«Ти хоч розумієш, що твій син копія сусіда, чи мені тобі дзеркало принести?» — це була перша фраза, яку Ніна почула від своєї тітки, коли та приїхала на хрестини. Тоді Ніна лише міцніше притиснула до себе немовля і промовчала. Вона знала це з першої секунди, як побачила крихітний ніс і темні очі, що дивилися на світ із тією самою допитливою серйозністю.
Сказати Михайлу, що Денис — його син, Ніна збиралася разів десять.
Першого разу це мало не сталося на кухні, коли вранці її знудило від запаху яєчні. На пательні звично шкварчало сало з тонкими скибочками «Лікарської» та кружальцями перестиглих помідорів, які мама привезла з дачі. Тоді Ніна зрозуміла все миттєво. Вона сиділа біля відчиненого вікна, вдихала вологе ранкове повітря і знала: дитину залишить. Попри все. Попри те, що Михайло жив за стінкою і вважав її мало не молодшою сестрою.
Михайло був людиною науки. Він забігав вечорами на партію в шахи — батько навчив Ніну грати ще в п’ять років, і вона була для сусіда серйозною суперницею. Ніна любила його так, як люблять лише вперше: беззахисно, віддано і абсолютно безнадійно. Михайло ж її любові не помічав. Він бачив у ній зручного співрозмовника, «свою дівчину», з якою можна було помовчати про біологію чи посперечатися про хід ферзем.
Все змінилося того вечора, коли до Ніни зайшла Марина.
Вони познайомилися в перший день в університеті. Батько Ніни був людиною старої закалки, інтелігентом до мозку кісток. Він вчив доньку не лише шахів, а й іноземних мов, виховуючи в ній якусь особливу внутрішню гідність. Коли його не стало, п’ятнадцятирічна Ніна ледь не збожеволіла від горя. Вона пам’ятала, як на цвинтарі благала не засипати труну землею, бо батько понад усе на світі боявся темряви.
У їхньому домі завжди світилися нічники. Навіть після його смерті Ніна продовжувала цю традицію. Батько розповідав, що цей страх у нього з дитинства — вітчим колись закрив його маленьким у темному підвалі. Саме тому тато завжди був із Ніною максимально відвертим. Він не терпів фальші. Ніна вирішила стати вчителькою іноземних мов, бо знала їх досконало, і це здавалося їй способом продовжити батьківську справу.
Марина ж була зовсім іншою. Вона вступила за великим блатом, пахла солодкими важкими парфумами й у перший же день запитала Ніну: — Ти як, англійською добре шпрехаєш? — Спікаю, — усміхнулася Ніна. — Достатньо, щоб допомогти.
Марина списувала у неї всі контрольні, а натомість тягала Ніну по дискотеках і розповідала про своє бурхливе життя. Того фатального вечора вона зайшла за конспектом саме тоді, коли Михайло розставляв фігури на шахівниці. Він побачив Марину — статну, з довгим фарбованим у радикально чорний колір волоссям і яскраво підведеними очима — і пропав. Марина завжди носила короткі спідниці, які підкреслювали її фігуру, і Михайло, який до того бачив переважно лабораторних щурів та Ніну в розтягнутих светрах, просто заціпенів.
— У неї хтось є? — запитав він, ледь Марина зачинила за собою двері. — Є, — з викликом відповіла Ніна, відчуваючи, як у грудях щось боляче стиснулося. — Ціла черга. Там такі хлопці, що тобі й не снилося: бізнесмени, спортсмени на іномарках. — А я все одно її дочекаюся, — вперто сказав Михайло, випрямивши спину.
Він почав просити Ніну запрошувати Марину в гості. Ніна не могла відмовити, хоча кожна така зустріч була для неї тортурами. Вона намагалася показати йому, яка вона господиня, які смачні пироги пече, як ідеально випрасувані її скатертини. Але Михайло дивився лише на Марину. Він тоді якраз пішов в аспірантуру, писав якісь складні роботи про рефлекси гризунів, і Ніні здавалося, що він — майбутнє світової науки. Такому чоловіку потрібен був надійний тил, і вона була готова його дати.
Але Марині Михайло був не потрібен. — Дивиться на мене, як побитий пес, — сміялася вона, поправляючи макіяж перед дзеркалом у Ніни. — Очі такі жалісливі. Ну що це за мужик? Скажу «голос» — і він на задніх лапках танцюватиме.
Марині подобалися «погані хлопці». Ті, що приїжджали під під’їзд на гучних автівках, хапали її за талію і везли в нічні клуби. Часто вона поверталася звідти з червоними від сліз очима, а одного разу — і з синцем під оком, який старанно замазувала тональним кремом. Михайло ж усе терпів. Він схуд, зблід, його очі стали величезними і якимись прозорими. Він навіть намагався писати їй вірші, які Марина вголос висміювала в їхній спільній компанії.
Розв’язка настала восени. Михайло побачив Марину в місті — вона сідала в машину до чергового кавалера в шкірянці й виглядала такою щасливою, що в нього щось обірвалося всередині. Він пішов у найближчий генделик, де ніколи раніше не бував, познайомився з якимись сумнівними дівчатами, які швидко витягли з нього всі гроші на випивку, і пізно ввечері приблукав до Ніни.
Він був п’яний, нещасний — дорогою перечепився через бордюр і розбив носа. Ніна, побачивши його в такому стані, мало не зомліла. Мама тоді була на дачі зі своїм новим чоловіком, тож Ніна затягла Михайла до ванної, обмила йому обличчя, обробила садна. Чи він у ту мить нарешті побачив у ній жінку, чи просто хотів заглушити біль від зневаги Марини — Ніна не знала. Вона просто не змогла сказати «ні». А вранці він пішов, ховаючи очі. Тієї ночі вони більше ніколи не згадували.
Коли Ніна зрозуміла, що чекає дитину, вона сприйняла це як знак долі. Вона була впевнена: тепер усе зміниться. Набравшись сміливості, вона пішла до сусідньої квартири. Двері довго не відчиняли, а коли вони нарешті рипнули, на порозі стояла Марина.
— О, Нінка, заходь! — вигукнула вона, затягуючи подругу на балкон. — Я тут подумала… Досить мені цих «героїв» з розбитими кулаками. Михайло хлопець надійний, квартира є, батьки при грошах, ображати не буде. Коротше, у листопаді у нас весілля.
Слова застрягли в горлі Ніни. Вона дивилася на сяючу Марину і розуміла, що програла. На весіллі вона була свідком. Весь вечір Ніна молилася лише про одне — щоб під вільною сукнею ніхто не помітив її живота.
Батьки Михайла допомогли молодятам купити нову квартиру в іншому районі, обіцяли фінансово підтримувати, поки син штурмує наукові вершини. Марина всім розповідала, що скоро стане дружиною великого вченого і буде заробляти купу грошей на перекладах, хоча англійську так і не вивчила. Ніна ж взяла академвідпустку і поїхала до далекої родички в іншу область. Їй треба було зникнути, щоб не заважати мамі будувати особисте життя і не бачити щастя «молодят».
Там, у тиші провінційного містечка, народився Денис. Ніна перевелася на заочне, через рік влаштувалася в місцеву школу. Родичка, яка на той час уже вийшла на пенсію, залюбки сиділа з малим.
— Треба ж, тихоня, — дивувалася Марина в телефонну трубку. — Від кого хоч народила? — Та ти його не знаєш, випадковий знайомий, — коротко відповідала Ніна. — А у нас от ніяк не виходить, — зітхала подруга. — Скільки грошей на лікарів спустили, а результату нуль.
Без Ніни Марину швидко відрахували з інституту. Вона пішла працювати продавчинею в магазин косметики. Михайло все так само пропадав у лабораторіях, передавав Ніні привіт через маму, але сам ніколи не дзвонив. Схоже, він і справді ні про що не здогадувався.
Мама Ніни приїжджала до онука рідко, зазвичай зі своїм новим чоловіком. Ніні було боляче бачити чужу людину на місці батька, тому вона намагалася зайвий раз не повертатися додому. Але коли Денису виповнилося п’ять, Марина з Михайлом самі звалилися їй на голову — зателефонували вже з вокзалу, мовляв, проїздом, вирішили заскочити.
Ніна ледь не знепритомніла від хвилювання. Денис був копією батька: ті ж темні очі, родимка на щоці, впертий чубчик на маківці. — Ого, який хлопець! — сплеснула руками Марина. — Вилита ти, Нінко! Добре, що хлопчик, а то з таким носом дівчинці було б важко… Ну, ти сама знаєш. Ніні стало прикро за свій ніс, цілком звичайний, але вона промовчала.
— У шахи грає? — запитав Михайло, присідаючи перед малим. — Ні, якось руки не доходили купити, — відповіла Ніна. Михайло тут же збігав у магазин, купив дорогий набір і весь вечір вчив Дениса ходити конем. Хлопчик схоплював усе на льоту. — Треба ж, — дивувався Михайло. — Я в його віці таким кмітливим не був. Генетика — штука цікава.
Марина, поки чоловіки були зайняті грою, скаржилася Ніні на кухні: — Михайло впертий, як баран. На обстеження не йде, каже, що в нього все нормально. А звідки він знає? П’ять років — і жодної вагітності. Ніна прикусила язика. Вона точно знала, що з Михайлом усе гаразд.
В останній вечір перед їхнім від’їздом, коли Марина вже спала після домашньої наливки, Ніна з Михайлом сиділи на веранді. Було темно, лише цвіркуни сюрчали в траві. — Може, і справді в мені справа, — глухо сказав він. — Страшно, Нін. А якщо я безплідний? Марина ж мене кине, вона дітей хоче… А я її люблю так, що дихати важко. Ніна вже відкрила рот, щоб сказати правду. Щоб втішити, щоб показати на Дениса, який спав у кімнаті. Але тут вийшла тітка з ліхтариком: — Чого це ви в темряві сидите? Дивіться мені, щоб без дурниць! Ніна почервоніла і втекла заварювати чай. Момент було втрачено.
Через кілька років мама Ніни злягла з інсультом. Її чоловік зник наступного ж дня — не захотів возитися з хворою. Ніні довелося все кинути й повернутися в рідне місто.
Вони жили в десяти хвилинах ходьби від Марини. Та на той час нарешті народила сина, але дитина була хворобливою і примхливою. Марина швидко скинула малого на свекруху, пояснюючи це тим, що Михайлу треба писати докторську, а в неї «свій бізнес» (вона відкрила невелику точку з аксесуарами). Дитина бачила батьків лише на вихідних. Михайло справді намагався займатися сином, а Марина все частіше забігала до Ніни.
— Нудне моє життя, — скиглила вона, розглядаючи манікюр. — Не про таке я мріяла. Ніні було не до нудьги. Робота в школі, паралізована мати, син, якого місцеві підлітки почали задирати через його «занадто розумний» вигляд. А ще — Михайло, якого вона так і не змогла викреслити з серця. Та перша закоханість наче в’їлася під шкіру.
Михайло сам запропонував поговорити з Денисом, коли дізнався, що хлопця ображають. Ніна не знала, про що вони розмовляли, але через два дні її викликали до поліції: Денис розбив носа однокласнику, який щось образливе сказав про його матір.
Інспектором виявився молодий чоловік на ім’я Олександр. Він не став лаяти Дениса, навпаки, похвалив за те, що той захистив честь сім’ї. Олександр почав розпитувати Ніну про життя, а коли дізнався, що вона виховує сина сама, сказав: «Я вас так просто не залишу».
Через рік вони одружилися. Сашко виявився простим, надійним і дуже добрим. Він швидко знайшов спільну мову з Денисом і став для Ніни тією стіною, про яку вона мріяла все життя. — Щаслива ти, — зітхала Марина на чергових посиденьках. — Такого красеня відхопила. А мій Мишко зовсім здав, розповнів, тільки про свої бактерії й думає.
Денис підростав. З вітчимом у нього були чудові стосунки, але інтелектуально його тягнуло до Михайла. Він теж захопився біологією, часто бував у Михайла в інституті, брав у нього рідкісні книги. Вони годинами могли грати в шахи, і Денис усе частіше обігрував «вчителя». Ніна спостерігала за цим із сумішшю жаху і захоплення.
Син Михайла і Марини ріс повною протилежністю — розбещеним, лінивим і байдужим до всього, крім гаджетів. Коли батьки Михайла вже не змогли з ним справлятися і повернули дитину додому, у Марини почалися справжні істерики. Вона втікала до Ніни, а Михайло зачинявся в кабінеті.
Михайло таки захистив докторську. А Денис того року вступив на біологічний факультет. Він став правою рукою Михайла, його улюбленим студентом, навіть не підозрюючи про їхній кровний зв’язок.
Через шість років Михайло серйозно захворів. Спочатку думали — звичайна інфекція, але він ніяк не міг одужати. Постійні набряки, слабкість, непритомність. Виявилося — нирки. Хвороба прогресувала швидко. Потрібен був донор або постійний діаліз.
Марина злилася. Її дратувало, що чоловік став немічним, що треба возити його по лікарнях. Ніна, маючи вже власну машину, часто підміняла подругу. Вона возила Михайла на процедури, слухала його слабкий голос і відчувала, як старий біль знову прокидається в грудях.
— Мамо, я вирішив стати донором для Михайла Олександровича. Ці слова Дениса пролунали як грім серед ясного неба. — Ти що? Це ж небезпечно! Ти ще молодий! — Ніна не знала, як реагувати. — Не відмовляй, я все перевірив. У нас ідеальна сумісність, як у родичів. Він мій наставник, він зробив для мене більше, ніж будь-хто в науці. Я хочу це зробити.
Перед операцією Михайло попросив Ніну зайти до нього в палату. — Пробач мені, Нін, — тихо сказав він. — Ти таку дитину виховала… Золотий хлопець. Не те що наш із Маринкою… бог знає що виросло. Ти сильна жінка. Ніні хотілося кричати: «Це твій син! Твоя кров рятує тебе зараз!». Але вона змовчала — боялася, що хвилювання зашкодить йому перед наркозом.
Операція пройшла успішно. Денис відновився дуже швидко, молодий організм взяв своє. Михайло теж почав одужувати, хоча реабілітація була довгою.
— Ти чого так часто до нього бігаєш? — жартома запитав Олександр, коли Ніна вкотре збирала передачу в лікарню. Вона так і не зізналася чоловікові, чий насправді Денис. — Та ну тебе, Саш. Ми ж сусіди все життя, він сину дорогу в життя дав. Ніна зрозуміла одну річ: те палке кохання до Михайла нарешті згасло. Залишилася лише вдячність і тихий смуток за тим, що могло б бути.
Коли Михайла виписали, Ніна вирішила, що час настав. Вона покликала Дениса на розмову. Довго підбирала слова, крутила в руках серветку, а потім на одному подиху видала все: про ту ніч, про весілля Марини, про те, чому мовчала.
Денис слухав дуже спокійно. Навіть занадто. — Мам, — м’яко перервав він її. — Та він мені ще років дев’ять тому все розповів. — Хто? Михайло? — Ніна ледь не впала зі стільця. — Та ні, тато. Олександр. — Звідки він міг знати? — прошепотіла вона. — Сказав, що він професіонал і бачить людей наскрізь. Каже, що коли вперше побачив мене і Михайла поруч, у нього навіть сумнівів не виникло. Але він сказав, що поважає твоє мовчання і що для нього я все одно його син. Він попросив мене просто підігрувати тобі, щоб ти не хвилювалася.
Ніна закрила обличчя руками. Виходить, усі знали. Чоловік знав і мовчав, оберігаючи її спокій. Син знав і любив обох батьків — і того, хто дав життя, і того, хто його виховав.
— Мам, тільки давай Марині не казати, — додав Денис, обіймаючи її за плечі. — Їй це не потрібно. А Михайло… він теж здогадується. Я бачу, як він на мене дивиться після операції. Нам не потрібні гучні зізнання. Ми й так тепер пов’язані назавжди.
Ніна видихнула. Вперше за багато років їй стало легко. У вікні сусідньої квартири звично загорівся нічник — Михайло все так само боявся темряви. Але тепер він був не один у своїй боротьбі зі страхами, і Ніна знала: у цієї історії нарешті правильний фінал.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
