Світлана, власниця успішної консалтингової фірми, важко відірвалася від бетонної стіни. Її обличчя, зазвичай бездоганно доглянуте, зараз було припорошене будівельним пилом. Навколо панував справжній хаос: стіни на ґрунтовці, підлога застелена захисною плівкою, на підвіконнях, що відкривали чудовий краєвид на сосновий бір та річку, громіздилися коробки з плиткою та паркетом. Їхній новий дім – двоповерховий котедж під Києвом – був не просто житлом; це була мрія, вистраждана п’ятьма роками тотальної економії та відмови від розкоші.

Андрій, її чоловік, стомлено потер скроні. Його темне волосся прилипло до чола від поту – він щойно закінчив тягати мішки із сумішами.

— Свєто, ну що ти? — почав він із винною ноткою в голосі. — Я просто сказав тітці Ользі, що ми тепер тут. Вона ж так зраділа, захотіла подивитись. Ну не виганяти її?

Світлана стиснула губи, її очі заблищали від стримуваного роздратування. Вона знала, що для Андрія «подивитися» завжди означало «погостювати тиждень-два».

— Подивитися? — перепитала вона, намагаючись не зірватися на крик, щоб не створити ехо в порожніх кімнатах. — Андрію, у нас тут будівництво! Жодної кімнати до ладу не готово! Де вони спатимуть? На розкладачці серед банок з фарбою? Чи на коробках із сантехнікою?

Андрій знизав плечима, немов це вирішувало всі проблеми. У ньому завжди була якась дитяча наївність, яка часом зводила Світлану з розуму.

— Тітка Оля невибаглива, — сказав він, посміхаючись. — І вона не сама приїде, а з дядьком Петром і Миколою. Ну, мій двоюрідний брат, Микола, будівельник. Може навіть допоможе нам щось доробити, зекономимо на роботі.

Світлана поставила банку з водоемульсійною фарбою на підлогу так різко, що вона глухо брязнула. Її очі звузилися.

— Зекономимо? — її голос тремтів від прихованої люті. — Андрію, ми з тобою все розрахували, до останнього цента! У нас є кошторис, графік робіт, і ми принципово хотіли зробити цей дім своїми руками, щоб вкласти в нього душу. А тепер твоя рідня приїде і вказуватиме, як нам жити, спати і який колір шпалер обрати?

— Та ніхто не вказуватиме! — Андрій підняв руки у жесті здачі. — Вони просто хочуть подивитись, порадіти за нас. Тітка Оля мені як друга мама.

Світлана відвернулася, дивлячись у велике панорамне вікно. За склом гойдався хвойний ліс, обіцяючи спокій і тишу. Цей будинок був їхньою фортецею. Вони малювали його в уяві: затишні вечори біля каміна, ранкова кава на терасі, де вони удвох планують робочий день. Але зараз, замість затишку, Світлана відчувала лише втому та наростаюче відчуття, що їхня мрія вислизає. Вона не просто втомилася від ремонту, вона втомилася від того, що Андрій постійно приносить її бізнес-логіку та їхні спільні домовленості в жертву сімейним емоціям.

— Ти хоч спитав мене? — тихо сказала вона, не обертаючись. — Хоч раз подумав, що я можу бути проти того, щоб запросити трьох людей на тиждень у свій недобудований дім?

Андрій замовк. Вона чула, як він переступив з ноги на ногу, як рипнула під його кросівками захисна плівка.

— Я не думав, що це так важливо, — нарешті сказав він. — Це ж моя сім’я, Свєто. Вони мені не чужі. А допомагати – це в них у крові.

— А я? — Вона різко повернулася, її очі блищали, а голос прорізав тишу. — Я тобі чужа? Це наш дім, Андрію. Наш. А ти перетворюєш його на прохідний двір, де мої рішення нічого не варті!

Він відкрив рот, щоб відповісти, але тут пролунав звук машини, що під’їжджала ґрунтовою дорогою. Світлана завмерла.

— Це ще хто? — Вона подивилася на чоловіка, відчуваючи, як усередині все кам’яніє.

Андрій винно відвів погляд.

— Ну… я ж сказав. Тітка Оля з сім’єю. Вони, мабуть, уже тут.

Світлана повільно видихнула, стискаючи кулаки. Вона хотіла кричати, але натомість просто кивнула.

— Чудово, — кинула вона з гіркою іронією. — Піду зустрічати твоїх спільних інвесторів.

Тітка Ольга увірвалася до будинку, як вихор. Її гучний, дзвінкий голос лунав по порожніх кімнатах, відбиваючись від голих стін.

— Свєтуся! Андрійко! Який маєток! — Вона розкинула руки, ніби збиралася обійняти весь перший поверх, немов це була її власна ділянка. — Це ж треба, такий простір! А вигляд який! Прямо як у кіно! Ви – молодці!

За нею увійшов дядько Петро – невисокий, кремезний чоловік із вицвілою кепкою на голові та обвітреним обличчям. Він мовчки кивнув Світлані, поставив на підлогу потерту спортивну сумку і одразу почав оглядати стіни, ніби оцінював їх на предмет професійного браку.

Останнім у будинок увійшов Микола, їхній син. Високий, із недбалою щетиною і в потертій робочій формі, він мав вигляд людини, яка щойно повернулася з довгого відрядження.

— Привіт, — буркнув він, оглядаючи приміщення. — Непогано, Андрію. Тільки стіни кривуваті. Хто вам їх рівняв?

Світлана відчула, як кров приливає до скронь. Вона зціпила зуби.

— Ми самі, — холодно відповіла вона. — Андрій рівняв. Ми все робимо самі.

Микола хмикнув, але промовчав. Тітка Ольга, навпаки, не замовкала ні на секунду. Вона вже досліджувала кухню, де стояв лише тимчасовий столик, пачка одноразового посуду та кілька коробок.

— Свєтусь, а де тут у вас кухня? — Вона зазирнула до сусідньої кімнати. — Ой, а це що, ви ще не все зібрали? Ну, нічого, ми допоможемо! Я ж так люблю готувати!

— Не треба допомагати, — Світлана намагалася говорити спокійно, але її голос тремтів від напруги. — Ми з Андрієм самі впораємося.

— Та яке там “самі”! — Тітка Ольга махнула рукою, немов відмахуючись від комахи. — У нас Коля — будівельник від Бога! Він тобі за день все зробить, правда, Колю?

Микола знизав плечима, вже копаючись у коробці з інструментами, яку Андрій необачно залишив на видноті.

— Я б тут стіни переробив, — заявив він, постукуючи по штукатурці. — І плитку на підлозі краще іншу покласти. Ця надто глянцева.

Світлана подивилася на Андрія, чекаючи, що він втрутиться і захистить їхній простір, але той тільки посміхнувся своєю безглуздою, примирливою посмішкою.

— Коль, давай не поспішатимемо, — сказав Андрій. — Ми зі Свєтою ще не вирішили, що з підлогою робити.

— Ну, я б на вашому місці… — почав Микола, але Світлана його перебила.

— А ми не на вашому місці, — відрізала вона, почуваючись наче стіна, в яку б’ються. — Це наш дім, і ми вирішуємо, що і як робити.

У кімнаті повисла незграбна тиша. Тітка Ольга закашлялася, дядько Петро вдав, що вивчає стелю. Микола тільки хмикнув, але більше нічого не сказав. Світлана відчула, що виграла лише маленьку тактичну битву, але війна тільки починалася.

— Гаразд, — тітка Ольга ляснула в долоні. — Де тут у вас чайник? Поїхали рано, зголодніли. Свєтусь, у тебе щось смачненьке є?

Світлана відчула, як усередині все вирує. Вона хотіла сказати, що вони не мають ні чайника, ні «смачного», тому що вони живуть на будівництві, а не в п’ятизірковому готелі. Але натомість просто вказала на коробку з продуктами, де були запаковані найнеобхідніші речі.

— Там чай у пакетиках та печиво, — сухо сказала вона. — Розташовуйтесь. А я піду, у мене терміновий дзвінок по роботі.

Вона швидко піднялася на другий поверх, до кімнати, яку вони планували під офіс. Там, за зачиненими дверима, вона могла трохи побути сама. Вона взяла слухавку, але розмовляти не могла. Вона лише прислухалася до гучних голосів, що лунали знизу, і стискала кулаки.

Надвечір будинок перетворився на хаос. Тітка Ольга, не питаючи, переставила всі коробки з посудом і будівельними матеріалами, щоб «зручніше було». Дядько Петро вирішив «перевірити» проводку і навіщось розібрав розетку у вітальні, залишивши стирчати дроти, що виглядало як мішень для нещасного випадку. А Микола, не гаючи часу, почав «допомагати» з укладанням плитки у ванній кімнаті на першому поверсі.

Світлана зайшла туди, щоб забрати свій улюблений малярний валик, і застигла. На підлозі серед осколків дорогої італійської плитки, яку вони з Андрієм обирали три місяці, сидів Микола з молотком у руці.

— Ой, Свєто, — він підвів голову, помітивши її. — Ця плитка якась крихка. Я тільки раз стукнув, а вона розкололася.

— Крихка? — Світлана відчула, як голос зривається на високу ноту. — Ця плитка коштує як половина твоєї місячної зарплати!

Микола кліпнув, явно не очікуючи такої реакції.

— Ну, я ж допомогти хотів… — почав він.

— Допомогти?! — Світлана вже не могла стримуватись. — Ти зіпсував нашу плитку! Ми на неї пів року чекали, поки доставлять із Італії! Вона є частиною дизайн-проекту!

Андрій, почувши крик, убіг у ванну.

— Що сталося? — Він переводив погляд зі Світлани на Миколу і назад.

— Твій брат щойно розбив половину плитки, — Світлана вказала на уламки. — І це називається “допомогти”?

— Свєто, заспокойся, — Андрій поклав їй руку на плече, але вона різко відсторонилася.

— Заспокоїтись? — її голос тремтів від люті. — Андрію, я втомилася! Втомилася від того, що ти не питаєш мене, втомилася від твоїх родичів, які лізуть до нашої оселі, як до себе додому! Втомилася від того, що ти мовчиш, коли треба захистити наші інтереси!

— Катю, — тихо сказав Андрій, — вони ж не зі зла.

— Не зі зла? — Вона подивилася йому прямо в очі. — А мені начхати, зі зла чи без! Або твоя рідня їде сьогодні, або я йду. Вибирай.

Андрій завмер. Тітка Ольга, яка підслуховувала з коридору, ахнула. Дядько Петро прокашлявся десь у глибині будинку. А Микола, все ще сидячи на підлозі серед уламків, пробурмотів:

— Я можу покласти нову плитку. У мене зв’язки, дістану таку саму.

Світлана подивилася на нього, потім на Андрія. Вона бачила, як їхня мрія про будинок розбивається на уламки, як і ця дорога італійська плитка.

Залишок вечора минув у напруженій тиші. Світлана пішла у недороблену спальню на другому поверсі, де не було нічого, крім матраца і пари коробок із її особистими речами. Вона сиділа, дивлячись у темне вікно, і намагалася зрозуміти, що робити далі. Її найболючіше вразило те, що Андрій не прийшов за нею одразу. Це був не просто конфлікт із родичами – це була зрада пріоритетів.

Внизу лунали голоси. Тітка Ольга щось бубоніла про «молодих, які не цінують сім’ю і женуться за кар’єрою». Дядько Петро басив у відповідь, намагаючись її заспокоїти. Микола, здається, пішов надвір, Світлана бачила, як він курив біля ґанку, дивлячись на зорі.

Пролунав стукіт у двері.

— Хто? — Запитала вона, не обертаючись.

— Це я, — голос Андрія був тихим, майже винним. — Можна?

— Заходь, — вона не повернулася, продовжуючи дивитися у вікно.

Він сів поруч на матрац, мовчав.

— Я не думав, що так вийде, — нарешті сказав він. — Чесно. Я просто хотів, щоб вони побачили, який у нас будинок. Щоби пораділи за нас, за мій успіх.

— А ти подумав, що я відчуваю? — Світлана обернулася до нього, її очі були сухими від образи. — Це наш дім, Андрію. Наш. А я почуваюся тут чужою. Твоя тітка переставляє мої речі, твій брат ламає плитку, а ти… ти навіть не намагаєшся їх зупинити. Ти даєш їм негласну згоду.

— Я зупиню, — він взяв її за руку. — Обіцяю. Завтра поговорю з ними. Вони поїдуть.

— Завтра? — Вона гірко посміхнулася. — А що, як завтра буде ще гірше? Що, коли приїде ще хтось із твоїх родичів і почне ділити наш простір?

Андрій опустив голову.

— Я не хочу тебе втрачати, Свєто, — тихо сказав він. — Ти для мене важливіша за все.

— Тоді щось зроби, — сказала вона. — Бо я не жартувала. Я не залишусь у будинку, де я не господиня.

Андрій кивнув, і в його очах майнуло щось нове – рішучість. Але Світлана була не впевнена, чи вистачить цієї рішучості, щоби протистояти багаторічній родинній звичці.

Світлана прокинулася від звуку перфоратора. Удари луною відбивалися по хаті, віддаючись у скронях. Вона лежала, дивлячись у ще не затягнуту стелю, і намагалася зрозуміти, що відбувається.

— Андрію! — крикнула вона, сідаючи. Відповіді не було. Тільки перфоратор гудів десь унизу.

Світлана натягла джинси та футболку, відчуваючи, як усередині закипає роздратування. Вона спустилася сходами, перестрибуючи через розкидані інструменти. У вітальні, де вони планували камін, тепер стояв Микола, оббиваючи частину щойно поштукатуреної стіни.

— Що ти робиш?! — Світлана застигла в дверях.

Микола обернувся, витер піт із чола.

— Переробляю, — спокійно відповів він. — Я тут глянув, Андрій завалив вертикаль. Треба перештукатурити.

— Переробляєш?! — Світлана зробила крок уперед. На підлозі лежала купа її дорогої, ідеально вирівняної стіни. — Це що, твоя ідея виправлення? Хто тобі дозволив чіпати стіну?

— Андрій дозволив, — Микола знизав плечима. — Він сказав, що ти будеш рада, коли побачиш, як я швидко все зроблю.

Світлана повернулася до чоловіка, який стояв, схиливши голову, у кутку.

— Ти йому дозволив? Без мене? — Її голос був тихий, але сповнений такої сили, що Микола інстинктивно відступив.

— Свєто, він просто хотів… — почав Андрій, але вона його перебила.

— Досить! Я втомилася від твого “хотів”! Я втомилася від того, що ти не поважаєш мої рішення та наш спільний простір!

У цей момент у вітальню зайшла тітка Ольга.

— Ой, що за гамір? — Вона сплеснула руками. — Свєтусю, ну навіщо так кричати? Коля ж допомогти хоче!

— Допомогти? — Світлана повернулася до неї. — Ваша допомога коштує нам нервів, часу та грошей! Ваш син зламав нашу плитку, а тепер псує стіни! Ви… ви переставили всі мої коробки, ніби це ваш будинок!

Тітка Ольга відкрила рота, щоб відповісти, але не змогла. Світлана відчула, що її стримувальний бар’єр впав.

— Я йду, — сказала вона, дивлячись на Андрія. — Прямо зараз. Живи тут зі своєю сім’єю, якщо вони тобі важливіші за наші домовленості.

Вона розвернулася і пішла до сходів. Вона була сповнена рішучості.

Світлана сиділа у спальні, кидаючи речі у дорожню сумку. Сльози палили очі, але вона стримувала їх.

Пролунав стукіт у двері. Вона не відповіла. Двері все одно відчинилися. На порозі стояв Микола.

— Свєто, — почав він, витираючи руки об штани. — Я… коротше, вибач за плитку. І за стіну. Я реально не знав, що вона так важлива для тебе.

Світлана подивилася на нього. Його обличчя, зазвичай самовпевнене, зараз виглядало розгубленим.

— Вибач? — Вона гірко посміхнулася. — Це все?

— Не все, — Микола зробив крок усередину. — Я можу виправити. Я знаю, як зробити ідеально. Я можу дістати ту саму плитку, яку ви замовляли, і покласти її. А стіну я зроблю по рівню, як треба.

Світлана мовчала. Вона хотіла крикнути, щоб він забрався, але щось у його голосі — професійна щирість, на яку вона не чекала — змусило її зупинитися.

— Чому ти взагалі поліз? — тихо спитала вона. — Чому не спитав?

Микола знизав плечима, дивлячись у підлогу.

— Думав, допоможу. Андрій хвалився, який у вас будинок крутий, ось я і… захотів бути корисним. А вийшло, як завжди. Я завжди лізу, куди не треба.

Світлана зітхнула. Гнів почав відступати, поступаючись місцем втомі та необхідності діяти.

— Колю, — сказала вона. — Якщо ти справді хочеш допомогти, то допоможи. Але не так, як ти вирішив, а як ми з Андрієм скажемо. Це наш дім. Наш проект.

Він кивнув, вперше за весь час не сперечаючись.

— Домовилися, — сказав він. — Я поїду. Я поговорю з мамою. Вони поїдуть сьогодні.

Світлана кивнула. Вона не була впевнена, чим це закінчиться, але вона вирішила дати шанс — не Миколі, а їхньому спільному з Андрієм майбутньому.

Коли Світлана спустилася вниз, щоб сказати Андрієві про своє рішення, вона почула голос тітки Ольги з кухні:

— Андрію, ти подумай, може, вам будинок продати? А то цей ремонт… не окупиться ж! І нерви ці…

Світлана завмерла, відчуваючи, як серце калатає. Продати? Їхній дім? Їхню мрію?

— Продати? — Катерина зробила крок вперед. — Ви серйозно це зараз сказали?

Тітка Ольга обернулася, її обличчя виражало роздратування.

— Свєтусю, я ж для вас дбаю, — почала вона. — Такий будинок, такий ремонт – це ж тягар!

— Це не тягар, — перебила Світлана. — Це наш дім. Наша мрія. А ти… ти просто приходиш і кажеш продати?

Андрій нарешті підняв погляд. Його обличчя було напружене.

— Досить, — сказав він, його голос був твердим, чого Світлана не чула раніше. — Це наш зі Свєтою будинок. І ми не збираємось його продавати. Ми самі вирішуватимемо, що з ним робити.

Він подивився на Миколу, який стояв у дверях.

— Колю, — сказав Андрій. — Ти маєш допомогти мамі і татові зібратися. Ви їдете сьогодні.

Микола кивнув і пішов збирати речі. Тітка Ольга була приголомшена, але промовчала. Світлана подивилася на Андрія, і вперше за ці дні у її грудях затепліло сподівання. Він таки вибрав їх. Їхній дім. Їхню мрію.

Тітка Ольга та дядько Петро поїхали за дві години. Тітка Ольга, хоч і була засмучена, все ж таки ніяково обійняла Світлану, пробурмотівши: «Ти гарна дівчинка, Свєтусю, просто я стара дурепа, звикла все контролювати».

Микола залишився. Він наполіг, що хоче довести справу до кінця. Світлана погодилася. Наступні дні перетворилися на дивний, але продуктивний ритм. Микола працював у ванній кімнаті, укладаючи плитку з такою акуратністю, що навіть Світлана, прискіплива до деталей, не могла знайти вад. Він виявився не таким уже й самовпевненим, коли справа доходила до роботи.

— Ну як? — спитав він одного разу, відступивши від стіни і витираючи руки. — Схоже на вашу задумку?

Світлана оглянула ванну кімнату. Плитка лежала рівно, шви були ідеальні.

— Схоже, — кивнула вона. — Навіть краще, ніж я думала.

Микола посміхнувся, а Світлана відчула, що їхні стосунки почали будуватися на новій основі — взаємній повазі до професіоналізму.

Микола поїхав за тиждень, попрощавшись із ними на ґанку.

— Якщо що, дзвоніть, — сказав він. — Я тепер ваш власний виконроб.

— Не зазнавайся, — усміхнулася Світлана.

Коли його машина зникла, Світлана та Андрій залишилися на ґанку. Вечір був теплим, повітря пахло хвоєю та річкою.

— Знаєш, — раптом сказала Світлана, — я боялася, що ми не впораємось. Що цей будинок нас розчавить.

Андрій глянув на неї.

— А я знав, що ми впораємося, — сказав він. — Бо ми разом. І тепер я знаю, що означає «наш дім».

Світлана посміхнулася, притулившись до його плеча. Будинок все ще був далекий від завершення, але тепер вона відчувала, що вони на правильній дорозі.

— Давай влаштуємо новосілля, — запропонувала вона. — Але не зараз. Коли все закінчимо. І лише для нас двох.

— Домовилися, — Андрій поцілував її в маківку. — Тільки ти і я. Тут.

Вони стояли на ґанку, дивлячись, як сонце тоне у сосновому лісі. Уперше за довгий час Світлана відчула, що все буде добре. Це був їхній дім. Їхня мрія. І вона була готова боротися за неї.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.