката. Будемо ділити майно. Оскільки рахунки порожні, будемо ділити все інше. Техніку, меблі, навіть твій ігровий комп’ютер. Я знайду спосіб повернути свою частку.
— Ти нічого не доведеш! — крикнув він. — Я зняв готівку! Немає ніяких переказів на маму! Скажу, що ми їх витратили на життя або загубили!
— Спробуй, — спокійно відповіла вона. — У мене є виписки за всі роки. Є наша переписка, де ми обговорюємо квартиру. Є сьогоднішнє повідомлення з банку. Судді не дурні, Андрію. Коли у мами-пенсіонерки раптово з’являється авто за такі гроші в той самий день, коли в нас обнуляється рахунок — це називається прихована угода. Мій адвокат розбереться.
Вона взяла сумку, підхопила валізу.
— Поживу поки у подруги. Ключі на тумбочці. Не дзвони мені.
Наступні місяці стали справжнім випробуванням. Андрій дзвонив щодня. То благав повернутися, обіцяв усе відпрацювати, то погрожував, що вона «залишиться старою дівою з котами». Марія Степанівна теж не мовчала. Вона знайшла номер Олени і кричала в трубку, що та — «безсердешна егоїстка», яка хоче залишити бідну жінку без коліс.
— Ти хоч знаєш, скільки зараз бензин коштує? — обурювалася свекруха. — Андрій мені останні копійки віддає, сам на мівіні сидить! А ти замість того, щоб чоловіка рятувати, по судах бігаєш! Ганьба!
Олена просто блокувала номери. Вона зняла маленьку студію, працювала на двох роботах і готувалася до суду. Було важко, було самотньо, але вперше за довгий час вона відчувала, що дихає на повні груди. Ніхто не вказував їй, на що витрачати гроші, і ніхто не забирав її мрії.
У суді Андрій, навчений мамою, брехав. Казав, що Олена знала про покупку, що це було спільне рішення, що вона просто мститься за неіснуючі образи. Але її адвокат була профі. Вона витягла все: рух коштів, свідчення менеджера автосалону (який згадав, як Андрій просив оформити авто на маму, щоб «дружина не претендувала при розлученні»). Це була фатальна помилка Андрія — бути надто відвертим із сторонніми людьми.
Суд постановив: Андрій зобов’язаний виплатити Олені половину суми. Звісно, грошей у нього не було. Пристави заарештували його рахунки, наклали заборону на виїзд. Життя його почало стрімко котитися вниз.
Через пів року Олена випадково зустріла спільну знайому. Та розповіла, що «червона мрія» Марії Степанівни стала для них справжнім прокляттям. Свекруха, яка так і не навчилася нормально водити, через тиждень в’їхала в паркан на дачі. Ремонт обійшовся в космічну суму, бо страховку Андрій так і не оформив — грошей не вистачило.
Машина жерла пальне, вимагала сервісу, а пенсії не вистачало навіть на омивач для скла. Марія Степанівна вимагала грошей від сина, а в нього забирали половину зарплати в рахунок боргу Олені. Він почав брати мікропозики, щоб задобрити маму.
— Вона тепер на тій машині тільки в магазин раз на тиждень їздить, — розповідала знайома. — І то боїться. Машина стоїть у дворі, іржавіє. Андрій схуд, ходить у старій куртці, злий на весь світ. Каже, що ти йому життя зламала.
Олена слухала це, попиваючи каву в затишному кафе. За вікном падав сніг.
— Знаєш, — сказала вона. — Я йому життя не ламала. Я просто забрала своє. А життя йому зламала його власна нездатність бути дорослим чоловіком.
Виходячи з кафе, вона побачила знайомий кросовер. Він був брудний, з помітною вм’ятиною на дверцятах. За кермом сидів Андрій. Він побачив Олену, і на мить їхні погляди зустрілися. В його очах було стільки туги, що їй на секунду стало його шкода. Але тільки на секунду.
Він опустив скло.
— Оленко… може, поговоримо? Мама згодна продати машину. Якщо я віддам тобі борг одразу, ти забереш заяву? Ми могли б спробувати ще раз. Я все зрозумів, правда.
Олена подивилася на нього, потім на машину, яка стала символом краху їхнього життя.
— Продай, Андрію. Продай і закрий борги. Але не переді мною, а перед собою. А починати спочатку тобі доведеться самому. Або з мамою. Ви ж тепер — одна команда.
Вона розвернулася і пішла до свого авто — скромного седана, який вона купила сама, без жодної допомоги. Вона сіла за кермо, увімкнула улюблену музику і поїхала додому. У свою нову квартиру, на яку вона знову почала збирати. Тільки тепер пароль від рахунку знала тільки вона.
Ввечері їй зателефонували з невідомого номера.
— Це ти його підмовила? — верескливий голос Марії Степанівни різав слух. — Змія! Він виставив машину на продаж! Мою ластівочку! Будь ти проклята з тими своїми грошима!
Олена мовчки натиснула «відбій» і додала номер у чорний список. Там уже було багато подібних контактів. Вона підійшла до вікна, подивилася на нічне місто і посміхнулася. Іноді втратити все — це єдиний спосіб знайти себе. Машини іржавіють, плани руйнуються, але повага до себе — це те, що неможливо купити або подарувати.
Вона відкрила банківський додаток. На рахунку була вже непогана сума. Не мільйони, але це були її гроші. Чесні. Спокійні. Її історія тільки починалася, і в ній більше не було місця для слова «потерпіти».
Здавалося б, звичайна історія, але як часто ми погоджуємося на менше, боячись образити когось іншого? Мабуть, найбільший життєвий урок Олени був у тому, що не можна побудувати щастя там, де тебе не вважають рівною.
Тепер, коли ви дочитали до цього моменту, можливо, ви теж згадаєте ситуацію, коли доводилося вибирати між собою та чужими «хотілками». Чи варте воно було того?
Бажаю кожному мати таку внутрішню силу, щоб вчасно вийти з гри, де правила пишуться не для вас. А Андрій… ну, що ж, у нього залишиться багато вільного часу, щоб вивчати ціни на гумові килимки.
Сподіваюся, ця розповідь змусить когось замислитися. Якщо вам відгукнулося — поділіться нею з тими, кому зараз важливо почути, що вони не самі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
